Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
А якщо вдуматися, то нічим вона й не жертвує! Навпаки: вона дивовижно виграє! Вона стає однією з найперших дам у Речі Посполитій! Х—ха! Вона, проста козачка з Переяслава, може зайняти місце майже таке, яке зайняла колись проста попівна з Рогатина Настя Лісовська, ставши султаншею Роксоланою!
Те, чого боявся Недайборщ, сталося: після стількох днів тихої погоди розпочався шторм. Не простий шторм, а з дощем та градом. І налетів він швидко, майже несподівано.
Правда, пан Владек Гостинський, що проплавав на галерах сім літ, сказав увечері Недайборщеві:
— Чують мої кості, чує моє серце, що буде вихор, буде смерч — і вдарить це по нас!
Недайборщ відповів:
— Мої кості те ж саме відчувають, пане поляче… Те ж саме!.. Але мені здається, що отой—о вихор пройде якраз по тому місцю, де ми зараз, а північніше буде тихше…
— Тільки небові геть усе відомо, — замріяно відповів пан Владек.
А зрештою, що було робити в тій ситуації? Тікати? Куди? Море єсть море, в морі від хвиль та вітру ніде не сховаєшся…
Зрештою, на кожній чайці був запас очеретяних снопів, але, чесно кажучи, то не такий уже був і порятунок під час сильного шторму — могутні хвилі перестрибували через будь—які очеретяні загорожки і падали просто у чайку. Упаде одна така хвиля — все одно, що стопудовий камінь: і булькнути не встигнеш, як уже з усім товариством на дні.
Єдиний був порятунок — іти на зближення з турецькими галерами, брати їх на абордаж і сподіватися на те, що їх—таки буря не візьме. Але добра буря перевертала й галери — ще й як! Правда, вони в такому становищі довго не тонули, плавали, мов очеретяні поплавки, а під ними, всередині, додихаючи останнє повітря, повільно умирала команда. Однак веслярам не було ніякого порятунку, бо вони були прикуті, а команда? Що команда! Випірнути на поверхню, пройшовши всі лабіринти судн.і, трудно, а коли й виринеш, то, знесилений, не вхопишся за щось певне — перевернута галера мов гладенька скеля, були б на пальцях котячі кігті, то, може б, і виліз, а так…
Цілу ніч чайки пливли на північ, обмінюючись одна з одною вогняними сигналами. Ці сигнали попереджали: може бути буря. Отже, наказ такий: іти повним ходом на північ, на зближення з турецькими галерами і брати їх на абордаж. Чайки, звісна річ, топити не рекомендувалося, треба було їх прив’язувати довгими шнурами до галер; якщо галеру й переверне бурею, то вона ще плаватиме, і чайка за нею теж; а якщо порожня та з очеретом, то й не потоне: ледь—ледь виглядатиме з води, навіть набравши її по самі облавки… Чайки йшли, обмінюючись вогняними сигналами. Турків уже не боялися — од їхнього флоту лишилася одна лиш третина, і турецький адмірал Ясір—реїс мусив здогадатися, що він опинився у вогняному козацькому кільці.
Справді, вогні палали всю ніч над морем. А море було дивовижно, неймовірно спокійним. І чайки пливли, мов ковзалися по кризі, — швидко, легко, безшумно. А тому — страшно…
Страшно — бо вони з кожною годиною підходили все ближче й ближче до грізних, озброєних важкими гарматами турецьких галер. Турки боялися чайок. Османи не хотіли першими починати бій. На галерах добре знали, що постріли з гармат тільки стрясатимуть повітря, а чайкам нічого не зроблять. Хіба що якесь ядро влучить у скопище цих злих суденець, але ж чайки не плавають одна біля одної, принаймні під час бою. Стріляти з мушкетів чи арбалетів — поки що рано. Весь час існує думка, існує—жевріє надія: а може, не нападуть, а може ж, пам’ятають, що існує договір між Османською імперією та Річчю Посполитою, і не будуть його порушувати? Звідки тим козакам знати, що ескадра Ясіра—реїса нехтує отою угодою і везе все необхідне для Бекіра—баші?! Зрештою, весь світ знає, що туркам можна порушувати будь—які міжнародні договори, а тим, на кого вони нападають, треба дотримуватись угод!.. Одна тільки заковика постає в усій цій ситуації: козаки та їхній тодішній доводця — гетьман Сагайдачний — договору не підписували…
Так вони пливли до самого ранку. Козацькі суденця наздоганяли, випереджали турецьку ескадру, йшли не ховаючись на північ. Ось вони вже обійшли й флагманську галеру, над якою майорів стяг адмірала Ясіра—реїса, пішли далі й далі, аж до обрію, щоб там, перегрупувавшись, стати в бойові ряди і піти назад, на турецьку ескадру.
