Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Страждало чи не найбільше цивільне населення. Вже під Берліном колона радянська наздогнала ні- мецьких біженців, що втікали на Захід і не втекли. На возах і пішаком, старі і малі, жінки з сім’ями і по- житками всенькими заважали проходу танків та ар- тилерії, що рвалися до столиці. Ті вози поскидали в
канаву, дітей зі старими нагнали вбік. Менш півго- дини, як жінки з дочками лежали рядком вздовж до- роги і перед кожною в чергу шикувалися чоловіки зі спущеними напоготові штанами; командири сперш шкірили зуби, а згодом і собі чергу займали. Регіт і стогін, гигикання і мольба малоліток помилувати змішувалися з ревом моторів машин; окривавлених жіночок вбік відтягали, а дітей, що без пам’яті кида- лись матерів боронити, на місці пристрілювали.
«Що ж воно з людиною таке сталося в середині століття двадцятого»? – шашелем думка точила... Оповідав Володимиру Прокоповичу біженець від совітів, земляк, як у сусідньому з Тимошенковим ріднім чернігівському селі німець палив хати, і коли дійшла черга до садиби священика, то й вона запа- лахкотіла. Невідомо, що у розпачі вимовив було свя- щеник тоді, тільки його враз у полум’я штурхонули, а за ним, як зайшлася у крикові жінка священика, то й її, за руки та ноги схопивши, мов колоду пожбури- ли у вогонь… А в іншому селі, оповідав, усіх дівчат зґвалтували, потім у них відібрали одіж, вигнали на площу посеред села і танцювати їм наказали: хто не послухався, того розстріляли.
Помста за помсту вивертає душі, мов старого, на шмаття побитого міллю кожуха, все гидке, відразли- ве та потворне, що таїлося тисячоліттями, враз не- прошеним поміж люду вигулькнуло: мало того, най- ниціше тепер на доблесть претензію заявляє. Невже Творець світ білий нечистому в оренду віддав, невже це може тривати і діятись довго?
----- 28
А втомата Загірняк опускав спроквола, якось знехотя, а згасла, мов вимикачем електрич-
ним вимкнута, недавня усмішка на його лиці більше не з’являлася.
Ця форма для вас, як рідна, – Сергій Прокопо- вич за останні часи вже перейшов ту межу, на якій вичерпується страх, навпаки, йому навіть праглося, аби швидше все завершилося.
А дзуськи… Не мрій про кулю. Хоч нариватися навіть станеш, – охоронець цвиркнув убік крізь зуби і одним махом за плече автомата закинув. – Ти мені ще потрібен... Хоч пізнувато, та позбиткуюся всмак, зжену оскому.
Загірняк миттєво прикинув, який козир поважний йому дарував випадок: раптом хтось його здасть з по- лонених офіцерів-червоноармійців, з якими, можли- во, контактувати доводилося, тож у Тимошенковій особі в нього тепер правдивий свідок, що він у час Другого зимового походу з більшовиком воював.
Досвітком наступного дня табір, епідемійну бом- бу сповільненої дії, почали на шматки ділити: хрип- ко, може, від ранкової сирості, гарчали вівчарки, покрикували охоронці, слухняними отарами в’язні, здебільшого впідбіги, направлялися до вагонів.
Охоронцем у вагоні Сергія Прокоповича, як слід було сподіватися, виявився Загірняк.
– Подяки я, звісно, не дочекаюся, – на мить він біля Тимошенка спинився. – Ця партія в’язнів іде на поповненя організації Тодта. Не рай, не курорт, не на вечорниці, та все ж...
Знову на круги своя, – мимохіть заперчило.
Їх було кілька разів з об’єкта переганяли на інший об’єкт, доки не осіли вони на будівництві чогось схожого на військове містечко.
Доволі розмаїтий зібрався тут люд, чулася мова, звична то на півострові Піренейському, то на схи- лах полів Бордо, на скандинавських фіордах чи око- лицях Варни. Сергій Прокопович з часом зійшовся з немолодим, як і сам, геть сивим сербом Стефа- ном Мамчичем. Дивовижний вінегрет нагадувало їхнє спілкування, де польське слово доповнювалося сербським, а російське межувало з німецьким, – та все ж їм не потребувався тлумач.
