Про козацькі часи на Україні - Антонович Володимир Боніфатійович (бесплатные онлайн книги читаем полные TXT) 📗
За цією групою письменників іде друга, що початку козаччини шукає в колонізації південної України, наприклад, історики: польський Кромер і російський Щекатов, Вони заходилися початок козаччини прив'язувати до половців, але довести цього нічим не можна, вже й через те, що про половців після XIII ст. жодних згадок не маємо, так само не маємо згадок про козаків до XVI ст.
Відомий французький письменник Вольтер, пишучи «Histoire de Charle XII» та історію Петра І, мусив згадати про козаків і попав на домисел, що козаки - це частина тих татар, які привподобилися до місцевого елементу і дали зав'язку окремому станові суспільності.
Інші письменники підійшли трохи більше до правди. Вони кажуть, що за часу удільно-вічевого періоду по берегах Росі - у Київщині, а також у Чернігівщині, почасти на Волині - сиділи різні тюркські орди, відомі нам із літописів під загальною назвою чорних клобуків. Зазнаючи нападів від інших кочівних народів у XII ст., вони поєднались із князями, добули від них землі і оселилися там стерегти границі. З часом чорні клобуки привподобилися до місцевого народу і увійшли до складу його. Із цього певним признати треба тільки те, що чорні клобуки лишили свій антропологічний слід, перемінивши дещо у фізичних і моральних рисах тубільців. Та знов-таки оці історики не звернули уваги на те, що з половини XIII ст. немає вже згадок про чорних клобуків, а до XVI ст. немає згадок про козаків. А що діялося за той проміжний час, ми не відаємо. Цієї гіпотези держались Карамзін, Со-ловйов, Міллер, Самчевський і Броневський.
Поруч із цими двома групами письменників-філологів, чи краще сказати псевдофілологів, були ще інші письменники, які дивились на справу тверезіше і висловили думки, ближчі до правди: що козаки - це місцевий стан, а виник він із народу.
У гурті цих письменників за давніх часів першим був Мартин Бельський, польський хроніст, дуже добре ознайомлений з історією України. Через те, що дядько його був першим старшим у козацькім війську на початку XVI ст., Бєльський у своїй хроніці запевняє, що козаки -тубільний стан, і виділився він із народу силою деяких умов. Таку ж думку висловив і український хроніст XVIII ст. Саднило Величко. Тієї ж думки був і чужоземець, французький інженер Боплан (XVII ст.), що років із двадцять перебував на Україні. Він вважав козаків за вільний, лицарський стан.
Із такою думкою трудно не згодитися. Треба лиш вияснити, яким чином це сталося. У кого симпатії, у кого антипатії до козаччини причинялися до того, що висловлювано різні думки про цю справу. Наприклад, під час найбільшого шовінізму серед польської суспільності - в 50-60-і рр. XIX ст.- польські письменники оповідали, що козаки були злочинці, засуджені у Польщі, звідкіля вони тікали від кари на Україну і тут склали вільний козацький стан. Дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького!
Костомаров був тієї думки, що козаки - це ніхто більше, як тільки міщани із українських міст, от як із Черкас, із Канева та інших, що ходили на промисли у степи, де їм доводилося боронитися від нападів татар, і таким робом завдяки обороні і склався козачий стан. Ця думка, хоч і дуже близька до правди, одначе не зовсім докладна. В історичних пам'ятниках ми стрічаємо одночасно назви і козаків, і міщан, а тим часом люди обох цих станів ходили в степи на промисли.
Сучасні письменники інакше знов з'ясовують походження козаччини. Російські письменники Карпов і Тумасов зв'язують козаків із княжою дружиною. Але ж ми знаємо, що дружина була княжим військом, а козаки - місцевий стан без усякої ініціативи державної влади. Окрім того, між козаччиною та дружиною значна прогалина - двісті років.
Дашкевич початок козаччини зв'язує з історією Болоховської землі. Але ж бо тут різниця у територіях. Болоховська земля займала середню і південну частину сучасної Волинської губернії, а козацтво - придніпрянські землі. Голубовський силкується зв'язати козаччину з бродниками, що за княжих часів займали степові землі. Але тут знов великою перепоною стає і територія, і час, бо бродники займали територію у басейнах рік Дону і Дінця.
Ясніш за всіх і цілком реально глянув на цю справу Михайло Максимович. Він не тільки дивиться на козаччину як на місцевий стан, але й доводить, яким робом вона виникла. І з часом, чим більш знаходимо нових документів, тим більш стає ясною Максимовичева теорія. За Максимовичем пішли й інші історики. За таку ж саму думку стоїть і професор М. Грушевський. Вияснити це не трудно, треба тільки розглянути той лад, який панував у Литовськім Князівстві перед тим, заки виникла козаччина.
Відома річ, що уряд Великого Князівства Литовського всі землі вважав за державну власність. Землі були поділені на частки, що називалися службами. Відомий і обшир таких служб: на сучасну міру-200 десятин. Такі служби уряд роздавав тим, хто хотів їх брати, із обов'язком: доставляти за службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя.
Хто, взявши службу, не справляв цього обов'язку, у того службу відбирали, і вона переходила до когось іншого. Одному можна було брати кілька таких служб, аби тільки доставив із кожної одного чоловіка до війська.
Уся територія Великого Князівства була поділена на землі та повіти. В кожному повіті був замок (місто чи город), де жив повітовий староста, чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. По лісових місцевостях (на Поліссі) старости легко знаходили охочих людей, що брали служби з поданими вище обов'язками, але на степових землях не так було. Причину того 'ми легко зрозуміємо, пригадавши собі систему, якою провадилося тоді сільське господарство. Того часу сільське господарство зовсім не мало того характеру, що нині. Найбільш корисними в господарстві того часу були бджільництво, лови звірів (боброві гони), рибальство (затони), дьогтярство і т. ін. Хліборобство стояло тоді геть на другому ступені, бо збіжжя тоді не вважали за річ торговельну чи крамарську. Хліб сіяли тоді єдине задля власної потреби. Таким чином, по таких місцевостях, де було багато лісів та води, люди охоче брали служби, а по степових країнах було навпаки: охочих до служб було обмаль, тим більше що ті країни не були забезпечені від нападів татар.
До того ж під кінець XV ст. кримський хан Менглі-Гірей робив страшенні напади на південну Україну. Більшу частину її людності він полонив, степи випалив, а решта людності повтікала на північ, на Полісся та на Волинь. От через те великий обшир землі лишився пусткою; тому в степових повітах (Київському - на півдні, у Переяславському, Канівському, Черкаському, Брацлавському і Вінницькому) ніхто не хотів брати служб. Із цілого Черкаського повіту тільки два чоловіки взяли служби. А тим часом старости повинні були обороняти країну від ворогів.
На те примірковано інші способи. Старости почали роздавати служби громадам, а не одиницям із привілейованого стану. Розуміється, громада за кожну службу повинна була справляти призначений відбуток: доставляти до війська озброєного чоловіка. Для селян було це дуже корисне через те, що до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася. Таким робом виник громадсько-вічевий устрій.
Оце, здається, і є те зерно, що стало початком козаччини.
Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ, де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілей великого князя Олександра місту Києву. Грамотою тією визначено, яке мито мають міщани брати з козаків за рибальський промисел.
