Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
***
Га-а-х! Обухом по голові буває легше...
Учора він потелефонував і без прелюдій сказав:
— Я стою перед дверима загсу. Як не дивно, я не вдавилася.
— Навіщо?
— Я розлучаюся.
Я не вдавилася і вдруге.
— Мені щиро жаль. Він поклав трубку.
...Із ним я уже, мабуть, не зможу...
5 вересня 200...
Усе, що було до нашої з тобою ери, не має жодного значення.
То хто може дати мені сертифікат на привласнення і ного життя, якщо не ти сам?
6 вересня
Учора в такій великій столиці випадково зустріла колишнього однокласника іще по Луцьку. На радощах пін обнімався зі мною посеред Хрещатика, а потім ми довго сиділи в кафе «Східна ніч». Перебравши всі де-іплі свого життя, він раптом запитав мене:
— Слухай, стара, а як ти так добре збереглася?
Я засміялася:
— Заморозилася, як риба. Ось і збереглася.
— Ні, ти мені скажи... Розумієш, жінка твого віку й того розуму вже повинна була перейти через наркотики, алкоголь, груповий секс, самотність, а потім в момент зрозуміти, що все це, вибач, херня, і продовжувати жити собі далі, як нормальні люди. Але твоє лице не має слідів усього цього. Ти що, не маєш за собою ніякого такого пізнавального вантажу?
— Ну-у-у, дещо маю, — ухильно почала, — але, як бачиш, цього не помітно. Отже, можна сказати, що я і цим обділена, — ми засміялися майже одночасно.
Р.S.
Спало на думку... Чоловік (глухо) зневажає жінку навіть тоді, коли любить. Він ненавидить свою слабкість біля неї. А якщо вона якимось чином дасть зрозуміти, що він слабкий саме завдяки її ненавмисним старанням, прости мене, Боже, що в той момент думають чоловіки.
Але це я так думаю. А як воно насправді...
17 вересня
Треба було колись записатися до феміністок. Хоч якимсь чином можна було б легалізувати щиру ненависть до чоловічого племені.
18 вересня
Зневажливо думати про чоловіка — все одно, що ввімкнути всі електроприлади в час кульової блискавки.
22 вересня
Дивилася в дзеркало.
Тоді у свій паспорт.
І знову в дзеркало.
Чи можна поставити знак рівності між датою народження і тією фігурою, що відображається із дзеркала?
Хм... Як воно обертається... Мені так багато років, що я все більше стаю схожою на отих, про кого на початку цього зошита думала, що всі вони — з однаковими обличчями. Тоді мені здавалося, що жінки, яким за сорок, — жінки старі.
Тепер мені щось біля того, а я в собі чую молоду, щойно запалену кров. Але моє обличчя пішло зморшками, серце моє затягнулося рубцями — а я щойно вдихнула запах життя.
Проте в мене немає підсумків життя.
Шафа одягу є.
Вагон спогадів є.
Банк розлук є.
І більше нічого.
Я терористка, бо прагну крові.
Мене ніхто не може знешкодити.
Надіслати миротворців.
Ані навіть убивць.
Чому?
І чим я відрізняюся від отієї черниці, що колись пестила прутиком шкіру трави, як чоловічу шкіру? Я ж добровільний убивця власної плоті, який не потребує та й, (рештою, не заслуговує покари.
Убивця нормального ритму власного серця.
Своєї молодості.
Спокою чужого чоловіка.
Нормального життя.
Гарантованої природою старості.
Що роблять з убивцями?
На убивцю знаходять іншого вбивцю.
Доки іще чекати на рятівника?
Десь відбирають життя в нормальних людей, викрадають їх, перепродують — а тут тобі хоч би вітрець подув, а ніхто й бровою не поведе.
***
Сьогодні мій -надцятий день народження.
Мені ні з ким його зустрічати.
Я байдуже дивлюся на контури колись завжди гарячого ліжка — і дивно! — вже не бачу обрисів чоловічого тіла.
Уже не розгладжую простирадло, як шкіру.
Не хочу злетіти над ліжком, як птаха, не маю бажання зафільмувати зверху.
Моє ліжко вихололо, як вихолола душа, і завмерло серце.
До мене ніхто не поспішає.
Я нікого не чекаю.
Чи майже не чекаю.
Мені нікому подати горнятко води чи дрібку усмішки.
І з мене випарувалася навіть печаль. Ота, що прошуміла повз мене, як гілка, повна цвіту і листя...
На що я сподіваюся?
28 листопада
...Усе іще на ніч, розрізану двома фарами-більмами авто,
і на руку, ліниво висунуту з вікна на прощання уранці...
***
А про той безглуздий лист він жодного разу не обмовився.
Навіть не поцікавився, чи я отримала його.
Фінал
ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗА ЩОДЕННИКОМ
...Я читала котрийсь із детективів Шкляра, не пам'ятаю який, коли у дверях провернувся ключ.
За інших обставин я би перелякалася. Тепер же — зраділа: ключ від моєї квартири мала одна людина в світі. Але ця людина так довго не провертала його в замкові, що я вже було подумала, ключ загубився і людина боїться про це признатися. А може, й гірше: людина щезла з мого життя, як щезник по опівночі, і не встигла віддати ключ.
Ось вам і актуальність проблеми ключа модного нині Василя Шкляра.
