Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗
Нічого – крім строгості.
Високі пусті вікна витріщилися з муру, як зголоднілі очі; а за їх ґратами указувалося десь-не-десь молоде обличчя або заблистіло холодне залізо. За якусь хвилину вдарило щось о його слух, мов градом. Він прокинувся.
Вояки виходили з високої касарняної брами. Величезна сиво-синя змія викотилася безчисленними ногами із касарні на дорогу… Як була вже зовсім надворі, зовсім до останньої ноги, він закинув свій старий міх на плечі, справив шапку на голові й пустився вслід, мов дрібний хрущ незамітно за колосом.
Там у другім ряді компанії ступав його син. Він силувався не спускати хлопця з ока, але се не вдавалося йому довго. Остаточно мусив лише приглядатися останнім воякам. Але се було все одно. Його син був у оцій компанії, і всі, що тут ішли, були бідні, як він. Він ступав гостро, в такт ураз із ними, і здавалося, що перемінявся в тверде, сильне залізо.
Зимний вітер дув йому в лице. Він ледве що запримітив се. Змія війська неначе загіпнотизувала його. Ішов насліпо за нею.
Годину за містом станула.
Компанії поуставлялися рядами, а він, задержуючи в оці компанію, в якій був його син, відійшов, зігнувшися із своїм мішком униз, відповідний кусень вбік, усів на землю і приглядався муштрам і егзецирці, що якраз почалася.
Бистрим своїм оком захопив сина й не віддалявся вже від нього. Цілі дві години слідив гостро за рухами компанії і хлопця, не рушаючись із місця, неначе примерз до землі, а коли військо уставилося врешті по вправах до відходу, піднявся й він із землі. Час було і йому додому. Розпрощавшися очима із сином, постоявши якусь хвилю у нерішучій задумі, звернувся врешті на широкий гостинець і пішов. За якийсь час здрібнів на нім здалека, мов чорна точка, і згубився. Спішив уже полями додому.
Зимний вітер палив його в лице. Був саме гострий грудень, і прониклива студінь в'ялила все довкола. Та він на ніщо не зважав. Чорна жура йшла крок у крок за ним і зайняла його цілковито.
Думка, що його син міг утекти з війська, висисала всю рівновагу й весь супокій його душі. Се ж могло наступити нині, завтра, позавтра, при першій карі, яку міг дістати, він же був ще не ознайомлений зі всіми муштрами, – і відтак пропав його син. Тоді все скінчиться, і буде по його хлопцеві.
В розпуці гнав, мов олень, додому.
Йому здавалося, що чим скорше опиниться дома, тим скорше збіжить час і він побачиться знов коло сина. Бачив лише один спосіб, аби врятувати його. З'являтись якнайчастіше перед ним, зацитькувати квилючу його душу й давати йому можливість виговорити свій жаль. Відчув інстинктом, що се могло статися одиноким способом успокоения розбурханої молодої душі…
Поля розкривалися чимраз більше перед ним і манили своїм тужливим смутком, мов у вічність. Він спішив ними невтомимо. Людей не стрічав тут майже ніяких. В душі мінялися, мов навперейми, два образи на сірому тлі. Великий будинок із порожніми заґратованими вікнами, заморожений самою гостротою, і на пустих полях дрібний його бурдей і Марія… Марне лице з білого рушника з журливими, допитливими очима…
Вернувши додому, розповів Івоніка Марійці, що хлопець смутний і хорий, та що приніс від нього значок на примівку. Все інше замовчав. Знав, що роздратоване серце матері був би до глибини зранив. Жалував її, як жалується малих дітей, та й в душі заєдно питав: «І що з того, що скажу їй? Порятує тут чим?..»
Віддихав тяжко, згадуючи полишеного в розпуці сина, вмовкав і звертався до праці. Вона, ба й уся природа, відігравала німу, могутню роль в обороті того, на око так незначного, дрібного життя, – і його становище до них було пов'язане тисячними невидимими ниточками, що обмотували його тісно та становили своїми неозначеними рухами й появою потреби саму головну долю його. Поглибившись у них, жив на око мовчки й бездільно, хоча коли внутрі його душі мов діти рвалися насліпо інстинкти в різні сторони й вигрібували окремо від тверезого розуму рухи долі. Марійка, дізнавшись про стан сина, скривила уста, мов у фізичному болю, і побігла примісько до своєї приятельки Домніки. Та мала примівкою відвернути слабість і смуток від сина.
