Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

Направду мій осідок обігрівався сміттям і навіть помиями, усім, що прибирали з берега ріки від млина до Черленої корчми. Бувало, тиждень піч не розпалювали, а від казана з непотребом цідилося літепло, якого було доста для хатнього затишку. Жона в лежниці тулилася до теплої стіни більше, ніж до мене. Я ж люблю холод, свіжість. Що ще чекати від того, хто зріс на семи вітрах.

Тоді я увільнив служника, що стояв при грубах, і відрядив його опоряджати церковне дворище. А дрова, заготовлені на зиму, відвіз до школи.

Прихитрившись, я пустив змійкою цівки і в городець, під грядки. А згори накрив їх стрішками з вистрижених кролячих шкур, аби сонце пробивалося. Надворі сніжило, а в моїй теплиці яскріла зеленина і земля смачно парувала. На великоднє розговіння я поклав на архієрейський стіл кошарик зеленої цибулі, салати, кропу й повне сито огірочків-мізинців. Було з чого дивуватися на гостині.

Вуличних поголосів теж вистачало. Приносила їх з торжища кухарка. «Пан Кутьо візьме хосен навіть із собачого лайна!» «Золотар є золотар, циганам тепер у місті немає що робити. Все він підбирає». «Переповіш, Гафіє, ґазді най прийде і мій буцар почистити».

Я знаю, це не злоба їхніми язиками обертає, то плеще з них голоштанна веселість. Ачей не забули вошиві мудраки, з чого я вчив їх хижі ліпити, коли сім літ тому Латориця в перші зазимки понесла цілу вулицю. Ледве худобу відтягли. І стали чорним згарищем на білім снігу, з дітьми на руках і з упованням в очах. От і маєте те, що накликали! Доки вам, маловіри, можна заказувати не довбати камінь з дамби, не копати піщані ями в берегах, не рубати хащу над потічками?!

Доки ліпити будете халупи з глини на глині?! Та ще й на самих закрайках, аби нужників не треба робити, аби сикати прямо в воду, аби не копати колодязів, а просто з берега черпати - і худобі на пійло, і собі на юшку. Нерозумне, недбайливе плем’я! Не порадившись із головою, руками все хапають...

Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.

«Господь покарав нас, солодкий паночку».

«Виджу, - сказав я, - але ж я не піп. Ви до церкви йдіть».

«Ріка все забрала у нас, і твої позики теж. Голі ми чисто, що з нас тепер візьмеш?»

«Правда твоя, Йошку: нічого з голого не візьмеш».

«Тоді хоч шкури наші візьми. Твої ми цілком. Роби з нами, що хочеш», - правив далі хитрий чоловік.

«Е ні, братику, робити з вами я нічого не буду. Самі робити будете».

«Ми б і раді прислужити, пане, та зима зазирає в діри. А дехто й шапку не встиг ухопити».

«Нічого, Йошку, зігрієтесь. Хто робить, той голий не ходить».

Загад діло справує. Я послав кметя до своїх цеховиків за сокирами й пилами, і нужденна череда людей і тварин потяглася до Сорочого ліска. Його я виміняв колись у графа на бруківку зі своєї каменоломні в Шелестові - він її стелив на майданах у Відні. Прийшли, стали. Дерева сіяли на сиротинну громаду останнє листя, тверде, як бляха. Хтось підняв жолудь і підніс до рота, щоб заживитися.

«Тут маєте свою нову вулицю, - сказав я. - Поселяйтеся».

Перезиралися лячно, як загнані звірі.

На один дух ми перетяли узлісок шнурами, так, аби кожній родині припало чотири дерева на шість-сім ступнів одне від одного. Шваби колись міряно садили ліс. Люди взялися за роботу нараз і мовчки. Заговорили сокири, загули

пили. Сорочі гнізда падали, як шапки з верховіття.

