Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

Дорогою чмокнула благовірного в щічку, подивилася на себе в дзеркало високої шафи-купе, крутнулася туди-сюди, а відтак тицьнула чоловікові зібрані пакунки.

На сходах, ідучи за кокетливою звабницею, задоволений і щасливий Арсен пристрасно, але геть невміло й навіть відразливо, покалічивши внівець мелодію та переінакшивши слова відомої російської пісні, затяг:

– Арсене, мовчи, прошу тебе, тільки мовчи, – проторохтіла звично Валька.

Арсен знову закургикав [3] собі під ніс улюблену пісеньку, коли помітив у лобовому склі своєї дорогої іномарки темно-синю вивіску з білими, але геть брудними літерами «Автостанція».

Звідси Валька їхатиме до рідного села. Не сама – з маленьким синочком, який гостював у міських бабусі з дідусем – у Валиних батьків. А нині, притихши на задньому сидінні, і собі чекав нетерпляче на подорож до улюбленого зеленокосого та жовтогривого краю.

– Та годі вже, Арсене, за день уже так надокучив отою старою, як світ, піснею, – не проґавила Валька можливості вколоти чоловіка докором. – Ліпше вірші мені декламував би, – враз усміхнулася білозубо, підставила благовірному для поцілунку бездоганно затушовану пудрою щічку.

Чоловік, певна річ, скористався з чудової нагоди: ніжно торкнувся, як гадав, найкрасивішого в світі обличчя.

– Завтра на всеношну, сподіваюся, встигнеш? – суворо запитала.

– Так-так, я старатимуся щосили! – Арсен схопив з багажника всі торби й за одним заходом поніс їх до лавки, що стояла біля п’ятої платформи. Звідти до села мав від’їхати старезний автобус. Чоловік іще раз поцілував дружину, сина й помчав на роботу, щоб упоратися з усім якнайшвидше.

Валька посадила Максима на лавку, а сама спокійно стала чекати на старовічну техніку. Всміхнулася-зраділа, що Арсен іще тиждень тому купив квиток. Інакше не побачила б вона сьогодні бабусі, як і маргариток на забур’яненому квітнику її подруги Маргарити. Бо жінку ту, на жаль, цікавили не квіти – дещо інше. Таке, що вабить не очі…

Люду на вокзалі товклося чимало. Усі поспішали до рідних домівок, родичів або друзів, що жили на селі, бо де ж, як не в цій славній незрівнянній місцині, релігійні свята минають так, як велять прадавні традиції.

Максимко попросив дістати з сумки щось почитати. Валька запропонувала синові придбаний днями часопис із теплою назвою «Ангелятко». Малий миттю поринув у світ повчальних картинок, а жінка стала оглядатися довкола, чи не блукає, бува, в цім велелюдді хто-небудь з її малої батьківщини.

«Ніби нікого», – виснувала, і собі вмостилася коло сина, завбачливо застеливши лавку журналом для сучасних гламурниць. Хоч Валька й була прихильницею іншої періодики, проте, щоб відчувати пульсацію модних тенденцій, часом переглядала й ці дівочі витребеньки. І ледве вона намірилася підтримати компанію синові, обговорити з ним пізнавальні оповідки, як очима прикипіла до небаченої досі картини.

Валька одеревіла й попервах не ворушилася. Вона силкувалася зрозуміти, що перед нею: краса чи потворність? Як на побачене реагувати: лякатися чи милуватися, гудити чи захоплюватися?

Ніби мимовіль наділа чорні окуляри, щоб не здаватися божевільною, витріщаючись на ту саму людину. За темними скельцями вона могла якнайкраще розгледіти диво-жінку, яка сиділа прямісінько перед нею.

Такої, делікатно висловившись, некраси Валька ще не бачила. Обличчя молодої панянки, що привернула до себе Вальчину увагу, спершу видалося просто-таки спотвореним. Над довгим, з опуклою горбиною носом, що своїм кінчиком аж торкався верхньої тонкої бляклої губи, ледь виднілися дрібні очиці. Вони потопали в посинілих од надмірної худини западинах, тож крихітні чорні кружальця, що шмигали врізнобіч у білині очних яблук, як мухи, вражали важким і косим поглядом. Цю незугарність підкреслювала гостра борода, яка ніби подовжувала відстовбурчену нижню щелепу з неправильним прикусом. А ще – довга тонка шия, яка на тлі так-сяк засмаглих подорожніх аж блищала неприродною блідістю.

