Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Статті серйозних економістів та істориків були альтернативні — не звичні плач і критиканство, але пропозиції виходу з кризи — вражали його сміливістю: невже цього не читають у Кремлі?! А якщо читають, то чому не прислухаються до рекомендацій учених? Костенко взяв чистий аркуш паперу — за звичкою статті й огляди конспектував — й записав колонку: чотири години — читання й аналіз шифровок від послів з вузлових столиць світу; чотири години — вивчення зведень по країні, особливо з республік (хоч, вважав він, столичні амбіції впливали на інформацію, яка йшла з Прибалтики — республік з трагічною історією, — хтось очевидно нагнітає пристрасті, причому не лише з того, а й з нашого боку. Навіщо? Кому на користь?); три години — офіційні прийоми, переговори; три години — поточні справи, наради зі штабом, вироблення стратегії — на завтрашній день, тактики — на сьогоднішній вечір, ситуація така, що лічити треба хвилини, не години… Разом кремлівський робочий день — чотирнадцять годин. От і виходить, що немає часу на журнали, тепер і в суботу ж працюють… Отут і починається трагічний розрив між тим, що не доходить до кремлівських кабінетів, зате всмоктується сотнями мільйонів читачів. Адже у нас жадібно читають не тому, що ми такі незвичайні, просто нікуди себе подіти: у бізнес не проб’єшся, скрізь заборона; досі індустрії розваг немає й близько, ресторани — погані, дорогі, а коли захочеш піти — місця не буде, в одному Парижі кафе й ресторанів більше, ніж у всьому Радянському Союзі. У нас заведено біфштекс та горілку замовляти, а в них можна з чашкою кави весь день просидіти за столиком; такого клієнта наші офіціанти в нужнику втопили б… Туризм? Немає його. Дансинги для молоді? Раз, два — та й усе… От і читають…
Костенка спочатку якось традиційно лякали слова «власність», «викачування грошей», «безстрокова оренда»; в ньому жило звичне відштовхування, втовкмачене з дитинства, яке в дійсності, признався він сам собі на п’ятому місяці бібліотечної роботи, є певним генетичним кодом звичного страху перед новим. Справді, подумав він, коли я краще працював і розкривав справи, котрі до мене лежали в архівах? Коли наді мною не стояв підганяльник і не вимагав сто довідок щодня. Ну а селянин? Хіба він з другого тіста зліплений? Тепер над ним бригадир, голова, агропром, райком, райвиконком, і всі його вчать, як хліб збирати… А коли дати йому волю? Продати землю? Зробити його вільним, як при Столипіні? Чи при непі? Тоді на якого біса йому підганяльник? Дай магазин, щоб приймав його продукти, і гроші за це плати… А куди ж адміністраторів дівати? Якби американський фермер звіт у виконком писав або ще гірше — у агропром, вони людей на хлібні картки змушені були б посадити, мор почався б… Завжди на Русі був управитель над селянином, поміщик, урядник, контролер: «семеро з ложкою, один із сошкою»… Самі відучили народ працювати — жди команди згори! Чого ж на нещасний народ все звалювати? Згори воно видніше… Сам держу все у руках… Самодержавство… Абсолютизм влади… А він, абсолютизм цей, завжди одним кінчається — бунтом, особливо коли Людина починає усвідомлювати свою унікальну неповторність…
Костенко зрадів, почувши по телебаченню, що тепер колгоспам і радгоспам платитимуть за хліб валюту. А фермерові? Орендареві? І зразу ж: «…об’єднання та главки допоможуть купити колгоспам і радгоспам те, що їм потрібно». Стривайте! А чому голова чи тракторист не можуть самі поїхати за кордон і купити те, що їм потрібно? Знову бюрократія відтирає селянина від плодів його праці? Знову недовіра до особистості? Державне опікунство… Як же ми виростимо покоління тих, хто може сам приймати рішення? «Отже, держава все має віддати селянинові й трудязі?! А що тоді робитиме апарат?» — «Нехай собі пенсію одержують! Царську пенсію! Аби тільки все напрямки було, аби тільки не плуталась країна в папірцях та звітах — загинемо!»
