Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

– Марійко, однаково тебе не розумію, – Вальці почутого було досить, тож мала що сказати подрузі у відповідь: – Надворі двадцять перше століття! Скільки всього ми дочекалися! Пригадуєш наше дитинство? Коли з самого раночку летіли до магазину, щоб чергу зайняти й лише під обід отримати бажані дві хлібини?! Але їх нам не вистачало навіть на день, бо з’їдали за першим заходом?! Забула, якими широчезними очиськами дивилися на морозиво, що ним, може, раз на півроку вдавалося посмакувати в райцентрі, коли їздили на конкурси всякі віршики напам’ять читати?

– О, я й тепер найбільше люблю отево-но, що не у вафельних стаканчиках продають, а в такий фужерчик з довгою ніжкою кладуть, пам’ятаєш?

Марійка чи не вперше за всю розмову широко всміхнулася, зраділа від душі.

– Ще й джемом поливають, пам’ятаєш? – запитала, не чекаючи відповіді, бо знала: Валька таки частіше їла те морозиво й, певно, добре затямила його смак.

Але насправді Валька забула. Бо за тридцять літ попоїла ще й не таких смаколиків. [9] Тому небавом повела далі:

– А чим для нас була жувальна гумка… Несусвітністю, яку інші тодішні діти мали за звичайну цукерку! Це як тепер твоя Оленка мріє поїхати в столичний зоопарк. А мій Максимко там уже побував! Усе поруч, варто лише захотіти сягнути до нього…

– З моїм боягузтвом, Валько, тільки в полі гребтися, а не до столиці їхати, – відказала на те слабодуха кума. – Я селючка природжена!

– Таж ніхто не кличе тебе туди жити! – різко відповіла містянка. Але теми не змінювала, вела своє. – Згадай-но, як із новаторських приладів у мого порівняно небідного батька-вчителя був лише калькулятор! Хіба ми тоді сподівалися, що колись матимемо мобільний зв’язок, комп’ютери, Інтернет! Чи думала я, що, заплативши п’ятдесят гривень на місяць, зможу спілкуватися з цілим світом?! Тепер жодного дня не маю без Інтернету! Бо коли він зникає, то так, як у тюремній камері, почуваюся! Там, у тому Інтернеті, – моя робота, мої друзі (багатьох з них ніколи наяву й не бачила), там інформація про все на світі й відповіді на які хочеш запитання! Ми й не уявляли, що вже через п’ятнадцять років усе так зміниться. Але ж змінилося! Тільки трохи потерпіли…

– Тогово-но, Валько, то ти можеш користуватися тим Інтернетом. А я про нього чула хіба, як на заочному вчилася. Але так і не покористувалася. Він мені й не треба. Жила без нього тридцять літ…

– Але ж, Марійко, життя триває, мине трохи часу – і в селах теж з’явиться ця світова павутина. І тоді ми будемо теревенити з тобою не телефоном, а емейлами, – Валька широко оскалилася, бо розуміла: про що, про що, а про e-mail, електронну скриньку та віртуальне спілкування кума Марійка й гадки не має. Вона майстриня в іншому: знає предосить рецептів смачних і модних салатів або спросоння може порадити, як закрутити в банки, щоб довго зберігався й не псувався жаркого літа, запечений сальтисон.

– Валько, ти бібліотекарка, бачишся з розумними людьми, тож тобі й треба багато знати. А я ж сільська людина… Ну вивчилася на бухгалтерку, але нічого, крім диплома, мені те заочне навчання не дало… Тогово-но, ще, знаєш, що мене вразило в монастирі? – тепер уже Марійка вела своє. – Там стільки молоді! Ну… в послушниках… Хлопці, тогово-но, яким по шістнадцять літ! Уявляєш? Один сказав мені: «Лише тут я переконався, що любов існує».

– Марійко, ти потрапила в якусь вельми хорошу обитель, бо я чула, що ой як нелегко живеться там звичайним послушницям і монашкам, – Валька намагалася повернути подругу до реалій, однак…

