Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (библиотека книг .txt) 📗
Я підійшов до ліжка і торкнувся тіла. Воно вже захололо, проте згустки крові ще не цілком засохли.
І тільки закляклі руки й ноги та снігова білість шкіри, що різко контрастували з чорнотою напівзакритих очей, правили за незаперечливий доказ того, що на цьому перламутровому тілі лежить печать смерті.
Чому ж умерла ця виняткової краси жінка?
— Ба! — мовив я до себе, стримуючи дрож.— Адже на кожного у свій час чекає смерть.
Не кваплячись, я взявся за обшук. Методично оглядав кожну річ, де, як мені здавалося, могли бути заховані сенаторові листи. Та дарма. Коли я вже хотів продовжувати пошуки в інших кімнатах будинку, мою увагу ще раз привернула довгаста шкатулка з коштовностями. Це була рідкісна річ — здавалось, їй уже тисяча років. На кришці, вирізьбленій із слонової кістки, зображено обличчя якоїсь жінки Сходу — певно, китаянки. З цікавістю я взяв шкатулку до рук і подивився в те обличчя. Потому зняв кришку. Ювелірні вироби, що містилися всередині, безперечно, були коштовні, хоч серед них траплялися і дешеві дрібнички. І все ж сама шкатулка навряд чи мала бути схованкою для коштовностей. Впадав у око разючий контраст між намірами митця, котрий вирізьбив це обличчя, і теперішнім її використанням. Підкоряючись інтуїції, яку годі пояснити тепер, я висипав умістиме шкатулки на туалетний столик і як слід потрусив її, а потім ще й постукав у дно. Почулося таке, що мій пульс одразу почастішав. Я спробував використати всі можливі засоби, щоб виявити пружинний механізм, який розчиняє таємничок у шкатулці, про існування якого запідозрив. Та все марно. Кінець кінцем, змучений, я вправив кришку знову в пази і замкнув шкатулку. На жіночому обличчі, я побачив ніби вираз цілковитої перемоги. Мені навіть здалося, що воно кидає мені виклик. Я вийняв з кишені лупу і заходився найретельніше оглядати всю шкатулку. Там, у китаянки на лобі, виявив малесеньку дірочку, котру для неозброєного ока складало різьблення. Узявши якусь брош з туалетного столика, я штрикнув її шпилькою в цей отвір. Характерний звук вивільненої пружини одізвався в моїх вухах. Я знову зняв кришку, і всередині шкатулки виявився потайник. Там були листи. Я засунув їх до кишені.
Те, що скоїлося зі мною далі, а стряслося тоді багато чого, можна пояснити лише неймовірною необачливістю, з якою я діяв того вечора. Притишені кроки, які почув позад себе, засвідчили мені, що я був не лише необачливий, а. й дурний. Тільки-но сунув руку під пахву, де тримав свій «люгер», як почув категоричний наказ: «Не ворушитись!» Тільки-но зібрався повернутися довкола себе, аби стати лицем до лиця з тим, у чиїй владі опинився, як той же голос промовив ще погрозливішим тоном: «Не обертатись!» Я стояв нерухомо. Одну помилку вже вчинив, тому аж ніяк не прагнув виправити її ціною іншої — ще грубішої. Увесь напружившись, гарячково розмірковував, яку роль найбезпечніше зіграти в даній ситуації, і тому чекав, коли ця людина заговорить. Та чекав я марно. У всякому разі, не пам'ятаю, щоб голос його пролунав ще раз, не чув я й будь-яких інших звуків. Проте помітив, як щось блиснуло. Неначе безліч зірочок замиготіло на фоні матового скла, після чого все оповив морок.
Який час я був у нетямі, не міг би точно сказати. Опритомнівши на килимі, я підвівся і зробив кілька непевних кроків, намагаючись зібратися з думками. Притулившись до стіни, крізь мутну полуду, що вступила мені в очі, нашвидку оглянув усе довкіл: та сама кімната, те саме оголене тіло жінки. А шкатулки вже не було, коштовностей — теж.
На довершення всього м'яку нічну тишу роздерла сирена. Я захолов од жаху. Помилки бути не могло — слід негайно залишити будинок. Цієї ж миті я глянув на підлогу: там валялися мої рукавички. Подивився на свої руки, і серце моє жахнулося: вони були буквально просочені кров'ю. Я голосно вилаявся. Не лишалось сумнівів — вечір був вельми вдалим для того негідника, котрий влаштував мені пастку. Стіни спальні також вимазані кров'ю. Я побачив там свої відбитки.
