Архе - Дереш Любко (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
світової змови.
- Справжніх фанатів, - продовжив він. - Таких, як ми. Та шо там ми! Крутіших
у сто разів!
- Скільки їх? - хрипким від хвилювання голосом спитав я.
- Четверо. І ше один.
- П'ятеро?
- П'ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п'ятий - Астат. Але
його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я
був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого -
135
заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в
Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм
підійдеш.
- І я тепер можу зайняти твоє місце, так?
- Якщо захочеш.
Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.
- Слухай, а чим той Клуб займається? - поцікавився я. Бо за цим питанням і
починалася справжня терра інкогніта. Все, що можна було дізнатися від
надійних джерел, - це тільки те, що в Клубі «люблять Менделєєва».
- Ми... Ну, ми... Вшановуємо пам'ять Хімічного Батька. Тільки на свій манір.
Клуб збирається раз на рік - 17 лютого. На честь Просвітлення Дмитра
Івановича.
Сакральна дата - 17.11.1869 - спалахнула в мені фосфорним вогнем, але знову ж
таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»
Андрій продовжив:
- Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал
галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж
говорити зовсім прямо: Клуб - це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти
зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся
більше.
Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком
справедливими.
- А в чому суть Ритуалу? - спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в
горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона - летка мить щастя!
- Ми кричимо імена галогенів, - з найглибшою серйозністю повідомив мені
Андрій і голосно заржав.
Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди
ординарне?) і пожбурив тару в кущі.
- Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки. Називати імен я не маю
права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого
питати,
136
скажеш: «Євгеній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через
П'явку. Його ти знаєш?
Хто такий П'явка, я знав. П'явку знають, мабуть, усі.
- Дивися, зараз почнеться, - змінив інтонацію Андрон. Я знову глянув на гайок
ісландських дерев.
- Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло - здається, дерева світяться
через захід сонця. Надто темно - взагалі не помітиш... О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!
Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм. Зненацька хтось ніби
ввімкнув ланцюг велетенських Гірлянд - ісландські дерева спалахнули тихим
пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до
останньої п'яді, до останнього відтінку світла. Бежевий, і кремовий, і
рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп'яну, залишаючи цю справу
на Бога.
- Бережи таємницю, - сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє
буття, і ми обійнялися на прощання.
Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя.
ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ
Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так. Проте Андрон вказав мені
на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці.
Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен-
тарщина.
Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та
пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.
Все то так. Але у мене почалися менструації.
137
/. Менструації
Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх
мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг -
розказував безглузді секонд-гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив
сичем на герань і лабав на гітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях.
(Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що
коштувало мені нервів).
Найчастіше під час менструацій я тупо сидів і тік.
Я сидів у кімнаті, заваленій старими зошитами, пожмаканим папером, списаним
рівняннями окисно-відновних реакцій, немитими майонезними слоїчками із
засохлим жовтявим осадом на стінках, зловісно почорнілими мензурками, дрібками розбитих пробірок, довгими волосинами, спаленими сірниками, недокуреними цигарками, старими зашкарублими капцями, несвіжими крихтами
черствого печива - серед усього цього милого срачу, цієї дратуючої
нав'язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.
Я тік.
2. Гніздо
Десь років так із п'ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї
людини. Властиво, музей самого себе.
Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса-
амфофіла.
Зробити осине гніздо.
Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик
каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату-музей бажаючих
поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти
квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде
отримувати встановлений раціон, який
І38
один до одного відповідатиме кулінарним смакам покійника. Постійно гратиме
улюблена музика покійника - для входження в атмосферу. Решту часу шановний
добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені
мною артефакти.
Мінерали, розкидані купками, пластами й нашаруваннями по хаті - берлінська
блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи
брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі-
концентрати. «...Але обережно, шановний! - застерігатиме рекламний проспект
до музею. - Покійник добре знався на хімії, тож вважай - не натрап на
отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і
Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орнаментовані
воронячим пір'ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре
вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м'які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на
циферблатах, перероблений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем
і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат
- витончена насолода самотнього фетишиста... велетенські шматки нігтів з
великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий
сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від
годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА,
«Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже
ледве-ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб
деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному
підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти
на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій -
«Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед
собою бачу. І чи не галюциную, бува.