Домніка була жінкою яких сорок років і була для сільських жінок неоціненна особа. Мала свою окрему історію, а в селі – окремі права. Передусім відрізнялася своєю минувшістю у дівочих літах від інших сільських дівчат, яких життя монотонне, згори назначене, не мало в собі стільки відміни й особистого ділання, як в її житті, заким вийшла замуж. Наслідком того, може, було се, що вона дуже пізно віддалася. Служила в місті в одного багатого жида-лихваря майже десять років, і іноді перешіптували собі, що була не лиш вірною слугою для напівзглупілої пані, але й панові своєму була не менш віддана.
Одначе ніхто не міг сього твердити.
Вона сама була незвичайно розсудлива, в поведінні із мужеським полом гостра до грубості, а повернувши майже по десятьох роках служби з міста назад у рідне село, показалася настільки працьовита, що й гарна, настільки хитра й замкнена, що й притомна – то й замкнула всім балакунам рот.
Одно, на чім їздила, була її залізна витривалість у постах. В році не було одного такого понеділка, в котрім була б що іншого взяла в уста, як сухий хліб і воду. Хоч була здорова, хоч хора, хоч як її перемовлювано з'їсти хоч раз скоромно в понеділок, вона не дала себе перемовити. На підставі того перешіптувано собі, що в неї є тяжкий гріх на душі, за який, мабуть, кається, а дехто усміхався й говорив прямо:
– Служила вірно своєму панові-жидові.
Була гарна, чорнобрива дівчина, з острим і спритним язиком. І не щоб саме багато говорила. Ні, була лиш бистра й відважна. За те прозвано її в цілім селі «оса».
Їй було більше як тридцять років, як повернулася до рідного села, де мала лише одного брата, і поступила на службу до двора. На гулянку ходила зрідка й називала всіх хлопців прямо смаркачами. І диво! Помимо її краси й розуму, помимо незвичайної старанності, з якою завсіди одягалася, не викликувала подиву й симпатії в мужеській половині сільських мешканців. Здавалося, що добру пайку тої вини поносили її чорні, холодні очі, що мали в собі щось неприязного. Хоч і якою милою була не раз у словах і в поведінні, та проте не прив'язувала нікого до себе. Треба було – так сказати – удержатися на обережності перед тими очима. Коли говорила або оповідала що – слухали її радо. Говорила добірними, здержливими словами, і як така, що «знає, з ким говорить». Але все ставало миліше, коли вступалася з очей. Зразу, коли повернула із служби до села, слідили за нею хлопці й дівчата з цікавістю.
Чи не подобалася ні одному?
Не подобався їй ні один?
В неї були зложені гроші й гарна тонка одіж. Носила все як сніг біле білля, мала довгий, шовковими кутасами прибраний та «Богородицею» вишитий книгар. Але не зробили ніяких спостережень. Вона оставалась байдужна. Ніколи не бувала тепла й ніколи холодна. Лише раз зрадила свій душевний настрій, але про се дізнався лише старий Петро, що сидів у городі за копицею трави й острив серп, і панна, що стояла при отворенім вікні, що виходило до города. Домніка сиділа коло грядок, полола й співала. Се не була звичайна пісня. Уложила її собі сама, приноровивши й мелодію до неї. Виповідала в ній цілу свою любовну історію.
Любила молодого хлопця, сироту без тата й мами, сироту, що пробував у війську. Любилися взаємно і прирекли остатися собі вірними й побратися, як він поверне з війська. Тоді мали працювати й доробитися маєтку. Гарну хатину поставити, гарні білі воли закупити й жити щасливо. Тепер не мав про се ніхто знати, крім Бога, зірок і полохливого соловейка, що втікав перед людьми вдень і вночі, бо люди були лукаві й лихі й подобали на вовків. Співала пісню смутним, монотонним голосом і дуже чутливо. Як закінчила, увійшла панна до неї до города і спитала:
– Що се за пісня, що ти її тепер співала, Домніко? Як вона зветься?
Вона змішалася і відповіла:
– Не знаю!
– Пісня подобається мені; я радо записала б собі її! Чи не повторила б ти мені її ще раз?
