Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
А в Хотині — перед козаками — змовчав...
Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.
Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.
У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.
Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.
Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.
Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.
Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? — спитав глухим голосом.
Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.
Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене. Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.
-Ой таточку, не йдіть! А підете — яз вами.
Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:
-Кличе — треба йти. А тобі нема чого.
Узяв палицю й пішов. Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує? І враз стало нудно, моторошно,— хоч уставай та біжи слідом. Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,— і нема йому ні до чого діла. Розбудити, поскаржитись? Де там — і грім не розбудить. Але Івашко несподівано заворушився.
-Ти чого не спиш? — пробурмотів хрипко.
Михайлик тільки зітхнув.
-Лягай коло мене!
-Не хочу...
-А батько сплять?
Ні... Нема їх.
Деякий час Івашко змагався з міцним сном, нарешті сів, став кулаками протирати очі.
-Не хочеш спати — по воду ходім. Сьогодні ж нам іти. Забувся?
-А хіба немає?
-Та нема ж. Відер зо двоє в барилі було — звечора випили.
З водою в таборі справді було погано: далася взнаки довга посуха. У виритих козаками копанках-кри- нидях ледве набігало трохи брудної вологи на дні — од неї одверталися навіть неперебірливі козацькі коні.
На весь табір була одна криниця з доброю водою: її, звісно, не вистачало на всіх.
Козаки давали собі раду як могли: обмотували коням копита клоччям, щоб не чуть було тупоту, ганяли, їх серед ночі поїти на Дністро, возили звідти воду барилами.
Одчайдушні козацькі джури примудрялися інакше. Вночі лазили в яр, що відмежовував козацький табір від турецького, набирали воду з плиткого потічка, який пробивався з печерки між двома каменями, навіть ковбаню вирили, щоб черпати зручніше.
То була небезпечна справа. Не один джура ліг головою у воду, прошитий потемки стрілою. Турецькі вартові пильнували добре: ледве зачувши голос або шерех, стріляли в яр.
Але хлопці не каялися — ходили до потічка. Сьогодні припадала черга Михайликові з Івашком. їм якось щастило: жодного разу їх не вистежили.
-Чуєш, Івашку. А міхи?
-Є міхи. В ямі над кручею.
З тими здоровенними міхами, зробленими з буйволячої шкіри, була чудернацька історія.
Притягнув їх на собі козацький кашовар, як напали братчики своїм звичаєм на турків пізньої вересневої ночі.
Не злакомився козарлюга ні на яку здобич — ухопив міхи, повні води, бо згадав, що звечора не було на чому козакам і юшку зварити.
Аж падав, а тягнув, позв’язувавши докупи, хоч турецькі лучники, ледве отямившись од приголомшення, без тями стріляли козакам услід при світлі надщербленого місяця, і вже з десяток стріл стриміло в міхах, аж струмки з дірок цідилися на землю. Доки дотяг — води не стало.
Невдячні козаки до сліз реготалися з невдалої здобичі й навіки приточили кашоварові прізвисько Міхоноші, а подірявлені міхи випрохав собі Івашко й позашивав, щоб носити воду з яру.
...Нечутно ступаючи, хлопці рушили вздовж обозу де між укопаними в землю возами стояла козацька сторожа.
Обдираючи долоні об сухі кущі дерези, Михайлик спритно подерся по кручі вниз, а Івашко слідом за ним спустив міх на міцному довгому ремені.
Досхочу напившись солодкої води, холодної, аж зуби щеміли, Михайлик помацки підставив горло міха під вузький струмочок, що з тихим булькотом біг з кам’яної кринички, й присів навпочіпки, дослухаючись до близьких і далеких гомонів, якими повнилася ніч.
Згори, з обозу, чути було стишені голоси: козацькі вартові знічев’я перемовлялися між собою.
-Чуєш, Хведоре?
-Га?
-В тебе тютюн є?Є.
-Дай щіпочку, бо курити хочеться, — аж вуха пухнуть.
Потім почулося цокання: десь-то козак добував вогню кресалом, присівши за воза, щоб не привабити турків.
І таки привабив: з того боку тонко свиснула стріла, потім друга. Але не влучила, впала на землю; козаки тільки вилаялися з несподіванки.
Вода вже набігла. Михайлик стягнув цупкі шкіряні шворки, смикнув за ремінь — міх з тихим шерехом поповз по кручі; Івашко вгорі, крекчучи, тягнув, скільки було сили.
Доки налили величезне, вкопане в землю барило, в якому обидва могли сховатися з головою, добре вхекались. Михайлик двічі лазив на кручу, зміняв Івашка.
Коли впоралися, побіг глянути — батька ще не було.
Вже як почало сіріти, прийшов і ліг коло хлопців, накривши їх своїм турецьким балахоном. Коли Михайлик не витримав, став допитуватися, що ж було в гетьмана,— одбуркнув у відповідь щось незрозуміле.
А вдосвіта в турецький обоз за яром, креслячи іскристі дуги, полетіли з-за козацьких возів пущені з величезних луків «летючі вогні» — хитромудро підпалені горщики з порохом, посипалися обмотані підпаленим клоччям стріли — саме туди, де збилися в глибокій долині табуни султанових коней, буйволів та верблюдів.
Сірий досвіток сповнився іржанням, ревом, лементом: «Алла! Сагайдак! Сагайдак-бей!» — певне, воїнам, що спали коло табунів, примарилося спросоння, що на них напав Сагайдачний.
Забувши про сон, Михайлик з Івашком видряпалися на дерево над самим яром. Звідси добре видко було, як падають долі палаючі стріли, як вибухає порох у череп’яних горщиках, далеко розкидаючи вогонь, як у пломенистих загравах несамовито гасають, стають цапа наполохані на смерть коні; похиливши роги, мчать з долини буйволи, перекидають намети й шатра на протилежних горбах, топчуть усе, що трапляє під ноги.
Зачувши ті крики, султан Осман, півголий, вибіг в шатра, скочив на коня й помчав геть.
Яничари ледве наздогнали його в лісі, як він, отямившись, кусав собі руки від сорому й плакав, мов дитина, присягаючись своїм життям криваво помститися за таку ганьбу.
Ще не вгамувалася веремія у турецькому таборі — до гетьмана Ходкевича помчав гонець од Сагайдачного. А вранці поляки, не давши туркам схаменутися, вдарили на них усією силою.
Знов загули сурми, закалатали бубони й литаври. Мов не було втоми від тяжких баталій, поскакали гусарські й уланські сотні, красуючись срібними панцирами на грудях, орлиними крилами за спиною, леопардовими шкурами на плечах.
Одностайно карбуючи крок, ніби на муштрі, промарширувала наймана німецька піхота, яку Ходкевич досі не пускав у бій: беріг для останнього нападу.
Військо розгорнулося на бойовищі — одним крилом вперлося в ліс, другим у наддністрянські скелі.
