Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Ось що, Тарасе Яцишиін. Ти не рюмсай. Хустина є? На, втрися і давай займемося справою. — Карпенко дістав з кишені пропахлу тютюном хустину. Вона давно втратила білий колір, і Карпенко усумнився: чи зручно давати цю сіру на колір ганчірочку, що її зовсім недавно ще можна було назвати носовою хустиною. Все ж він простягнув її хлопцеві.
— Не дуже чиста, але це в кишені так вибруднилась.
Тарас сприйняв пропозицію втертися, як наказ. Він старанно потер хустиною під носом, але висякатись не відважився і повернув Карпенкові.
— От і добре. Батько є?
— Є.
— Це він послав тебе на міст?
— Ні. Вуйко Іван. Тато в 1946 році в трибунал потрапили… А тепер додому повернулися. Вуйко Іван кажуть, що за тата помститися треба.
— А батько знав, що ти пішов на міст?
— Ні. Тато з братом не ходять один до одного.
— Посварилися?
Тарас кивнув головою.
Слухаючи хлопчину, Карпенко почав розуміти, що Іван Яцишин, рідний дядько Тараса, і Коломийчук часом давали хлопцеві невеликі завдання: то порахувати танки й гармати, що проходили через село під час маневрів, то з'їздити у Львів і по дорозі подивитися, чи не появився де новий аеродром, то купити батарею для радіо.
Нещодавно повернувся з ув'язнення батько. Тарас хотів похвастатись перед ним своїми «подвигами», але дядько заборонив йому це робити. З братом батько відразу не полагодив і суворо наказав синові не зустрічатися з дядьком. Але Іван вже прибрав до рук племінника. І от позавчора дядько викликав Тараса до себе. У нього був Остап Гак. Прийшов Коломийчук і наказав їм висадити в повітря залізничний міст. Коломийчук про щось поговорив в дядьком і пішов, залишивши їм вибухівку і гроші. Сьогодні ввечері Тарас, дядько й Остап, озброївшись— автомат дядько ніс в мішку— сіли на поїзд, а біля мосту зіскочили на ходу й напали на вартового, але їх підстерегла засідка. В Тараса почали стріляти — і він кинув зброю.
Було схоже, що хлопчина говорить правду. На Карпенка неприємне враження справила його заляканість, наче він все чекав, що його ось-ось почнуть вбивати.
— Відправте хлопчину в райвідділ, — наказав Карпенко Нікольському.
Карпенко з райуповноваженим вийшли на ледь освітлену безлюдну площу перед вокзалом. Підійшов Лосько.
— Я викликав на завтра мінерів з військової частини. Тих, які обстежували міни, вилучені в «Глухонімого». А з поїздами справа така: в 22–25 з Клуша на Стопачі через міст пройшов військовий ешелон.
— Невже вони не знали часу руху поїздів? Яка рація висаджувати міст за годину до появи поїзда, до того ж за півгодини на мосту повинні були змінитися вартові? Та й вибух би цей тут почули. Ні, вони повинні були знати про це. Ці три — люди Коломийчука, а він знав усе. Значить — тільки міст і все? Нічого не розумію.
— Так, так, — обізвався райуповноважений. — Висаджувати просто так міст їм не було рації.
Пішли через площу. Біля зачиненого кіоска блимав вогник — хтось курив. В темряві лише вгадувалися обриси постаті. Коли вони порівнялися з кіоском, вогник метнувся до них.
— Товаришу підполковник! — неголосно покликав той, що курив. — Пробачте, можна вас на хвилину?
Людина потрапила в смугу світла, і Карпенко побачив, що це старший сержант залізничної міліції. Всього було зовсім молоде обличчя.
— Ви хотіли щось мені сказати?
Хлопець завагався. Карпенко перехопив його насторожений погляд — через плече, в бік вокзалу.
— Йдіть у райвідділ і там зачекайте на мене, — прийшов йому на допомогу підполковник. І, повернувшись до райуповноваженого, запитав — Товаришу майор, хто зараз у райвідділі?
— Лише вахтер внизу, — зрозумів його майор. — Але він хлопець мовчазний.
Коли Карпенко зайшов до кабінету райуповноваженого, старший сержант, що сидів на канадці, схопився. Карпенко жестом запропонував йому сідати, взяв стілець і сам сів навпроти.
— Ну, познайомимось поближче. Звуть мене Ігорем Олександровичем, прізвище — Карпенко. А звання моє ви вже знаєте, хоч я ходжу тут в штатському.