А жахливе виття сирени все наближалося. Я вискочив у патіо і затаївся серед дерев. Це було якнай-вчасніше: слідом за різким шурхотом шин, що гальмували на асфальті, почулися удари по вхідних дверях. Я перескочив через огорожу і похапцем покрокував геть.
Я поспішив до готелю і одразу ж прийняв душ. Відтак оглянув свою рану. На місці удару набігла ґуля, було боляче, хоч нічого серйозного, я вдягнувся, вихилив чарку баккарді і позручніше вмостився в кріслі, щоб помізкувати з приводу халепи, в яку вклепався.
Глянув на годинник: рівно пів на одинадцяту. Подумки відтворив усі події, що сталися зі мною за останні півтори години. Не став гаяти час на марне ремствування, адже добре усвідомлював характер ситуації, в якій опинився.
Не вагаючись, вийняв листи з конвертів і, розкинувшись у кріслі, заходився їх читати. Лише три листи виявились від сенатора. Решта від якихось інших осіб — либонь, не таких розтяпак, як він... чи, вірніше сказати, менших розтяпак. У всякому разі, ніхто з них не підписаний був своїм повним ім'ям. Відокремивши сенаторові листи, я сховав інші до кишені. Я вихилив іще одну чарку баккарді, поміркував і зняв телефонну трубку.
Осміхнувся: дівчина виявилась вельми слухняною. Вона сиділа при телефоні, нетерпляче чекаючи на мій дзвінок. Відчувалося, як вона хвилюється, коли запитала :
— Ви їх здобули?
— Так,— відповів, я, — і не тільки їх. Коли зайдете за ними?
Мої слова начебто збентежили її.
— Не розумію вас,— мовила вона,— може, ви поясните?
— По телефону цього аж ніяк не можна пояснити, сеньйорито Рамірес.
Спливла якась хвилька — вона обмірковувала відповідь. Потому сказала:
— Я прийду до вас у контору за півгодини, гаразд?
— Чекатиму на вас,— буркнув я і повісив трубку.
Глянув на годинник — пів на дванадцяту вечора.
За сорок хвилин, підійшовши до своєї контори, я побачив, що мене справді очікує, тільки не сеньйорита, а старий, лисий і дебелий Рамірес. На його пихатому обличчі вирізнялися маленькі, пронизливі й метушливі очі. Одягнутий він був у темно-сірий костюм 1 мав вигляд людини, котра все життя звикла віддавати накази. Цілком пасував до його вигляду і той зневажливий тон, яким він звернувся до мене:
— Гадаю, ви і є той самий Apec?
Я не відповів. Власне, це можна було і не вважати запитанням. Непевним жестом запросив його до контори.
Він втиснувся у стілець, і дерево зарипіло під його солідною вагою.
— Сеньйорита Рамірес не прийде?—поцікавився я.
— Я не вважаю за потрібне викладати вам причини, через які моя дочка не прийшла сюди.— Кажучи це, багатозначно поглянув на годинник.— Я знаю, що вона найняла вас, аби здобути певні... папери. Звісно, все це дочка робила поза моєю спиною. І оскільки, як я дізнався, ви успішно впоралися з цією справою, я прийшов за паперами; ось двісті песо, що вам належать за це, як було домовлено.— Він витяг з гаманця два сотенних банкноти і поклав їх на стіл.
— Ну-ну, сенаторе! — глузливо вигукнув я. — Це ж треба витратити стільки слів на те, щоб сказати, що ваша дочка найняла мене, аби я викрав кілька ваших листів до «палко коханої Сусанни».
У нього, здавалось, і за вухом не засвербіло, коли почув вислів, процитований по одному з його листів. На мене він дивився презирливо.
— Тільки через недосвідченість дівчини я міг потрапити до лап такого безсовісного пройди, як ви,— висловив він свій жаль.— Гадаю, тепер ви не обмежитесь тією сумою в триста песо, яка була обумовлена. Тепер ви зажадаєте більше, чи не так?
— Не знаю, сенаторе,— відповів я, погладжуючи підборіддя,— гроші мене справді приваблюють, але це ще не все.— Я осміхнувся до нього з відвертим нахабством.— Зізнаюсь вам, що, коли б я мав парламентську недоторканність, мене не надто хвилював би якийсь там небіжчик, але справа в тому, що я всього-на-всього звичайний смертний і...
Він різко обірвав мене, обличчя в нього налилося кров'ю.
— Що це ви там верзете! Про що патякаєте? — повторив.— Попереджаю, що не потерплю ніяких застережень з вашого боку. Де знаходяться листи?
