Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Тоді бранка подивилася в його очі і, не лякаючись обпектися об гарячу чорноту його погляду, запитала:
— Чому ж пан коронний стражник на цей раз не сам пішов на лови бідної куниці, а післав для цього якихось мужлаїв, від грубих рук яких у мене болять ребра?
О! Ця козачка вміє стрілити з лука якраз тоді, коли не чекаєш!
Пан Сондецький скромно опустив голову. Здавалося, що він бореться з бажанням казати правду чи збрехати, та от, нарешті, він твердо вирішив сказати правду, хоч вона була й не дуже вигідною для нього.
— На превеликий жаль, — благородно мовив пан Сондецький, — я не насмілювався йти на лови такої незрівнянної куниці. Я — що? Я — грубий воїн, який не боїться ворожих стріл, ощепів, шабель і куль. Але я не здатен іти походом на красу — тим паче, на таку, яку бачу перед собою!.. Може, саме тому я й досі не одружений.
Він помовчав, милуючись у душі чудово проведеною партією. Зараз він скаже фразу, яка викличе замішання в душі дівчини.
— На превеликий жаль, то не я вийшов на полювання! А кримський мурза Шаахмет — троюрідний небіж Кан—теміра. Він зі своїми розбійниками, переодягшись у одяг місцевих людей, вирішив викрасти з Переяслава його красуню Ганю… А мої люди, які випадково були в Переяславі, вислідивши, яким шляхом мчатимуть татари — а мчали вони повз Циблі, Комарівку, Хоцьки, Гельмязів, Ліпляву, — загнавши коней своїх, примчали до мене з криком: «Виручайте, пане стражнику!» Я тут же переправився зі своїми людьми через Дніпро, стрів татар і відбив від них скарб, дорожчий за мішок самоцвітів… Оце — і все, чарівна Ганю!
— Ах, так це було так! — удала, що вона повірила геть усьому, Бібігуль. — А я думала, що то ваші люди від самого початку все це проробили… Аж виявляється, що то були татари! А може, турки? Чи цигани?
— Ні, ні, я точно знаю, що татари! Я ж сам цьому Шаахметові зрубав голову біля Ліпляви. Мої люди повезуть її в Бахчисарай самому Магомету—Гераю…
— Так, так, — закивала головою Бібігуль. — Так шкода мені бідного Шаахмета. Він же, певне, просився, щоб ви не рубали голову! Він же, мабуть, обіцяв вам два мішки самоцвітів, — а ви його й не помилували! Ах, які ви жорстокі, пане коронний стражнику!.. Я й справді чула, як хтось там щось таке казав не по—нашому! То вони по—татарськи чи по—турецьки говорили?
— І по—татарськи, і по—турецьки! Шаахмет просився по—турецьки! Але я його не помилував!
Бібігуль дуже хотіла загнати пана коронною стражника на слизьке — поставити перед ним кілька запитань турецькою мовою. Ото була би кумедія! Ото би закліпав очима пан Єжи! Але дівчина стрималася. Ліпше хай думає, що вона нічого не знає.
— Я дуже вдячна панові коронному стражникові за те, що визволив мене від рук розбійників!..
— О! О! Нема за що!.. — благородно всміхнувся пан Єжи.
— Але я хтіла би, щоб мене відвезли до мами й до тата… Мені тут страшно й незручно. І я переживаю за їхнє здоров’я! Вони хвилюються!
— О, немає чого хвилюватися! — підняв свої брови, які трохи нагадували й його вуса, пан коронний стражник, — Я вже післав свого чоловіка, аби він помчав у Переяслав і повідомив панові полковникові, що донька коваля Ціпурини — в надійних руках і незабаром повернеться додому!
— Спасибі вам, пане коронний…
— Та ви простіше кажіть: пане Єжи, та й усе!
— Ой, та мені якось важко!.. Ви ж такий поважний, а я проста міська дівчина…
— Не проста дівчина, Ганулечко, не проста. Ви — мрія для кожного справжнього шляхтича! Ви — мрія для кожного магната!.. Я мушу зізнатися, що наш древній рід з герба Яструба ще не мав такої красуні, як ви!.. Сказав — і завмер. Ану ж, як відреагує красуня?!
— Ах! Гди би направдем так било! — відповіла по—польськи Бібігуль, але так, що пан коронний стражник не зрозумів: чи то бранка не вірить, що не було красунь у роді Яструбів, чи то бранка хоче, щоб її покохав сам Єжи Сондецький.
— Так! Так! Справді панєнка єсть красунею незрівнянної вроди — і навіть моє шляхетне серце лицаря…
І тут він завмер, обірвав свою мову.