– Не знаю, як деінде… А там, тогово-но… Розкажу тобі… Якось я побачила батюшку з трьома молодими сестрами, вони йшли освячувати монастирські поля, – Марійка, на диво, заговорила трохи швидше. – Ти не уявляєш, якими вони здавалися щасливими! Так, ніби нічого й нікого коло себе не помічають, а самі в собі. І такі осяйні! Серед тих монашок була молоденька, її, тогово-но, в миру звали Надею. То мені вже потім про неї розказали… Валько, вона працювала в школі, була вчителькою музики в місті, де народилася й виросла. І, уяви собі, закінчила на відмінно школу, вивчилася в столиці на вчительку, повернулася додому, їй місце робоче знайшли, вона рік, тогово-но, проробила… А потім чогось подалася в монастир. У двадцять два роки! Там, ну… в монастирі, казали, що батьки вельми переживали через це, але думали: літо мине – і донька повернеться до нормального, ну, тогово-но, звичного життя. Отож десь наприкінці серпня приїхали вони забирати дитину додому, ще й, тогово-но, не самі, а з батьками її перших учнів, бо вони вже встигли полюбити вчительку. Але ця дівчина сказала, що постановила собі раз і назавжди: в монастирі її дім і в монастирі її життя… Чула б ти, тогово-но, як вона співає! Тепер її чудесний голос прикрашає не шкільні заходи, а Божі служби. І от скажи, Валько, тогово-но, чого вона стала на таку дорогу? – знизала плечима Марійка. – Тайна для всіх, окрім Бога.

– Може… мала нещасливе кохання? – припустила Валька, бо й собі пройнялася долею молодої Наді. Вона згадала, як п’ятнадцять років тому вони з подругами запевняли Марійку, що в неї теж усе складеться якнайкраще, що після смерті коханого Миколи вона поскорбить-потужить і забуде трагічну історію. Натомість…

Якраз у цю мить на платформу прибув автобус, і подруги повели розмову далі вже всередині, примостившись на подертих дерматинових сидіннях.

– А може… безгрошів’я? – не спиняючись, роздумувала Валька над тим, чому красуня-вчителька зреклася мирського життя.

– Тогово-но, казали, вона єдина дитина в батьків, тож мало віриться, що через бідність, – припустила Марійка.

– Проблеми на роботі?

– З таким голосом?

– Що ж могло статися?

– Мабуть, Валько, кожному з нас давним-давно все призначено наперед. Ми борсаємося, як комахи в мурашнику, щось стараємося змінити, але все дарма. Бо нічого від нас не залежить! – показово зирнула в небо.

Валька заперечливо похитала головою, однак Марійка не вгавала:

– Тогово-но, я колись, як бачила людей у рясах, то боялася їх, думала: дивні якісь, не од світу сього, – її щоки вмить покрилися червонястими плямками. – А монахи справді свідки того, що є, Валько, вищі цінності, ніж те, у що вбратися, що поїсти чи як добре вийти заміж…

– Не ряса, а молитва робить монаха монахом, – процитувала Валька котрогось із багатьох прочитаних авторів. – Але звідки тобі знати, що саме там ти заспокоїшся, станеш щасливою?

– Нічого я не знаю… Але, тогово-но, чогось-то в моїй родині всі жінки приречені на самотність, – виголосила гірку правду.

– Усе в твоїх руках, Марійко, – хутко, проте рівно сказала Валька. – Подивися на оцю жінку, – вказала на щасливу й таку некрасиву мадонну з дитям, що досі сиділа на лаві й світилася од щастя.

Марійка спинила на ній погляд. Зморщила лоба, придивилася, злегка скривилася, задумалася.

– Гадаєш, вона завжди була така щаслива? – поставила Валька риторичне запитання. – Уяви, як їй жилося в дитинстві й замолоду…

Марійка на мить зазирнула в кумині очі. А й справді, як така негарна жінка могла зустріти батька своєї дитини? Хто спокусився на таку некрасу?

– От і поглянь, як усе може змінитися, коли не впадати у відчай, а домагатися свого, – виснувала Валька.

Обидві куми притихли. Тоді, коли до автобуса, ніби міхи-кубинці, [10] ввалювали сваркі й дратівливі пасажири, подруги не зводили очей з маленького щасливчика, що зворушливо чеберяв ногами на маминому невигадливому приполі.

– А тобі кумочко, нічого якраз не бракує, щоб бути щасливою, – всміхнулася Валька, маючи на увазі кумину хай не яскраву, проте й не погану зовнішність.

– Долі, Валько, долі мені бракує, – відказала.

– Якось бабуня мені притчу розповіла, – провадила Валька. – Одному чоловікові здавалося, що його життя нестерпно тяжке і що ніхто на землі гірше за нього не живе. От він пішов до Бога, переказав усі свої нещастя-біди й попросив: «Боже, дозволь мені вибрати для себе інший хрест». Бог подивився на прохача з посмішкою, завів у сховище, де були хрести, і сказав: «Вибирай». «О, їх так багато і всі такі різні! – здивувався чоловік. – Великі, маленькі, середні, легкі, важкі…» Довго ходив сховищем, роздивлявся на хрести й урешті вибрав собі найменшого і найлегшого. «Можна, цього собі візьму?» – спитав Бога. «Можна, – відповів Господь. – Тим паче, що це і є твій хрест».