Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
4) Перший документ, де ужите слово Поділє — наданнє Спиткови 1395 р. Про термін Поділя — моє „Барское староство” c. 17 і далї (тут взагалї подано коротку історію Поділя).
5) Длуґош III c. 245 і 519.
6) Кромер, опираючи ся на Длуґошу, але не представляючи вже собі ясно тих фактів, які змушували Длуґоша до такої обережности, зовсїм відважно твердить, що Казимир забрав „полудневу Русь і Поділє аж по самий Кремінець”. Він пробує довести се ріжними доказами, але зовсїм, розумієть ся, хибно — їх розібрав уже Стаднїцкий, Synowie Gedymina I c. 136, і тому нема по що нам над ними застановлятись. Та недавно в дусї Кромера, але ще більш рішучо, пробував представити подільську справу др. Прохаска в статї Podole lennem Korony (1352-1410) — Rozprawy wydz. hist. filoz. akademii т. 33. Він пробує довести що Поділє нїколи не було завойоване литовськими князями, анї належало до них, видкидає оповіданнє русько-литовської лїтописи про битву на Синїй водї, про Кориятовичів, про похід Витовта й його володїннє Поділєм перед 1411 р. Кладе натомість в основу своїх виводів Длуґошеву звістку під р. 1352, а проти історії Витовтового похода на Федора Кориятовича вимишляє похід Ягайла на Поділє 1393 р. Сї виводи його по части операють ся на голословних і зовсїм довільних твердженнях, по части на хибних інтерпретаціях і натяганнях, так що найменшої наукової стійности не мають. Детальнїйше розібрав я їx в своїй рецензії в т. XIII Записок наук. тов. ім. Шевченка і туди відсилаю цїкавих, а тут уважаю себе в праві супроти того близше не спиняти ся коло сеї невдалої елюкубрації.
7) Codex epist. Vitoldi c. 39 == Archiwum Sanguszkow c. 19.
8) В давнїйших часах можемо вказати тільки одну осаду такого імени — се нинїшнї Стїнки коло Золочева (на них вказували вже видавцї Archiwum Sanguszkow І, index). Вони звісні уже в актах XV в., але тільки як villa (Akta grodz. і ziem. XII c. 230, 246), та й лежать де що задалеко. Молчановський з граничного обводу 1546 р. вказував на лїс Stenki на устю Гнїзди в Серет (ор. c. c. 14 і 188), але се не помагає нїчого — стїнка для лїса в нашій мові nomen appellativum, а не рroprium.
9) Stryjkowski II c. 6-7.
10) Akta grodz. i ziem. VII ч. 7, Codex dipl. m. Krakowa ч. 47 і 60, Monum. Poloniae hist. II c. 643.
11) Угода 1366 р. — Kwartalnik hist. 1890 c. 573, Monum. Poloniae hist. II c. 631, пор. вище c. 390.
Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.: Загальні замітки про литовську окупацію на Україні; руські елєменти в в. кн. Литовським, ідея руської державної спадщини в литовській династиї, нахил до в. кн. Литовського на Руси.
Стільки про саме Поділє. Додам лише кілька загальнїйших уваг про окупацію українських земель Литвою взагалї.
Оповіданнє русько-литовської лїтописи про литовську окупацію Поділя, виразно зазначаючи брак всякої насильности в сїм актї, дуже цїнне для характеристики литовської окупації в українських землях взагалї.
Я вже вище зазначив дуже слабу інтензивність литовської полїтики в руських землях. По части була вона наслїдком її великої екстензивности, по части — причини її лежали в слабій державній орґанїзації, а ще більше в тім, що сили в. кн. Литовського відтягала й скупляла коло себе боротьба з нїмецькими рицарями, яка разом з тим тягла ся без перерви на північних границях. В. кн. Литовське могло вкладати лише мінїмальну енерґію в окупацію українських і білоруських земель. І коли воно при тій мінїмальній тратї сил і енерґії в середнїх десятолїтях XIV в. так незвичайно розширило свою територію в напрямі України, то се можна толкувати тільки тим, що сї українські землї переходили під литовську зверхність або добровільно, або що найменьше — при пасивности людности. А окрім самої людности тут не було більше нїкому боронити ся. Бо в однїх землях не було зовсїм державної орґанїзації (як на Поділю або в значній частинї давньої Київщини та в Переяславщинї), в иньших (як у Сїверщинї, або в самім Київі) ся державна орґанїзація хоч і була, але незвичайно слабка. Зверхник же сих земель — Татарська орда була в такім розстрою, що не могла поставити перепони литовській окупації.
