Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗
Він силувався розв'язати клуночок своїми грубими мозолистими пальцями й розложити принесене перед ним. Се йому не дуже вдавалося. Його руки дрижали, а пальці не складалися до розв'язання вузла.
Врешті розв'язав і розложив усе.
По лиці хлопця перебіг усміх, як побачив розложене їдло від матері. Йому здавалося, що мати сама стоїть при нім у білім рушнику і з журливим лицем – і глядить на нього. Тішився в тій хвилі, мов дитина, і, помимо своїх сильних плечей і пишної фізичної сили, виглядав дуже дитинно.
– Се тобі мамка післали! – повторив Івоніка, і крізь його голос пробилася, як перше, преніжна, безгранична любов. Івоніка сидів на землі коло Михайлового ліжка; не хотів сідати на ліжко.
– Я можу й тут сидіти! – мовляв скромно, в дійсності боявся усісти на постіль, щоб вона чим-небудь не заплямилася і син за те не потерпів кари. Молодий сидів на постелі, аби камрати не висміяли, їв поволі дещо з розложеного їдла.
Говорили про матір, що не могла помиритися з його неприсутністю.
– Я вже потішаю її, як можу! – говорив Івоніка. – Але вона все нарікає, що їй без тебе день – ніччю. Вліті приведу її до тебе. Дасть Господь літа діждати, то вона розвеселиться!
Відтак перейшли незамітно на інші господарські справи, і Михайло спитався, що чути нового в селі.
Нічого! Все здорово, все по-старому, лиш оноді підпалив хтось нову стодолу багача Іфтемії, і при гашенні вогню помагав і він, Івоніка; не можна чоловіка в нещасті без помочі оставити, бо сьогодні найшло його нещастя, а завтра може воно до нього звернутися. При тій нагоді украв йому хтось дві цілковито нові коновки, і мати сварила!
– Най на тім скінчиться; най вже на тім скінчиться і щось гіршого за собою не потягає! – потішав Михайло. – Як будемо здорові, заробимо більше, як дві коновки в кухні.
Відтак спитав про худобу і про Саву.
– Сава працює, – відповів Івоніка, – і я не можу на нього нічого казати! Не можу казати, що вже надто над роботою розпадається; але він помагає мені всюди, де треба. Оноді молотив самий цілий день овес. Я обіцяв, що куплю йому чорний сердак. Він усе хоче чорного.
– А з Рахірою як?
Старий махнув рукою.
– Ти гадаєш, що розум приходить чоловікові через ніч, як він його так довго не мав? Лиш мама гадає, що він приходить через ніч! Я гадаю, що вона навкучиться йому. Погана, а до того не має нічого й лінива. Чого доробиться чоловік із лінивою жінкою? Шкода, аби святу землю топтала! Він сам з часом те зміркує. Як візьметься порядно до праці, а з весною буде її доста, то переконається, що чоловік без праці нічого не варт. Сама земля навчить його того. Вона навчить його, що Рахіра не для нього дівчина. Я йому поки що нічого не кажу. Дивлюся, що робить, куди його тягне та як стелить собі дорогу на пізніше. Поки що я рад, що він не покидається роботи.
– А худоба, тату? – питав дальше хлопець. – Мені снилася недавно наша худоба! Я десь ніби стояв коло нашої керниці й оглядав себе. Ви стояли коло мене, тату, а нараз зарикала вона так сумно й так страшно, що я кинувся до неї. Коли увійшов я до стайні, дивлюсь, а вона так коротко до жолоба прив'язана, що не могла лягти на землю, ніби кликала мене риканням. Тату, – докинув, упоминаючи, – уважайте, аби Сава не прив'язував на ніч волів закоротко. Я зловив його раз на тім. Се було тоді, як ми вернулися пізно вночі з ярмарку на Петра. Він прив'язав їх тому так коротко, аби не лягали спати на землю, не мастилися, аби він не мав відтак роботи коло них. Бідна худобина оглядалася, як скалічений чоловік. Я був тоді такий лютий на нього, що мало не вдарив його. Оноді, кажу, приснилося мені отаке.
– Ти думав, сину, про те, та й воно стало тобі в думці! – успокоював батько. – Я все увечір ходжу до стайні та заглядаю всюди; не спускаюся ні в чім на нього. Доки мене земля носить та доки дивлюся своїми очима та й доки я не каліка, не забуваю і про зерня коло хати.
