Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (библиотека книг .txt) 📗

— Я не хотів би здатися нечемним, сеньйорито...

— Рамірес,— прошепотіла вона.— Гленда Рамірес.

— Чудово, сеньйорито Рамірес. Тоді я насмілюся зауважити, що маю контору, де звичайно й приймаю клієнтів. Крім того, сьогодні в мене вихідний день.

— Ой, даруйте! — спохопилася вона й зробила милу гримасу, показуючи дві ямочки на щоках.— Але справа така невідкладна... і я була вже у вашій конторі.

Я відчув дрож в її голосі, мою увагу привернуло і те, що час од часу вона кидала тривожні погляди на вхідні двері, намагаючись те робити непомітно. Я посміхнувся.

— І хто ж порадив вам, де мене шукати? — здивовано запитав я.

— Ваш шофер, тобто,— виправилася вона,— шофер, якого ви вже кілька разів наймали для себе. Він підказав мені, що, можливо, ви в цьому барі.

Я кивнув головою і спитав у неї:

— Що ж це за справа така невідкладна?

— А ми не могли б побалакати з вами... віч-на-віч? — спитала вона, вказуючи на столик, що стояв осторонь.

— Якщо таке ваше бажання, заперечень не маю,— мовив я і підвівся. Потім подав знак Карлосові, щоб приготував мені ще один дайкірі, і ми попрямували до столика в кутку. Вона сіла й кинула скрадливий погляд на двері. Я витяг пачку сигарет і запропонував їй запалити, але вона відмовилась. Запаливши сам, умостився позручніше, демонструючи готовність вислухати її.

— Ідеться про мого батька,— її губи тремтіли, коли вона вимовляла це, — про сенатора Грегоріо П. Раміреса. Може, ви чули про нього?

Я мало не спитав у неї, як розшифровується оте «П», але стримався і тільки сказав:

— Так. То що з ним?

— Одна жінка шантажує його,— пояснила вона, опустивши очі.

Діло ставало цікавим.

— Шантажує його...— повторив я, спонукаючи її продовжити розповідь.

Вона прикусила нижню губу і завагалася. Фраза, яку я байдуже кинув, щоби здолати її нерішучість, була ефективним прийомом, який завжди давав мені бажані наслідки.

— Ви ще цілком вільні відмовитись від бесіди зі мною, сеньйорито Рамірес,— промовив я.

Тоді вона, схлипуючи, зачала оповідати мені стару як світ історію.

Батько її мав позашлюбний зв'язок з якоюсь дамою, відомою під ім'ям Сусанни. Кульмінаційним моментом цього зв'язку було те, що сенатор Рамірес через свою необачність залишив їй письмове свідчення свого жагучого кохання у вигляді любовних листів. Як усьому колись неминуче приходить кінець, так і в цьому коханні настала фаза охолодження, а далі і цілковитої байдужості. Все це було б чудово, коли б оця дама, діставши відставку, заходилась просто оплакувати своє горе, напевно скрашуване чималою дещицею від тих шістдесяти тисяч песо, котрі одержували ці «батьки вітчизни». Та, на лихо, сталось не так. Так могло статися з іншою жінкою, тільки не з Сусанною.

Коли сенатор був переконаний, що Сусанна — це вже пройдений етап в його житті, він одержав листа, сповненого ласкавих докорів. У відповідь на його мовчання спершу надійшов лист, складений вже у загрозливому тоні, а за ним, оскільки сенатор уперто не відповідав, іще один лист — уже з недвозначним ультиматумом: або він сплачуватиме певну ренту, або його дружина одержить від Сусанни писані ним любовні листи, переповнені солодкими епітетами. Тоді сенатор, до планів якого аж ніяк не входило розлучення (хоча б через те, що найбільш сталою часткою родинного капіталу, як я дізнався пізніше, була саме жінчина спадщина), почав сплачувати красуні Сусанні щомісячне утримання. Здавалося, таке встановилося на хтозна-скільки. У всякому разі, покірливості велелюбного сенатора було досягнуто. Однак незадовго до того, як до цієї справи залучено мене, сталося так, що пани «батьки вітчизни», справедливо винагороджуючи себе за ті численні «жертви», які їм доводилось приносити в ім'я нації, ухвалили таємну постанову збільшити собі оплату.

Тоді невситима Сусанна, яка залишилась на висоті і за цих нових обставин, зажадала підвищення свого місячного утримання, причому в пропорції, яка незаперечно свідчила про її знайомство з математикою. Становище стало нестерпним. Вибух гніву, що пойняв сенатора, мало не спричинився до апоплексичного удару. Він так несамовито волав, проклинаючи Сусанну, що дочка про все здогадалась. І щастя сенатора, що сеньйори Рамірес під час приступу не було вдома.