Тому так непримітно переходило прилученнє українських земель до в. кн. Литовського. Тому-ж, між иньшим, і такі незначні слїди лишило воно в сучасних джерелах, а що важнїйше — не відбило ся глубше в місцевій традиції.
Чим же пояснити ту пасивність або добровільність в переходї українських земель, підчеркнену взагалї новійшими дослїдниками, які займали ся історією сеї окупації? 1). При великій бідности звісток про сю литовську окупацію, де оповіданнє русько-литовської лїтописи про прилученнє Поділя зістаєть ся властиво одиноким виразним сьвідоцтвом, на се питаннє можна відповісти на підставі більше меньше теоретичних виводів і анальоґій.
Насамперед треба з притиском піднести, що литовська зверхність не мала, або дуже мало мала характер етноґрафічно-чужий. В. кн. Литовське й литовська княжа династия в серединї XIV в. литовськими були більше з імени тілько. Уже Гедимин, як ми бачили, звав себе „королем литовським і руським”, rex Letwinorum et Rutenorum, або — Letwinorum et multorum Ruthenorum. З його сїмох синів половина напевно були православними: Наримунт-Глїб, Корият-Михайло, Любарт-Дмитро, а здаєть ся й сам Ольгерд, ще в 1342 р. називав перед Псковичами себе християнином: „уже хрещенъ есмь, и христіанинъ есмь, второє крестити ся не хочу” 2), хоч офіціально до смерти зіставав ся поганином. Гедиминові доньки також повиходили за християн.
Але у Гедимина се було тільки телєранцією, признаннєм за руським елєментом відповідного значіння в своїй державі. Сам Гедимин хотїв зістати ся до смерти Литвином і поганином: „нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли небудь охоту вихрестити ся”, казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охрестити ся. Натомість його сини, виростаючи по ріжних руських містах, оженені з Русинками, обертаючи ся між Русинами, не тільки рахували ся з руськими елєментом, але переважно самі чули себе Русинами. Тільки оден Кейстут між ними репрезентував литовський, поганський елємент. Друге-ж поколїннє Гедиминовичів було вже руське майже без виїмків. З дванадцятьох синів Ольгерда тільки декотрі мають іще литовські імена. З них рахують з десять православних. Про самого Ягайла є традиція, що він був охрещений на православну віру з іменем Якова, і се a priori зовсїм правдоподібно, хоч він і не манїфестував ся своїм хрещеннєм 3). А вже документально звісно, що він свого стриєчного брата Витовта змусив перейти на православну віру після того вже, як той був охрещений на католицьку 4).
Але на вірі не кінчило ся. Руська мова пановала на литовськім дворі. Знаємо певно, що Ягайло з Витовтом кореспондував по руськи і то при кінцї житя, по кількадесяти лїтах польського королювання 5). Призвичаєннє до руської штуки, до руської культури перенїс він з собою до Кракова й защепив своїй родинї (руські майстри в Кракові й иньших польських містах за Ягайла, „грецькі”, властиво руські каплицї на Вавелю) 6).
Але династия була лише показчиком національних відносин в самій державі. Уже при кінцї житя Гедимина більшість в. кн. Литовського складала ся з білоруських земель. При кінцї XIV в. властиві литовські провінциї не творили й пятої части держави: словянська стихия (білоруська й українська) заливала литовську, що давно перестала бути властивою підставою держави. При тім самий литовський елємент дуже значно підпав уже руській культурі Виїмок становила Жмудь, що міцно тримала ся литовської віри і ще в 1382 р. заявила Ягайлу, що признає його своїм князем тільки в такім разї, коли він зістанеть ся вірним поганській релїґії предків своїх 7). Але через таке своє консервативне становище, Жмудь і стояла осторонь від державного житя. Литовські роди, що правда, займали перші місця в державі (але й то поруч білоруських та українських родів — князївських і декотрих визначнїйших боярських), але в значній части вони були литовськими по імени вже тільки.
