Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

«Красно говориш, пане. Добре, коли є що залишати».

«Залишати завжди є що. Хіба тобі не лишають увесь світ ті, що відходять? Тож і ти його залишай, але хоч на мізерію ліпшим, бодай на гірчичну зернину багатшим».

Йошко, всміхаючись потайній гадці, писав писком постола по піску. А відтак видихнув з повного серця:

«За що я честую тебе - за те, що грошва тобі не заполуцила очей і не заглушила серця. За це тобі й Господь помагає, ласкавий пане».

«Е-е, ти знаєш, Йошку, який я пан. Хіба що пан своїм рукам і голові».

«Воно так, бджола знає, з яких косиць мед збирати... Тож чекаємо твого розказу до роботи. Дай вже нам свій борг скинути з горба».

«Почекай, Йошку, я ще не вибрав місце. Не можу вибрати і край».

«Не гризися, господине, сліпому бузькові гніздо в’є Бог».

Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня місив ногами береги і не міг вибрати місця. Дослухався ріки, а вона легковажно шуміла, пересміюючи людський говір: «Криничан буде бити міст. Мі-і-іст, мі-і-і-іст, мі-і-і-і-іст...»

Криничан - моє прилюдне ймення. Це від задавненого мого ремесла. Чужі люди так мене й прописали в паперах.

Ні, я не спішив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоєї верші. Я чекав знака. Тут знак мав бути осібний. Бо кожній намітці - своя мітка. Дорогу мостять за протоптами звірів. Травиця підказує, де копати колодязь. Птиці й комашня покажуть знатнику грибні і ягідні місця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читає кору дерев, аби вийти на дичину.

З мостами по-іншому. Тут я виглядав незвичні прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була підказка від самої матері. Паркої днини ми з Рябим зійшли з греблі і розгарячений пес забіг у мілководдя. Я теж роззувся, почепив наплічник на корчомаху. Це потривожило змію, що зачаїлася там. А коло неї менша - як дощовий червак. Миттю вони затягайся в лопухи, а за хвилю вигулькнули на піщаній обмілині і поповзли в бік мого пса. Рябий наїжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пішов назирці. Змії обачно обійшли пса і сповзли до води. Тоді я узрів ніколи досі не бачене. Стара взяла гаденя в писок і пустилася вплав. Лише голівка з жовтими вухами похитувалася на плесі і поблискували бурштинові намистини вічок.

Мамко солодка, змія пливла неначе в жолобі, що протинав течію. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, ніби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навіть пса не побоялася, добираючись до місця лагідної переправи! І показала його мені. Це був очікуваний знак.

Про яву на Латориці я розповів Олені. Стара, трясучи зіжмаканим волом, виповіла:

«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоїти її стражденну душу».

«Як?»

«Вели зарізати черленого когута, хай прив’яжуть йому до лапки стару підкову і кинуть у воду на тому місці. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суц, її ніхто не розбудить».

Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моєю пожертвою ріці, чий спокій я мав намір невдовзі порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усі її толкування були якісь викривлені, як і очі - одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщині, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки і водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко. Одним оком пантрувала землю, другим - небесний овид. А вночі пряла при скіпці й стежила за дитиною в колисці. Так очі й викривилися. «То на добре, - смішкувала вона. - Бо одні люди зазвичай вдивляються в землю, а інші в небо. Тобто лише півсвіту видять. А я - цілий світ».

Таким викривленим, двомірним зором вона справді добачала те, що інші не підмічали чи проминали. І на все мала свій несподіваний присуд. Сонячний промінь, що переломлюється крізь краплину, має більшу силу. Тому я й слухав бабу Влену, другу матір свою. Я до багатьох прислухаюся - чотири ока ліпше видять, як двійко. Я слухаю не тільки людей, а й поривний вітер, що розповідає історію цього світу. Бо я виучень Грека.

«Ліпше розмисел, як замисел», - приповідав Гречин. І я йшов за його словами.

Розпитав і бувалих рибарів про значене змією місце. Так, потверджували вони, це Дикий Брід, мертва для риболовлі царина. Ріка тут ламається, має глибинне коліно. І риба це чує, тут вона спочиває і гзиться в любощах. Можеш і не потикатися з вудами й ятерами. Темне місце, сюди й потопельників прибиває. А чому зветься Диким Бродом -про це ліпше знає дідо Жига, що мешкає на два перемети вище.