Валька уявила, що коли б сіла поруч із незнайомкою, то, звісно, почувалася б королівною, адже її розкішна засмага, підтримувана щотижня в недешевому солярії, мала таки незрівнянний вигляд…

Рідкі світло-русі космаки незнайомка зібрала в неакуратну куцу гульку, закріплену на потилиці ядучо-оранжевою резинкою. Раз по раз жінка закладала за великі й випнуті вуха пасма нерівно підстриженої гриви, що спадали з високого чола на очі й, видно, неабияк надокучали.

Валька зауважила й цілковитий несмак у гардеробі незнайомки: чорна в червоне ряботиння бавовняна сорочка спускалася на безбарвну, чи то пак вилинялу, лискучу спідницю. Ця одежина мала, здається, затуляти кістляві ноги, проте, сидячи на лаві, жінка приховати їх не могла.

«Господи, яка ж вона насправді красива!» – випурхнула з Вальчиної голови, як пташка з клітки, несподівана гадка. Валька встигла її піймати, хвильку загаялася, а відтак подумки знову проказала: «Господи, яка ж вона насправді красива!»

Певна річ, якби ця знекрашена [4] до неможливості жінка сиділа напроти й кидала навсібіч невдоволені погляди, Валька, на превеликий жаль, дійшла б однозначного висновку: нещасна, бо вельми негарна. Що вдієш: не дав Бог уроди. І стала б її подумки або жаліти, або й зовсім відвернулася б, адже, помітивши таку незугарність, вона спершу справді злякалася…

Натомість перед нею світилася од безмежного вдоволення, щастя, ба навіть тріумфування й непотайної добродушності жінка, до чиїх грудей тулилося таке ж оповите втіхою янголятко.

«От що значить материнство!» – майнуло у Валиній голові. Вона не могла натішитися манюнім, чисто вбраним, із рум’яними пиріжками-щічками, десь семимісячним хлоп’ятком, що ніжилося на пестливих і таких лагідних маминих руцях.

«Які ж вони обоє красиві!» – Вальчин надпорив не мав спину. Певно, досі вона й не замислювалася над таким делікатним питанням: а чи бувають мами некрасивими? Мабуть, таки ні. Де й поділася неприваблива зовнішність цієї живора-дісної й натхненної матусі. Вона була така щаслива, що її осяйність та окриленість просто-таки зігрівали не лише ситого й доглянутого синочка, а й усіх довкола.

Валька пригадала, як на Максимових хрестинах до неї підійшла її золота бабуся Дарина і пронизливо так мовила: «Відтепер, дитино, ти не сама на цім світі, відтепер ти вже не сама».

Нині жінка ніжно обійняла Максимка:

– Золотко моє, – чмокнула в маківку сина, що, нахилившись над цікавущим журналом, щось там стиха до себе шавкотів, – яка ж я втішена, що ти в мене є, – мовила віршовано.

А за кілька хвилин…

– Кумасю, ти?

– Марійко! Дорога, яка ж я рада тебе бачити! – Валька міцно обняла дивакувату на вигляд шкільну подругу, а тепер уже й куму.

Завжди худорлява, тепер вона скидалася на зморену сорокарічну монашку: на обличчі – нуль макіяжу, і вбрана була в усеньке чорне: чорний шалик, [5] чорна спідниця й довгий, до колін, такого ж скорботного кольору піджак. Валька одразу запримітила, що костюм у Марійки зшитий з добротної тканини, але фасон… Таких вона вже вік не бачила: навіть у селі вийшли з моди середньої довжини жакети. Колись Валька мала такий, щоправда, бузкового кольору: пошила його на замовлення, щойно вони стали популярними. Але ж то було так давно! Одразу після шкільного випускного: батьки подбали про новомодну вдяганку, аби донька мала файний вигляд на вступних іспитах до «культурного» вишу.

«Ох, Марійко-Марійко, коли ж ти нарешті знімеш із себе ту похоронну одежу?» – подумала Валька. Щиро жаліла бездольну куму, яку так давно повила коконом невідступна туга-печаль.