…У ту пам’ятну п’ятницю Костенко засидівся в бібліотеці, осягаючи поняття «акція», до пізнього вечора. Зробити трудяг хазяями заводів, зв’язати якість праці із заробітком, ввести закон про допомогу безробітним — підвищення продуктивності праці завжди пов’язане із зменшенням кількості працюючих за рахунок нової техніки, — уявив собі, як лютуватимуть консерватори («моє покоління — усі, як один, консерватори»), і журнал закрив; знову вперся рогом у ті терміни, які втовкмачили в нього за тридцять п’ять років роботи.
На вулиці йшов дощ, смуток був у місті, у людях, що стояли біля автобусної зупинки, у бутафорських вітринах магазинів та й у самому небі, низькому й сірому.
— Товаришу Костенко, — почув він за спиною спокійний, красивий голос, — пробачте мені, я хотів би підвезти вас додому, і по дорозі порадитися з вами.
Костенко обернувся: біля нього стояв невисокий чоловік у скромному сірому костюмі, сірій вовняній водолазці, лише туфлі з лайкової шкіри, з мідними пряжками, мабуть, дуже дорогі.
— З ким маю честь?
— Мене звати Еміль Валерійович, прізвище Хрінков, я з кооперативу «Зоря», вчора про нас була передача на телебаченні, о шістнадцятій сорок…
— А яку я маю причетність до кооперації?
— Що, вважаєте нас акулами капіталізму?
— Не вважаю. До речі, звідки ви мене знаєте? Чому ждете тут?
— Пильність і страх — категорії перехресні, товаришу Костенко, — відповів Хрінков. — Пробачте, коли щось не так. Просто Яструб мені сказав, що ви в цій бібліотеці працюєте, ну я й під’їхав…
Яструб торгував у кіоску «Союздрук», постачав Костенку «Московские новости»; саджав його Костенко двічі: домашні крадіжки, обкрадав квартири номенклатури, називав себе «Робін Гудом, Народним месником». Красти почав з голоду — батька розстріляли по «ленінградській справі»; мати спилась. Повернувся з табору з туберкульозом, прийшов додому до Костенка, той допоміг йому прописатись — злодії добра не забувають: покінчив з минулим, одержав кіоск, зараз живе кум королю…
— Що у вас? — спитав Костенко. — Кажіть тут.
— У мене таємниць немає… Чи не погодилися б ви піти до нас працювати? Допомогти у боротьбі з рекетирами, дуже важко жити, товаришу Костенко.
— Приватний розшук хочете створити?
— Щось схоже на це… Я не смію принижувати вас розмовою про оплату, але, як самі розумієте, грошей ми не пошкодуємо.
— Залиште телефон, — сказав Костенко.
— Це несерйозно… Ваше міністерство проти приватного розшуку, навіщо мені світитися? І так живемо, як мішені…
— Тоді до побачення…
— Честь маю, — кивнув Хрінков і пішов до «Волги», що стояла віддалік.
Коли він сів за кермо і рвучко (аж надто рвучко) рушив з місця, щоб набрати швидкість, проїжджаючи мимо зупинки, Костенко подививсь у вікно машини — обличчя чоловіка в темних окулярах, що сидів на другому сидінні, здалося йому знайомим, і не просто знайомим, а таким, що свого часу його дуже цікавило. Машинально поглянув на номер «Волги», запам’ятав; на другий день заїхав у ДАІ — машина належала льотчикові міжнародних ліній Аерофлоту Полякову; зараз він у Латинській Америці, доручення нікому не залишав. Співробітники з карного розшуку все перевірили: «Волга» Полякова стояла запилена на другому поверсі кооперативного гаража біля пам’ятника Гагаріну. Ввечері Костенко зайшов у міністерство:
— Послухайте, хлопці, як би мені подивитися справу про вбивство Зої Федорової?
Він просидів з папками до одинадцятої, треба Машуні подзвонити; а втім, вона звикла, що він часом зникав на тиждень — робота. Набрав номер: «Маняш, я зайшов до себе, в міністерство… Хм… «До себе»? До них, так точніше… Скоро буду. Як ти?» — і, не чекаючи відповіді, поклав трубку.
— Послухайте, — спитав він чергового по управлінню, — я пригадую, була папка з фотографіями свідків, де вона?
— Залишилася на Петровці, — відповів черговий.
Раніше зразу туди подався б, подумав Костенко; роки, а може, відчуття відлученості од справні аматорство передбачає непоспішливість і право на свободу в часі, лише діючий професіонал — фізично, до болю у потилиці — відчуває фактор часу, певна вмонтованість у твоє єство внутрішніх секундомірів…