Нехай ваше шляхетне серце лицаря, пане…
— Пане Єжи- терпляче підказав пан коронний стражник.
— …пане Єжи, підкаже вам, як скоріше відпустити мене до моїх батьків і до того славного козака, що має мене пошлюбити!
— О! — підняв пишні, мов вуса, брови пан Сондецький. — Панєнка має лицаря своєї душі? Панєнка вже заручена?
— Ні, не заручена. Але я чекаю на свого милого з походу.
— Хто ж він?
— Я не можу назвати його ім’я.
Бібігуль і справді не могла назвати ім’я Яремка. Ці—пурини, втікаючи від графа Лозовицького, переїхали до Переяслава, і тут ніхто ще не знав, що чорнява Ганя, менша сестричка Яремка, ніяка йому не сестричка, а турецька подружка Бібігуль. «Хай росте удома в нас, — вирішили батько й мати, — а як настане пора й полюблять одне одного й захочуть одружитися, то тоді ми й скажемо людям, що вони не брат і сестра, а зовсім різні люди». Отак воно й було. І тому навіть двоє отців—єзуїтів Казимеж Влязло та Казимеж. Походзіло не могли взнати імені коханого хлопця цієї загадкової переяславки. Звісна річ, якби пан коронний стражник дав їм більше часу на вияснення родоводу Ціпурининої Гані, то, може 6, вони й дібралися і до Лозовик, і до графа, і до всього іншого…
— Що ж, як панєнка хоче, — ніби охоче погодився з Бібігуль пан коронний стражник. — Але, як на мене, то панєнка Ганя заслуговує на більш заслуженого чоловіка.
— Ви ж не знаєте, про якого козака йдеться…
— Про якого б козака не йшлося, але то — простий козак. Ну, може, буде колись отаманом чи гетьманом. Недаремно ж у вас є приказка: терпи, козаче, отаманом будеш! Але ж чому має так багато терпіти його красуня—дружина? Адже вона гідна бути вельми значною панією, магнаткою, жити у замкові, по півроку проводити у Варшаві при найзначніших дамах нашої держави, навідувати разом з мужем своїм — а можна й без нього — Париж, і Рим, і Відень, їздити в розкішних екіпажах, одягати найліпше вбрання. Я думаю, що на вашу вроду милувались би в Варшаві сам круль Сигізмунд і королевич Владислав… А іцо дасть вам одруження з козаком? Домашні клопоти, панно Ганю, вічні нестатки, вічну відсутність вашого чоловіка вдома. Все походи, походи, а там, диви, й поранення чи турецька неволя. А козаки — вони ж вельми неспокійний люд. Обов’язково знайдеться хтось серед них, що підіб’є товариство чи на ребелію, чи на дурний похід аж до Стамбула, з якого повернеться хіба що десятий, а всі інші поляжуть чи в полон утраплять… А вам, панно Ганю, й залишиться тільки одне: ростити дітей загиблого чоловіка, пильнувати господарство, бідувати… І кому потрібна буде ваша краса? Хто нею милуватиметься? Та ніхто!..
— Я так втомилася з дороги, пане…
— …пане Єжи, прошу панєнку Ганю…
— Я так втомилася з дороги, мені б лице вмити та відпочити хоч трохи…
— О, так! — Пан коронний стражник задзеленчав у срібний дзвіночок. Тут же зайшла убрана в чорне жінка. — Фатьмо, відведеш панну Ганю в її кімнату, допоможеш їй в усьому і покладеш спати…
Фатьма покірливо схилила голову й відповіла ледь чутно:
— Слухаю, ясний пане!
Вона була туркеня. Це зрозуміло було не лише з її зовнішності», а й з акценту, який тут же виявив себе, щойно вона промовила перші три слова.
Бібігуль підвелася й пішла до дверей. Собаки уважно дивилися на неї.
— Панєнко Ганю, — сказав пан Єжи, — я вас дуже прошу: подумайте над тим, про що я з вами розмовляв… Ви гідні значно кращої долі. Подумайте!
— На добраніч, пане Єжи, — сказала Бібігуль.
— Добраноц, — відповів пан Єжи.
Він був вельми задоволений сьогоднішньою розмовою з чарівною переяславкою. Не така вона і вперта, як це може здатися на початку. Та й не така розумна й прониклива, про що можна було б подумати, слухаючи, як вона розмовляє. Бач, так і не здогадалася, що ніякі татари її не крали! Нехай думає, що лицар Сондецький виручив її від бусурменського полону і що вона навіки вдячною мусить йому бути за все те. А чим відплатити за таку небувалу послугу? Тільки найдорожчим! Тобто: вийти заміж за пана Сондецького!
