Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— І не приїжджає?
— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.
— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.
— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?
Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.
— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.
— Чого це ти такий змучений?
— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.
Я начеб слухала свого тата!
— Я теж ходила в «художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.
— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.
— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.
— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.
— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.
— Гарне питання.
— А з іншого боку, — додав Ірек, — цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.
— Трохи усвідомлює, — визнала я, — а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.
— А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.
— Що ти, Іреку, — втрутився Травка. — Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.
Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.
— Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, — зізнався він. — Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.
— Грає? — здивовано запитала я. Мені завжди здавалося, що молоді люди нічого не вдають. Що вони щирі, спонтанні, часом нахабні. І тільки потім починають щось розігрувати і вдавати.
— Це не ваша провина, що ви граєте. Молода людина не є сформованою, а життя кидає її у сформований світ, де вона мусить поводитись, як уповні сформована особа. Що вона тоді робить? Користає з готових взірців та схем і просто грає. Солдата, вчителя чи асистента.
— Курт Воннеґут висловився дотепніше, — озвалася Мілька, коли я переповіла їй Данієлеві роздуми. — Коли його запитали, звідки він знає, як поводитися на війні, відповів: «Я наслідував героїв воєнних фільмів». А з іншого боку, той Данієль, схоже, полюбляє Кундеру.
— Ви знаєте, що ми більше не потребуємо вас, чоловіків, — порушила сталу тему Марія. Свою улюблену, відколи побачила гуру в обіймах іншої.
— Знаємо, ти вже тиждень про це триндиш, — відказав Єндрек, розвалюючись на матраці в Травчиній кімнаті, де ми вже впродовж години святкували наш день.
— Але тепер це вже насправжки. Незабаром ми зможемо самі розмножуватися… і ви зникнете. Ви, нікому не потрібні особи чоловічої статі.
— Вражаюча картина, — здригнувся Травка. — Перестане існувати оргазм, розкутість, індивідуалізм.
— Зате будуть розкіш, радість та екстаз, — зауважила Вікторія.
— А також заздрощі й гангрена, — кинув Єндрек.
— Але принаймні не буде тиску, расизму й бардаку, — озвалась я, розкачуючи на столі «пальчики» з маком.
— І порядку теж не буде! — гукнув із іншої кімнати Ірек.
— Зате будуть свобода, вільність і велика забава, — парирувала Мілька.
— І що це за забава без алкоголю? — присадив її Єндрек.
— Зате з травкою, — скромно зауважив Травка.
— Із гарною музикою, — додала Вікі. — І ще будуть кохання, взаємність…
— А також зрада, — зітхнула Марія.
— Але без мук, — потішив її Травка. — Тобто спокій у широкому розумінні цього слова.
— І передусім без чоловіків, — нагадала йому Марія. — Ви вже відчуваєте повів проминання?
— Я відчуваю тільки протяг, — сказав Єндрек. — А може, це і є той повів? Капець.
— Гей, тільки без паніки, панове! — гукнув Ірек. — Ми вже живемо на світі. А хіба переказування своєї порції генів це і справді така розвага?
— Для декого це, здається, сенс життя, — сказала Мілена.
— Це нам намагаються впарити деякі діячі руху «prolife», але, мабуть, безрезультатно, судячи зі спаду народжуваності в Польщі.
— Нехай собі падає, — озвавсь Ірек. — Буде більше вільних хат.
— Тільки от хто нами заопікується в старості? — зажуривсь Єндрек.
— Як це хто? — відповіла Мілена. — Вишукані андроїди.
Я саме писала чергову ідіотську курсову з основ одурманювання натовпу, коли до кухні-лазнички вторгнулася збуджена Марія. А за нею чимчикувала Вікторія, тягнучи сітку із замороженою піцою й бляшанками кукурудзи.
— Ти знаєш, що трапилося? — почала Марія, нервово бавлячись своїм мідним кулоном.
— Ой, Марисю, ти робиш великий шум з інциденту, який не вартий і п’яти хвилин уваги, — намагалася вгамувати її Вікторія.
— Ми сиділи собі на Плянтах — я і Вікторія — й чекали на Мілену, а тут до нас підійшов елегантно одягнений чоловік із білим шаликом. Представився, дав нам свої візитівки і сказав, що шукає дівчину для вистави про Попелюшку.
— Марія зразу втягнула живіт, демонструючи свої повітряні подушки, — повідомила Вікторія.
— Ну то певно. Треба вміти себе подати, — кинула Марія. — Тільки от, на жаль, цей чоловік поклав око на Вікторію. Сказав, що саме так уявляє собі злиденну Попелюшку, а як колишній візажист знає, що з таким личком можна творити чудеса.
— Тобто Попелюшку на балу, після дотику чарівної палички доброї феї. Фантастика, — дошкульно ствердила Вікторія. — Я ні про що інше й не мрію.
— Ти могла б зіграти головну роль у виставі! — психонула Марія. — І то у виставі, яку записували б для телебачення!
— Ну та й що? — Вікторія спокійно розпаковувала покупки.
— Ну і ти могла прославитися. Познайомитись із суперлюдьми.
— Я вже знайома із суперлюдьми.
— Зав’язати цінні контакти та здобути досвід, я маю далі перераховувати? — крикнула Марія. — А ця ідіотка сказала, що її це не цікавить? Віриш?
— Мене це дійсно не цікавить, — підтвердила Вікторія.
— Як можна знехтувати таким шансом?
— Нормально. Тобі, напевно, важко в це повірити, але не кожна хоче стати славетною акторкою чи моделькою.
— Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада — це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».
— Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.
— А справді, чому ти відмовилася? — запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.