Сеньйорита Рамірес закінчила свою розповідь і відверто попрохала мене негайно вилучити у Сусанни батькові листи. (Чесно кажучи, дівчисько, сором'язливо закривши руками обличчя, прошепотіло слово «вкрасти»). Наші переговори завершились, коли вона витягла з гаманця купюру в сто песо, твердо пообіцявши ще дві такі асигнації після того, як я передам їй листи.

— Невже ви не могли зачекати з цим до завтра? — поцікавився я.

— Ні! — така була її відповідь,— Завтра минає встановлений Сусанною термін відсилки листів моїй матері, а це вже напевне — розлучення.

Я розпитав її про те, яке розташування в Сусанниному особняку і де могли переховуватися листи, й порадив їй чекати вдома мого дзвінка.

Сеньйорита підвелась і несміливо потиснула мені руку. Відтак, лякливо озираючись, вийшла з бару.

Зізнаюсь, що якісь непояснимі внутрішні сигнали застерігали мене в ту мить проти небезпеки, яка загрожує мені. Та почуття це було якесь ніби побіжне, і я не надав йому особливого значення.

Затримавшись ще трохи в барі, вирішив піти поглянути на Сусаннине житло.

Була лише дев'ята година вечора, проте її особняк на Ведадо [2] здавався безлюдним. Однак, як мені довелося встановити потім, у цьому не було нічого дивного, бо для Сусанни, котра вела нічний спосіб життя, у таку пору було ще зарано.

Я обстежив обсаджений деревами патіо [3] який з усіх боків оточував будинок, і, впевнившись, що нікого немає, вибрав мить, коли на вулиці не було людей, і перескочив через огорожу.

Спробував відімкнути двері з допомогою своїх відмичок, та не вийшло. Тоді я обійшов навколо будинку. В ньому була безліч величезних вікон з внутрішніми засувками.

Я вирішив спробувати щастя через кімнату для служників і, звичайно, зайвий раз мав змогу впевнитись у справедливості закону, за яким міцність ланцюга визначається його найслабшою ланкою. Через ту кімнату я й забрався до будинку.

Увімкнувши ліхтарик, одразу ж попрямував до Сусанниної спальні.

В усьому будинку панувала мертва тиша. Коли не вважати вузенької смужечки світла, що протиналося з-під дверей спальні, ніщо не виказувало присутності людини в домі. Проте я помилявся... Сусанна перебувала вдома.

Це була жінка дивної краси. Її чорне, дуже рівне волосся було підстрижене, як цього вимагала усталена за два-три роки до того мода, яка одержала назву «Italian bоу» [4]. Майже ідеальний овал обличчя трохи порушувало тільки ледь-ледь випнуте підборіддя. Її ніс, хоч і не класичної форми, безперечно був бентежно чарівним і чудово гармонував зі звабливими вустами. Великі чорні очі, відтінені довгими віями, доповнювали чудові риси її обличчя, яке загалом створювало враження якоїсь незвичайної краси.Її оголене біле тіло нижче худорлявої шиї поблискувало якимось мертвотно-блідим світлом. І мені спало на думку, що в обрисах цієї жінки, як сказав би Бодлер, сяє велична краса смерті.

Ніж, що стирчав дещо нижче її округлого лівого перса, поблискував ручкою з полірованого дерева, на якій не лишилось видимих слідів. Біла перина була в плямах крові, як і махрова подушка у головах ліжка. Я перевів погляд на гарний туалетний столик. Він був уставлений флаконами різноманітних дорогих духів; лакованими коробочками з інкрустаціями, а то й без них, запашними пудрами, численними гребінцями різних форм і різного забарвлення. Довгаста шкатулка з чорної слонової кістки була вщерть напхана коштовностями. Я підійшов до гардероба. Там повно було суконь найрізноманітніших фасонів — від тих, які щільно облягають фігуру, умисно підкреслюючи всі жіночі принади, аж до рівних, як лантух, що ввійшли в моду під назвою сорочечок. На тумбочці при ліжку, обабіч якої стояло два м'яких крісла, я угледів срібну попільничку із залишками попелу в центрі та недокурками сигарет скраю. Там же, точно навпроти кожного крісла, стояли недопиті чарки з трунками. На килимі, що вкривав підлогу, розкидано різні інтимні речі жіночого туалету. Опріч цього дрібного та, можливо, умисного безладдя, все було на своїх місцях. Світло, що падало на небесно-блакитні стіни спальні, надавало усьому мертвотної блідості.