Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
Людина стала на порозі кімнати — і в мене обірвалося серце: чоловік, за яким я вмираю більшу частину свого життя, виглядав чи то на злодія, чи на бомжа. Ні, він був гарно одягнутий, чисто виголений. Від нього пахло Фаренгейтом — запахом усіх безсердечних і корисливих людей. У руках тримав якийсь дивакуватий паперовий пакунок, так ніби ніс малолітній дитині іграшку. Але очі, його колючі очі несли в собі бомжівську недолю і боязнь злодія, який ось-ось потрапить до рук правосуддя.
Та коли чоловік подав голос, у мені зворушилася гадина страху.
Чоловік був налаштований агресивно. Не роздягаючись, став перед тахтою і довго мовчки дивився на мене. Здалося, параліч торкнувся всіх моїх членів.
Чоловік сів поруч, не спускаючи очей, і почав розмову так, як у селі чоловіки беруть бика за роги: різко, одним махом, щоб не дати бикові отямитися:
— Скажи мені, тільки скажи по правді: чого тобі не вистачало?
Я витримувала паузу, гарячково розмірковуючи, що б воно означало — прихід без попередження. Зрідка він таки робив мені нальоти, як робить КРУ в підвідомчі йому організації. Я цих перевірок не боялася: до мене додому чоловіки не приходили.
— Ти хочеш мене допитати? — іще намагалася привнести в розмову невимушеність, щоб не сказати, жартівливість.
По тому, як чоловік знову розітнув поглядом, ніби бритвою, зрозуміла, що жарти тут — ні до чого. Я мовчала, розгладжуючи ружі на хустці, якою була застелена тахта.
— Скажи мені чесно: чого тобі не вистачало всі ці роки зі мною? — наполегливість у його голосі не віщувала нічого доброго.
Я продовжувала мовчати. Лиш міцніше вгортала плечі пледом.
Чоловік узяв двома пальцями моє підборіддя і дещо підвищеним тоном запитав:
— Я приходив до тебе?
— Приходив.
— Допомагав?
— Допомагав.
— Я пропонував?
— Дещо... пропонував.
— Чого тобі треба було іще?
— Тебе.
— Ти самозакохана сліпа істеричка! — раптово закричав, замахнувшись пакунком так, ніби мав намір ударити. — Ти що, хотіла прати мені шкарпетки?
— Так, істеричка... — дивилася просто в очі. — І прати шкарпетки також. Але хіба я тебе цим шантажувала?
— Ні.
— Переслідувала?
— Ні.
— Вимагала?
— Ні.
— А чим же ж я завинила перед тобою, що ти лютуєш так, ніби я — твій найбільший ворог? Тобі мало того, що я не мала нормального життя. — Я почала загинати пальці. — Тобі мало, що на мене показували пальцями, свистіли услід і цікавилися, чи я не лесбіянка. Тобі мало, що я залишилася порожньою, як діряве відро. Що ходила злодійкою. Ти колись бодай раз був злодієм? Ти знаєш, як це — ходити з думкою, що ти злодій?! — Я не могла спинитися.
— Я тебе не силував! Не примушував! — знову закричав він. — Це ти посилала на мене якусь чортівню, і я ходив деморалізований, і в мене нічого ніде не клеїлося без тебе. І з тобою не клеїлося! Якого тобі ще злодія? Тепер увесь світ живе злодійством — і нічого.
— Ти хочеш сказати, що в тебе щось там не клеїлося через мене? Що я відьма? А в мене — клеїлося? Ти думав над цим?!
— Може, й відьма. Не знаю. Я хочу тебе позбутися. Ти — ярмо. Я не можу жити з ним. Я вже ні з ким не можу.
— То покинь мене. Чи убий. Позбудься. А заодно й мене звільниш. Бо і я вже так не можу! Покинь!
— А я ніколи й не приходив до тебе, щоб тепер тебе покидати! Я тебе лише надкушував! — з присмаком садизму прогарчав він.
Я задихнулася від люті.
— Навіщо, мерзотнику ти такий? Навіщо?!
— ... Бо ти смачна! — зареготав.
— Ти надкушував інших! А мене ти любив!
— Ну, то й що? Ти також не гребувала іншими. Я відчував, коли це траплялося. І я тебе ненавидів. Ненавидів! Розумієш? Я тебе ненавиджу, суко! Але я тебе не любив! — з усією силою відкинув мене на тахту.
Я зціпила зуби так міцно, що розболілися щелепи. Якщо я заплачу — він прокрутить ключ із того боку дверей назавжди.
Я повинна була перечекати його гнів. Але він не дав.
— ...Мабуть, навіки завойованих жінок, як і навіки завойованих територій, і справді немає, — із лагідністю прирученого змія прошепотів, ніби просичав, чоловік, нахиляючись майже до самих моїх очей. Він нахилився іще нижче, так що мої уста подалися назустріч. Але чоловік тимчасом різко випростався і докінчив, очевидно, наперед заготовлену фразу:
— Я не зумів із цим змиритися.
Його незвично жорсткий, холодний погляд гіпнотизував і без того зневолене тіло. Нав'язлива думка про те, що ось-ось повинно щось трапитися, не давала можливості зосередитися чи бодай підвестися, щоб здобути кращу точку опори.
Та коли за мить чорний отвір пістолетного дула, що різко вигулькнув із паперового пакунка, втупився в груди — від несподіванки я зареготала. Мій страшний сміх перекочував з горла в піднебіння, як сльози, і нагадував, швидше, ридання. Одночасно я відчула, як шкіра під колінами вкрилася холодними нервовими дрижаками.
Краєм загальмованої свідомості встигла зафіксувати останню зрозумілу мені істину: це — неминуча смерть.
— Що ти робиш? — механічно звелася назустріч чи то чоловікові, чи його озброєній руці.
Далі — не пам'ятаю...
...КОЛИ Я ОПРИТОМНІЛА і розплющила очі, то перше, що побачила, — високу стелю брудно-білого кольору, а вже потім — тоненьку медсестру з натуральним білим волоссям, вибитим з-під шапочки, і широке — на всю стіну — незашторене вікно.
Медсестра, тихенько мугикаючи під ніс якусь нехитру мелодію, сортувала на столику склянки-банки, у вікно билася крильцями синичка, а стеля все ще погойдувалася під моїм помутнілим від тривалої неприсутності зором.
Я довго збиралася з думками, щоб згадати, де я і що зі мною, а коли залишки пам'яті нарешті повернули в той день, коли мені відкрився чорний отвір пістолетного дула, сказала голосно й ні до кого: — Я стріляла в себе сама.
Здивувалася й навіть перелякалася свого твердого, дещо видозміненого, як мені здалося, голосу не менше, аніж медсестра, в якої зненацька випала з рук пляшечка з ліками і закотилася під ліжко. Біловолоса бестія підбігла до мене, прихопивши з собою багато рук: вона одночасно мацала пульс, натягувала рукав для виміру тиску і засовувала під пахву термометр. Сестричка то усміхалася, то насуплювалася, і нарешті майже палко видихнула:
