Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Польсько-угорській спір за Галичину:Угорсько-польський компроміс, претенсії Угорщини, пляни Людовика, Володислав Опольський володарем Галичини, правний титул сього володїння, прикмети державних прав — титул, печать і монети Володислава. Непевність Людовикових плянів в Польщі, Володислав уступає з Галичини, причини і час сього факту, угорські намістники в Галичинї.
Так отже з остатньою четвертиною XIV в. українські землї (з виїмком угорської України) війшли в склад в. кн. Литовського і Польщі й їх дальша історія розвиваєть ся на тлї історії тих двох держав, в залежности від них та їх обопільних відносин. На дальший розвій історії наших земель в близших двох столїтях вплинуло кілька важних фактів, що стали ся на переломі XIV і XV в. Тож на них насамперед мусимо ми спинити ся — розумієть ся, настільки, наскільки вони відбили ся на історії України. А що факти сї не все стоять в ґенетичнім звязку з собою, то й переходити їх мусимо з-окрема. Факти, чи їх ґрупи розумію такі:
а) Окупована Польщею на підставі угоди з Угорщиною Галичина займала непевне становище між сими двома державами. Розірваннє особистої унїї Угорщини й Польщі в р. 1382 загострило сю непевність. Справа була розвязана на користь Польщі оружною рукою в р. 1387 — походом Ядвиги. В формі дипльоматичних спорів затягнула ся вона на довго, перейшла в XV в. і рішена властиво не була нїколи, але Галичина від кампанїї 1387 р. зістаєть ся при Польщі.
б) Оружна боротьба Литви й Польщі за Галицько-волинські землї була перервана унїєю Литви й Польщі, що звела сю боротьбу до меньше гострих форм, переважно дипльоматичних переговорів.
в) В початковій своїй формі унїя заповідала безпосереднє злученнє всїх, а в тім і українських земель в. князївства Литовського до Польщі; але змагання Витовта до задержання державної осібности в. кн. Литовського розбили сї пляни й потягнули сю справу в довгу проволоку.
г) Дїяльність того ж Витовта, перейнята й його наступниками, що довели зачеркнену ним проґраму до кінця, — позбавила державної окремішности поодинокі українські землї в. кн. Литовського. В руках поодиноких литовських династий сї землї стали були майже осібними державами і з часом мусїли відокремити ся зовсїм; але полїтика Витовта зробила з них прості провінції в. кн. Литовського, так що дальша доля їх як найтїснїйше була звязана з долею в. князївства взагалї.
В сїм порядку сї ґрупи фактів тепер перейдемо, щоб потім слїдити, як наслїдком тих подїй уложила ся полїтична доля українських земель в дальших столїтях.
Отже почнемо від Галичини 1).
Ми вже знаємо, що в галицькій справі Польща, себ то Казимир Великий — виступав на підставі порозуміння з Угорщиною 2). В найдавнійшій умові Польщі й Угорщини в руській справі, яку маємо, себто в трактатї 1350 р., знаходимо виразний відклик до якоїсь угоди в сїй справі, уложеної ще з Каролем угорським († 1342), і я висловив здогад, що ще підчас вишгородських переговорів 1339 р. між Казимиром і Каролем була уложена умова, де обидві сторони стояли на тім же ґрунтї, на якім стоять вони в умові 1350 р., уложеній уже по тому, як Казимир здобув Галичину. У всякім разї умова 1350 р. кидає сьвітло на становище обох держав в галицькій справі і в попереднїх лїтах, і ті великі гарантії угорських прав на Галичину, які в нїй знаходимо, певно, не були новою уступкою, а датували ся давнїйшими роками.
Галичина признавала ся землею угорською, на основі угорських історичних прав, і коли угорський король позволяв Казимиру її зайняти, то тільки з застереженнєм всїх угорських прав. В разї коли б Казимир не мав сина, Галичина разом з цїлою Польщею мала перейти спадщиною до угорського короля, на підставі спадщинної угоди 1339 р. Коли ж би у Казимира був син, і Польща до угорського короля не перейшла, то в такім разї угорський король — Людовик чи його наступник — мав право викупити Галичину кождої хвилї від корони Польської за 100 тисяч фльоренів 3).
Так була стилїзована умова 1350 р., найдавнїйша яку ми маємо в сїй справі. Галичина отже признавала ся власністю Угорщини, а Казимир мав її тільки в доживотній державі. За кошти й труди, вложені Польщею в окупацію Галичини, признавало ся їй право тільки на викупну суму. На сїй підставі угорський король обовязував ся помагати Польщі в справах звязаних з Галичиною, і дїйсно, як ми вже знаємо, він кілька разів сам ходив походом разом з Казимиром, хоч особливої енерґії в то не вкладав, бо взагалї заінтересовання Галичиною не показував, а також посилав війська й пожичав гроші Казимиру на воєнні потреби. З р. 1355 маємо грамоту, де Людовик обіцяє Казимиру не вимагати від нього звороту пожички, зробленої у нього Казимиром для окупації Руси, доки він не прийде до спокійного володїння сею землею, „яке мали предки наші” (prout predecessores nostri habuerunt) 4).
Ся остатня фраза інтересна, бо й тут угорський король підчеркує права Угорщини на Галичину, і ся подробиця особливо цїнна супроти здогадів декотрих учених, що Людовик пізнїйше вирік ся своїх прав на Русь 5). В дїйсности було як раз навпаки — в пізнїйших трактатах Людовика з Казимиром що до його прав на польську спадщину (рр. 1364 і 1369) повторяєть ся остереженнє, що давнїйші умови їх мають силу й на далї 6). Та й трактованнє Людовиком на польськім престолї українських земель як угорської провінції й брак усякої опозиції в польських кругах против такого трактовання показують, що Галичина признавала ся власністю Угорщини не тільки в угорських, а і в польських кругах, для котрих умови в сїй справі Казимира з Людовиком, розумієть ся, не були секретом.
Отже справа стояла так, що Галичина, здобута Казимиром, була тільки в його доживотнім володїнню, як угорська власність. По смерти його, чи разом з Польщею, чи осібно від неї, мала вона перейти до угорських королїв, а Польща мала право тільки на відшкодованнє — 100 тис. фльоренів.
А хоч з уст Казимира виходили вискази, які сьвідчать, що він дивив ся на Галичину як на провінцію польську, здобуту виключно польськими силами і супроти того призначену служити виключно польським інтересам 7), то се не зміняло формальної, правної сторони справи. Певно, не безінтересно було б здати собі справу, як годили ся такі погляди його з сьвідомістю прав Угорщини, забезпечених тими, стільки разів повторюваними й відновлюваними трактатами. Але чи мислив Казимир собі Польщу й Угорщину як одно тїло в будучности; чи не входячи в будучність, трактував Галичину з сучасного фактичного польського володїння; чи вкінцї надїяв ся, що зобовязання супроти Угорщини можна буде з часом пустити в непамять, — се не касувало угорських прав на Галичину супроти Польщі.
Тим часом рахунки угорських королїв на те, що Казимир не буде мати синів, справдили ся. По нїм від чотирох його шлюбів зістали ся тільки доньки, виключені від польської корони умовами з угорськими королями, й Людовик в падолистї 1370 р. став нарештї польським королем. Але до його тріумфу примішувала дуже гірка прикрість: він сам не мав синів, і так довго ждана польська корона готова була з його смертю пропасти знову для його династиї, бо попереднї трактати давали права на польську корону тільки мужеському потомству короля угорського. Супроти того Людовик ставить собі подвійний плян: з одного боку він змагає до того, аби забезпечити польську корону своїм донькам, з другого боку — з огляду на всякі трудности, звязані з сим першим пляном, стараєть ся про всякий випадок забезпечити Угорщинї Галичину.
Проєкт — посадити на польськім тронї одну з Людовикових доньок, дїйсно, мав дуже непевні вигляди. Тож заміри Людовика що до забезпечення Галичини для Угорщини були зовсїм природні, і коли пізнїйші польські історики, почавши від Длуґоша і до новійших часів, часто обкидають Людовика ріжними закидами за се, то причиною сього було або польське національне почутє, або — нерозуміннє прав Людовика на Галичину.
Але хоч права Угорщини на Галичину були виразно забезпечені давнїйшими трактатами, Людовик не уважав відповідним від разу поставити справу ясно. Його становище як польського короля, його пляни — забезпечити польську корону одній з своїх доньок, дають сьому зовсїм відповідне обясненнє. І перше, а тим більше друге наказувало йому обминати все, ще могли подражнити польську суспільність, котрої прихильність була так потрібна Людовикови з огляду на ті трудні пляни задержання польської корони в руках своїх доньок. Відірваннє Галичини без всяких приготовань могло б дїйсно подражнити Поляків. Бо хоч вони мусїли знати права Угорської корони на Галичину, ще лїпше мусїли памятати, скільки крови, труду й гроша коштувала окупація Галичини Полякам, тим часом як угорські королї — Людовик і його батько — не дуже то вкладали ся в сю справу. Може бути, що був у Людовика й ще оден мотив — бажаннє непримітним прилученннєм Галичини до Угорщини обминути ту точку умови, що забезпечила в такім разї Польщі право на досить значну викупну суму. Зрештою досить і того, що полїтика Людовика супроти Галичини нам зовсїм ясна в головнім, а всїх мотивів його поступовання нема й потреби дошукуватись.