Відтак розказав синові, що пан хоче перенестися до міста. По лиці хлопця перебігла легка полумінь. Перед його душею станула Анна такою, якою бачив її останній раз коло брами. Висока й тиха, з опущеними руками й вигребущим поглядом.
«Що тепер?» – крикнуло в ньому щось розпучливо.
– Коли? – спитав зі здержаним віддихом.
– Се ще не знати напевно! – відповів старий. – Але як я був оноді у пана й прийшла бесіда на то, що вони переселяться до міста; так пані жалувалася, що їй буде тяжко зразу з чужою наймичкою, та питалася, чи я не знаю якої доброї дівчини, щоб її взяла із собою. Отже, певно, може, за місяць-два переселяться. Я якось не смію допитуватися.
Михайло мовчав.
Се було перший раз і було так чудно, що батько заговорив про його дорогу дівчину перед ним. Та коби він усе знав, що там тепер скоїться, коби він усе знав! Але з тою відомістю пристала до нього нараз велика, бліда жура.
Що станеться з Анною? Вона піде додому, й там розпічнеться для неї пекло. Мама і брат будуть над нею збиткуватися, і їй нічого не лишиться, як наново поступити до якої служби або – перед чим його серце тремтіло – вийти за маминого сусіда.
Якби її пустили сюди з панею, як би то все для нього змінилося! При тій думці в його душі неначе роз'яснилося. Почув відразу, що життя тут не було б для нього таке тяжке, якби вона перебувала тут. Десь колись побачив би її, розмовився б з нею, все, все було б інакше, але так він сидів ніби зі зв'язаними руками, і хіба довідався б, що там коїлося…
Опустив смутно голову, а по якійсь хвилині зложив і зв'язав назад у клуночок усе, що мама вислала і що його зразу так утішило й з чого ледве що покушав. Отже, нещастя таки не приходило само. Се казав тато недавно і сказав правду. Він був тут на літа прикований, а вона не зможе утриматися там супроти всякого лиха й гризоти, що їй тепер грозить. Його будучність розривалася неначе перед його очима…
Він спер голову на руку і глядів, немов безтямки, вперед себе. А що не вмів лицемірити і причаюватися, так завважив Івоніка відразу його смуток.
Його серце стиснулося з жалю. Він згадав знов про втечу.
– Михайле, синку, чому ти не їси?
– Я вже ситий! – відповів він.
Настала хвилина, під час якої погляд молодого затемнився.
Коли стрітився з поглядом батька, здавалося, що та сама сльоза появилася і в очах у батька…
– Михайле! – вирвалося нараз з невимовним горем із уст батька. – Скажи, чому тобі так тяжко?
– Мені так тяжко! – відповів сей. – Мені так тяжко… і я виджу, що я покинув хату в недобрій годині. Недурно перелетів мені чорний ворон дорогу. Тут має бути або моя смерть, або я не витримаю!
Настала тяжка хвиля мовчання. Чуття розігралися грізно й замкнули уста. Відтак почувся тихий, ніби ослаблений голос:
– Що ж я тобі поможу, синку? У мене мужицькі руки, голова хлопська. Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб'ю я сей мур?..
Син схилив голову вниз і почав тихо плакати. Старий був безрадний.
Нещастя панувало вже тут. Воно приступало чимраз ближче й ближче й тепер було вже тут. Воно панувало поважно й мовчки. Він почув його близькість, його перейняло холодом, і воно відібрало його голосові звук.
– Михайлику, що тобі? Що тобі зробити? – спитав дрижачим голосом.
– Витягніть мене з сього, або я піду геть, я хочу назад додому! – вирвалося вже дико й непогамовано з його грудей. – Назад, кажу вам!
Старому здавалося, неначе вдарив головою о камінь. Він витріщився на сина, і його уста скривилися.
– Я знаю, що ти хочеш додому, – сказав, – але як ти підеш? Без дозволу? Ей Боже!
Хлопець мовчав, закусуючи дальший плач.
«Зачув своє нещастя тут і втікав би від нього додому!» – промовив у нім голос, і голосно додав:
– Я що міг, Михайле, робив, знаєш! Та що з того? Де пішла моя праця? Що я можу дальше зробити? Все як із заліза, а моя рука не переломить сього. Хто витримує – витримує, а хто ні – іде землю гризти. Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то ні я, ні ніхто інший не здержить її; а як тебе має грім на чистім полі вдарити, то ти вийдеш звідси чистий, як лиш того треба. Оце я тобі кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе – упрягають і інших. Буває кінець усьому – буде й тому кінець. Роби своє та здайся на Божу волю, я тебе не можу рятувати!