Робили і вдень і вночі, присвічували ватрами. Час не віл, його не прив’яжеш. А сніжок, що сіявся за коміри, лише підганяв робітників. Дерева підрізали на висоті в півтора зроста найвищого чоловіка. Стинали їх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводіла з Визниці. Він так цілив, що крони входили одна в одну, як пальці рук у замок, коли хочеш напитися з криниці. їх ув’язували гужовками з лика, а зайве паліччя відсікали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дітьми теж не сиділи - різали в заплавах очерет і тут же пластали його на покрівлю. Товстіше встелиться - тепліше буде, радили дідове. Мали роботу й вони - обкурювали стовпи, аби дерево далі не йшло в ріст і не бралося черваком.

Прийшла черга й до стін. Колись у Волохіїя видів, як їх плетуть із верболозу, а затим обмащують глиною. На Каріці, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогні, щоб земля попустила й прийняла воду для замісів. Глина впереміш із солом’яною січкою добре бралася до плетенки, тверділа за руками. Хижки виходили, як коші. Може, десь кривенькі, та не мусить бути рівно - аби живно! Розпалені всередині вогнища просушували стіни, наповнювали їх першим теплом.

Я послав на лісну вуличку віз, аби в кожну хижу занесли по міщаті муки й картоплі, бутлик олії і плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.

Не минув і тиждень після повені, як отець Данило кропив ті поселі Йорданом і креслив нігтем хрестики на глині. Благословив їх, а новосели на мене обзиралися:

«Пане Кутьо, скажіть нам щось і ви на поріг».

«Що тут казати. Живіть і не бідкайтесь, не підгодовуйте біду».

Ще й на інше їх напоумив: збирати за худобою свіжі кізяки і мастити стіни поверх глини. Для пущого тепла. И не лінуватися, бо та кірка вбереже їх гніздовища від студені.

«А псяче лайно теж збирати?» - питали мене. - «Всяке збирати», -відказував я. Люди відходили трішки, притлумлювали горе, вже фіглювали. І я не сердився.

Пан Кутьо - так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хіба я можу сердитись? Назвисько це не найгірше. А головне - заслужене.

Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.

По Юрію, коли об’ярювалася вже вся біднота й удовиці, заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіглярити на Піяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, на колінах і на гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них дзюрив водою на п’ять ступнів довкола

- жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку і на неї всідалися всі доброхотці. Витягував пальцями з одвірка забитий цвях. Піднімав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всі чекали прикінечного видива. Коли на обзір винесуть кошарку з дівчиною-змією. Вона лежала карічкою, як ковбаска на сковорідці. Тіло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чілочка здіймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дівча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платника, що шнурком оперізувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят і в пупок було засилено крихітні срібні дзвіночки. Великі сіряво-сині очі (такі і в мене) скліли в нерухомості. Повіки її не кліпали.

Та ось циганчук торгнув бубон - і шийка змії здригнулася, дрібні брижі перебігли шкірою. Вузенькі бліді губи розтулилися і звідти стрільнув роздвоєний язичок, зателіпався, як у правдешньої змійки. Шия видовжилася, і жало торкнулося чінговика на циці, на одній, на другій, на пупі. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвін: «цінь-дзінь...цень-дзень...цюнь-дзюнь...» Людська гуща заревіла з утіхи й тісніше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батіжок кротона обпік йому пальці.

Вкопали сторчма струганий стовпець, і дівчина умліока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на одній нозі танцювала під лампою, ламала натроє-начетверо свою безкісткову плоть. І в такт її дивовижних хилитань упліталися срібні нути: «цінь-дзінь...цень-дзень...цюнь-дзюнь...» Сипалися, ніби монети, на задерті голови присоловілого юрмища.

Затим вона сповзла долі й ігрище продовжилося. Заголосили, хто хоче зловити змію. Позивач кинув до кротонового клебана гріш і розчепіреними п’ятірнями став загрібати в’юнке тіло. Та де там, кожної проби лишався ні з чим. Двоє торгашів заповзялися накрити її своїми сердаками й притиснути ногами. Але дівча вислизнуло, як вуж з-під лопуха. Давидківський рибар мав при собі сіть. Приноровився й заплутав нею зміючку. Якийсь візник кинувся йому на поміч, аби пов’язати невтримну віжками. Смішні людкове: якщо та знайшла шпарину в неводі, то який ремінь її припне. У кротонів капелюш дзенькали й дзенькали копійчата, але втіху не заробив собі ніхто.