Діймав я цікавістю і старого маляра. І той, як завжди, скупо наточуючи безбарвні слова (бо барви беріг для своїх дощечок і полотен), повідав мені дивний переказ. Коли мадяри перевалили через Карпатський хребет і продерлися через сольвівські хащі, то відкрилася їм пречуцова долина. Повноводна тиха ріка обнімала її широкими синіми рукавами. І кліпали до сонця облатки чистих озер, повних риби, птиці і руцих щурів. На вольних обширах паслися тучні табуни турів, буйволів і кіз. Тугі трави сягали їм під груди. Дикі винні лози густою павутиною обплітали припутні акації. Тисові дерева зеленими списами пробивали небо, а дубники сіяли стільки жолуців, що дикі свині спали на них, як на ріні. Ласкаве сонце ряхтіло на збруї кудлатих коней кочівників і по-домашньому сюрчали маленькі коники в траві. Дику красу пом’якшували співом птиці.

Міднолиций вождь з рідкими вусами підвівся в стременах і радісно гойкнув: «Ось ми й прийшли! Тут наша нова батьківщина».

Зачувши свіже м’ясо, перші комонники з гелготом понеслися на лагідну дичину. Здригнулися стада, тривожно затрубили вожаки-ватаги, скликаючи худобу в ряди, і з безумним тупотом кинулися до ріки. Живими вервечками попливли на рятівний берег. Лучники пускали їм навздогін стріли, кидали зашморги і витягували звірів на тверде. А інших, підстрелених, несла Латориця, і хвилі злизували густу кров. Порятована дичина поховалася в Чорному

Мочарі, за Макаровим та Пістрявим хуторами. З тих часів і означили те місце Диким Бродом. Таку казанку донесли старі людове. Жига ще підмітив, що лід у цьому місці дає першу тріщину, а замерзає воно найпізніше - качки тут сидять у проталинах аж до Водохреща.

Я й сам міряв той брід, легкими махами, як у дитинстві, перепливав його. Здавалося, що вода по правді тут м’якша, тепліша. А дно твердіше. «Тут і городити», - мовив я сам до себе. На Успенському храмі бомкнув дзвін і відлуння протяло вечірню тишу і лягло на плесо. «Ще одне потвердження», - подумав я. Дзвін я привіз із Дрогобича, звідки ходом уславлений звіздар Юрко Котермак.

То було вліті. А під кінець зими, напродив кріпкої цього року, Латориця відкрила мені своє серце. Вранці я повів майстра Рахунека на те місце, аби робити перший начерк. Ще позавчора ріка була скута кригою. А вночі проти Стрітення лід рушив, обдираючи гострими боками прибережні вільхи. Ми розмовляли на березі, мороз стягував губи, а вітер зривав слова і сердито жбухав ними в нурт льодоходу. Вода посеред Латориці впала й вивільнила верболози. На прутики начепилося листя й ганчір’я, все це строкато тріпотіло на вітрі - як списи давнього мадярського війська. То оголилася перша ополонка на Дикому броді. Вона була схожа на велике срібне серце.

«Дивися», - показав я Рахунеку.

«Що?»

«Серце Латориці».

Останні мої сумніви скресли з тим льодом. Я виносив у собі цей міст, як корова теля.

Мій дорогий терпеливцю, той, хто зчитує ці рядки, мої карби пам’яті. Нехай не дивує тебе, що мої думки скачуть на папері, як блохи на вереті. Люди одне на одного схожі,

та характери у всіх різні. В мене життя кроїлося пасмами, так я й приймати його звик, так і думати навчився.

Гречин повчав: хочеш дотягнутися до чогось вищого, спустися перше до самого себе. Це я і роблю в своїх записах

- до глибини криничної спускаюся, з якої, як відомо, найліпше видно звізди.

Але копання криниць дає й інший хосен. Добуваючись до глибокої води, можеш натрапити на доброжитності - на розписане прожилками каміння, на золотий пісочок, вапно, вугілля чи й скарб. Як під Хотином, коли я копав для братства під насипною горою колодязь, то напав на крицевий меч, срібну кольчугу і надломлений хрест із трьома смарагдами. Печерний книжник, якому показали знахідки, назвав їх гостинцем із руської давнини. «Лише з-під землі нам відкриваються ті правічні часи, через такі реліквії, як ці. Хтозна, може вони від самого якогось князя...»