Я сам біолог, генетик, – оповідав Мамчич про себе, погладжуючи, швидше п’ятірнею розчісуючи своє вибілене роками, густе і пружне волосся, що більше нагадувало пучки алюмінієвого дроту. – І в сні не могло привидитися мені, що доведеться спо- стерігати тут за істотами, в яких нічогісінько спіль- ного з гомо сапієнс.
Я би не проти такі спостереження десь в іншо- му місці вести, – своє додавав Тимошенко, що хоч пам’ятав про обачність, але з цим чоловіком не бо- явся відвертості.
Після однієї з таких розмов Сергій Прокопович насмілився запитати врешті, за що ж Мамчича, на- уковця типового, сюди замели – відчував не раз у бесіді Тимошенко, що то чоловік ґрунтовних знань, та й, судячи з усього, не останнім був у німецькій на- уковій ієрархії тогочасній.
Я в науку ішов наосліп, – не став критися Мамчич,– а штовхнула до неї людська біда. Хто не пам’ятає безногих калік на вокзалах по минулій ві- йні?... Вони благали милостині, стражденні оті на
дерев’яних візочках, що, брязкаючи непотрібними тепер вже нікому на грудях медалями та орденами, на перонах плуталися під ногами, і їх знервовано та лякливо обминали у поспіху пасажири...
Під вечір, по дванадцяти, а нерідко й шістнадця- ти годинах праці, руки й ноги у Тимошенка гули та нили намерзлим деревом, навіть поворухнути ними потребувалося надзусиль, але від цього спілкування відтавала душа.
Ще школяриком думав, – оповідав неспішно Мамчич, і від споминів тих легке світло тихо лягало на зморщками посічене та порепане на вітрах лице, – ще тоді я задумав: виросту, бородатим ученим буду і цим людям допоможу. Бо як на дереві зрізати гіл- ку, то нова небавом виросте, – чом же тоді людині схоже руку чи ногу не відростити? Я вже тямив, що воскресіння, – то промисел Божий, зась до цьо- го земному й гріховному, але ж не гріховно знову ту ж саму людину, як дерево з пагона, мудрим вче- ним одержати? І пішов я в життя генетичними тими стежками незміряними, і багато зробив, а ще більш зрозуміти вдалося.
...Те місячне світло щасливих років, як колись притишене світло лабораторій, не покидало зараз обличчя Мамчича, стирало викарбоване страждан- нями і вертало в ті неймовірно далекі, як тепер ви- давалось, літа.
Як загребли мене з лабораторії в армію, то втра- пив я в таємничу есесівську фірму Левенсборн... За тихою назвою «Джерело життя» крилися ризиковані досліди на людині. Сам устрій життєвий цілковито міняли, навіть обряди споконвічні переінакшували.
Йому випало якось побачити, як хрещення не- мовляти змінили на вигадку якогось левенсборнів-
ського гауптмана. У вистуженому приміщенні стоя- ли батьки з дитинчам, що скричалося геть і хрипнути синіючи почало, стояли перед якоюсь подобою ол- таря, прикрашеного свастикою і портретом фюре- ра, обабіч палахкотіли, потріскуючи, факели та ви- сіли два прапори: офіцер скоромовкою, бо й самого вже дрижаки хапали, бурмотів щось затверджене у високих штабах. Звично дитя наректи могли яки- мось давньогерманським іменем, аби на арійському корені наголос був...
Тимошенкові дивним чином те нагадувало опо- відь земляків, яким на Захід вирватися вдалося. Те- пер в його рідному краєві, де церкви в кращому разі клунями стали, замість хрещення теж якісь «зори- ни» вплелися, дівчинку можуть назвати Сталіною, а хлопчик в життя піде з ім’ям Вілен – від Володимир Ілліч Ленін себто...
То на початках Мамчичу не раз мурашки по спи- ні бігали від баченого і чутого, вельми як мав наго- ду спостерігати, як вантажили і мали везти кудись двадцять четверо хлопчаків: вони були однакові- сінькі, мов під копірку мальовані, допитливо крути- ли голівками, як каченята з одного і того ж інкубато- ра... «Невже клони»? – майнуло сперш, але жив він життям таким, що дивуватися вельми не випадало та й не належало.