— Наш солдатський зв'язок працює бездоганно, — посміхнувся старший сержант. — Особливо, коли начальство приїжджає. Старшин сержант залізничної міліції Іванцов Мирон Михайлович, — . раптом спохватився він, — 1930 року народження, в міліції служу два роки, відразу ж після того, як демобілізувався з армії. Я тутешній, з села Гаї, Стопачинського району.
— Це, ви затримали «Глухонімого»? — поцікавився Карпенко. — Куріть, куріть, — дозволив він, побачивши, що Іванцов дістав і знову заховав сигарети.
— Так, це ми разом з солдатом Басаджієвим з прикордонного загону. Тільки я не про те хотів, товаришу підполковник. Не знаю, як вам і сказати. Може, мені здалося. Коли ми вчотирьох з капітаном Нікольським замаскувалися в засідці біля мосту, а потім побачили, як бандити напали на вартового, то відразу ж хотіли побігти йому на допомогу. А капітан говорить: «Не треба, почекаємо ще трохи. Може, їх не троє, а більше». А тут я дивлюся, вартового ось-ось заріжуть, а капітан все «підождіть» та «підождіть». Ну, я не міг того допустити, щоб на моїх очах людину вбивали, і вистрілив. Тут, звичайно, всі кинулися вперед без наказу капітана. Хто вбив другого бандита, я не розгледів, а третій — Тарас Яцишин, я його відразу впізнав, він з нашого села, злякався, кинув пістолет і руки підняв. Тут підбігає капітан і з ходу з пістолета прямо в Тараса. Я кричу: «Що ви робите?» А він — знову. Метрів за п'ятнадцять двічі стріляв, та все мимо. Я не витримав і вибив у капітана з рук пістолет, а він на мене: «Посаджу! Диверсантів захищати, сякий-такий! Всі ви тут бандити!» Це він щодо мого місцевого походження. Ладно. Я, звичайно, на ці слова уваги не звернув — в запалі людина мало що сказати може. Тільки от навіщо він у беззбройного стріляв, коли той вже й руки догори тримав? Адже хлопчина беззбройний. Може, я все це вам даремно говорю, може, в бою воно таке й трапляється, — я на фронті не встиг побувати…
— Ні, правильно ви зробили, Мироне Михайловичу, дуже правильно, що прийшли до мене. До речі, ви не помітили, хто поранив Нікольського?
— Поранив? Це ви про руку, мабуть? Так він же її об камінь забив, коли на землю упав! Спіткнувся, мабуть, чи від кулі ховався.
— Скажіть, товаришу Іванцов, як у ваш лінійний пункт надходять скарги?
— А в нас спеціально для цього скринька біля дверей висить, щоб громадяни завжди могли скаргу вкинути чи листа опустити. Наприкінці дня, годин у 18, я відкриваю скриньку і що находжу, реєструю в книзі скарг та пропозицій. У нас така книга ведеться.
— А чому саме ви відкриваєте цю скриньку?
— Та я за канцелярію начеб по сумісництву відповідаю. Адже секретар нам не положений. От і доручили цю справу мені.
— А капітан Нікольський сам ніколи не займається цим?
— Та що ви! — аж розсміявся Іванцов. — От лише сьогодні він запитав у мене: «І навіщо отут ця шпаківня висить?»
— А ви сьогодні, правда, це вже вчора, — поглянувши на годинника, поправився Карпенко, — не заглядали до скриньки?
— Як же — заглядав! Я в цій справі акуратний. Ось навіть ключі від неї при собі ношу.
— Які ж скарги й листи були вчора виявлені в скриньці?
— Та ніяких. Ось уже тижнів три, як та скринька порожня.
Карпенко закусив губу.
— Так? Ну, не буду вас більше затримувати, Мироне Михайловичу.
Уже давно затихли в коридорі кроки сержанта, а підполковник все ще сидів, суплячись та потираючи долонею чоло.
Вранці Карпенко чекав від Степаничева відповідь на свою шифровку, але генерал чомусь мовчав. Лосько морочився над цигарками «Казбек». Районний уповноважений уточняв, хто такі забиті, провадив обшуки в їхніх хатах, фіксував показання Тараса Яцишина, з Нікольським ходив до моста і потім гнув спину над схемою місця події.
На кінець дня папка добре таки розбухла. Тут було все, починаючи з зізнань Марії Кравчук і рішення про розшук Коломийчука до висновку судмедексперта і багатьох фото забитих бандитів, їх зброї й спорядження.
