Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.
— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.
— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».
— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.
— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.
— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.
— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.
— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.
Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.
— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…
— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…
— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.
— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.
— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…
— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.
— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.
Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.
— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…
— Ага…
— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?
Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.
— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.
Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.
— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.
— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?
— Не дозволиш?
— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.
Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.
— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.
Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.
— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.
— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?
— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.
— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.
— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.
Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.
— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.
— Чому я?
— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.
— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.
Потяг поволі вкотився на перон.
— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.
Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.
— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.
— А що з квитком для мене? — нагадала я.
— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.
До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.
— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.
— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.
Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?
— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.
— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.
— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!
— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.
— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.
— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.
— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.
— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.
— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.
— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.
Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:
— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.
— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.
— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.
— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.
— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.
Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.
— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.