На світанку третина турецької ескадри — все, що від неї лишилося, — побачила себе в оточенні сотень чайок, що пливли просто на галери. І саме в цей час турки побачили, що із сходу йде велетенський смерч…
Це був той смерч, якого боялися козаки, той самий смерч, про який думав Недайборщ і від якого мав надію втекти, йдучи на північ. Вийшло ж усе навпаки: і турки, і козаки підлізли під самий смерч, під самий тайфун, цей морський ураган, цю велетенську дзиґу, що поволі, але невідворотно йшла на скопище суден посеред моря. Що треба робити в такій ситуації, козаки знали, — треба було випустити снопи з очерету, розтягти їх на воді. Але що ці снопи супроти смерчу? Все одно, що кілька соломинок супроти слонячої ноги!..
І справді, з кожною хвилиною оця слоняча нога смерчу ставала все більшою й вищою, і море під нею мовби провалювалося, і все, що було на морі, ставало ніби меншим і дрібнішим… На такому тлі вже й про бій думати неохота — все таке дрібне, все таке нікчемне перед лицем грізної, велетенської Божої сили…
Та козацькі чайки йшли на зближення зі скопищем турецьких кораблів.
І тоді нерви Ясіра—раїса не витримали: він дав наказ ескадрі відкрити по козаках вогонь!
Над грізно притихлим морем, що затаїлося, завмерло, замкнуло подих, залунали залпи галерних гармат. Ядра спінили непорушну гладінь моря…
Козацькі чайки, не відповідаючи на турецький вогонь, невідворотно йшли на турецькі галери. Ті, що були на веслах, горнули з усієї сили, ті, що були при гарматах, при рушницях—гаківницях, при мушкетах, обрали свої цілі на палубах турецьких суден і тільки чекали найпідходящішої відстані, щоб ударити по ворогові на смерть, наповал!
Небо ставало темнішим і темнішим, а ота велетенська слонова нога вихру позаду Недайборщевої чайки здавалася вже стіною від моря до самого неба, і тихо було — страшно! Якраз пролунали турецькі залпи, але ще не пролунали залпи козацькі, — і от на тлі цієї тиші почулося якесь дивне, мовби навіть нечутне гудіння з боку отієї стіни, що сунула на кораблі двох протидіючих сторін.
— Стріляй! — гукнув Карпо Недайборщ своїм.
І через мить ухнула гармата, золопотіли рушничні та мушкетні постріли.
На палубі корабля зі стягом Ясіра—реїса забігали. Козацький залп виявився вдалим.
Через мить пролунав іще один гарматний стріл, а за ним — рушнично—мушкетний залп. Це вступили в бій козаки з сусідньої чайки Оксена Цьопи.
А за цією чайкою ударили і всі інші — з тих, що йшли і на флагманський корабель, і на інші.
Недайборщ побачив: ядро влучило в намет самого Ясіра—реїса. Команда забігала біля намету, і по цій біганині Недайборщ зрозумів: з адміралом щось сталося — чи поранений він, чи вбитий.
Що ж, щасливий той, хто впав у програній битві першим — він не побачить поразки свого війська!
А в тім, що туркам у цій битві світить тільки поразка, Недайборщ не мав сумніву.
І саме цієї хвилини Карпо відчув, що дим з його люльки поводиться якось не так, як курився останні тридцять літ. І цієї ж хвилини почув Недайборщ, що за спиною щось величезне, щось уселенське мовби зашепотіло басом: ш—ш–ш—а!
І вже він не почув дружного крику своїх хлопців, бо все заглушив отой страшний, отой голосніший за всі постріли, крики, гуки й громи шепіт… І цей шепіт підхопив — чи то просто так здалося Недайборщеві? — його чайку, злизав її з води і поніс кудись під небеса. Карпо Недайборщ крізь запону води побачив чайку Оксена Цьопи — внизу, під собою, турецьку адміральську галеру — теж унизу, неподалік, а потім ще кілька галер, а далі все закрилося у сірій млі…
