Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗

Коли авто на шаленій швидкості вскочило у проїзд Віндсок-драйв, водій проглянув список телефонних номерів і швидко набрав потрібний.

— Це «Белтвей лімузин», — мовив він професійним натренованим голосом. — Мене просили підтвердити прибуття мого пасажира. — Він на мить замовк. — Так, сер. Ваш гість, містер Ленґдон, уже прибув, і я доставлю його до Капітолію на сьому годину вечора. Дякую, сер. — І водій вимкнув телефон.

Ленґдон не міг не посміхнутися.

«Все передбачено до дрібниць. Уважне ставлення Пітера Соломона до деталей було однією з його сильних сторін, дозволяючи з видимою легкістю поширювати свій чималий вплив. Але й кілька мільярдів доларів на банківському рахунку теж не завадять».

Ленґдон зручно вмостився на м'якенькому шкіряному сидінні й заплющив очі, слухаючи, як позаду поволі вщухає шум аеропорту. До Капітолійського пагорба їхати було з півгодини, і він мав намір витратити цей час на те, щоб зібратися з думками. Все трапилося так швидко, і тільки зараз Ленґдон почав по-справжньому замислюватися про той неймовірний вечір, що чекав на нього попереду.

«Перебуваю під покровом таїни», — подумав він, здивований і водночас втішений такою перспективою.

А за десять миль від Капітолію дехто жваво готувався до прибуття Роберта Ленґдона.

РОЗДІЛ 2

Той, хто назвав себе Малах, притиснув кінчик голки до своєї виголеної голови і полегшено зітхнув, коли гостре вістря вскочило й вискочило з його плоті. Тихе гудіння електричного пристрою було непереборно привабливим, як наркотик... Так само всепоглинальним видавався і проштрик голки, що пройшла глибоко в його шкіру і залишила там цятку барвника.

«Я — справжній шедевр».

Краса ніколи не була метою татуювання. Метою була зміна. Від вкритих шрамами нубійських священиків, що жили за дві тисячі років до нашої ери, і татуйованих послідовників культу Кібели у Давньому Римі та до сучасних маорі із татуюваннями-шрамами «моко» люди татуювали себе, аби продемонструвати, що офірують ту чи іншу частину власного тіла. Перетерпівши біль, вони мали оздобу і немов поставали істотами, що зазнали оновлення.

Попри зловісні віщування з Левиту (19, 28), що забороняли робити будь-які позначки на людській плоті, татуювання стало чимось на кшталт обряду посвяти серед мільйонів людей сучасної доби — від охайних підлітків до закоренілих наркоманів та провінційних домогосподарок.

Сам акт татуювання перетворився на декларацію здатності до перетворення, що проголошувала на увесь світ: «Я — господар власної плоті, я контролюю власне тіло». І це п'янке відчуття контролю, породжене відчутою здатністю до фізичного перетворення, заволоділо, як наркотик, мільйонами людей і змусило їх вдатися до практики трансформації плоті: косметичної хірургії, пірсингу, культуризму та прийому гормональних препаратів, і навіть більше — до булімії й зміни статі. Людський дух прагне стати господарем своєї смертної оболонки.

Дідівський годинник вдарив один раз, і Малах підвів очі. Шоста тридцять пополудні. Полишивши інструменти, чоловік загорнув своє голе кремезне тіло заввишки шість футів три дюйми [2] у японський шовковий халат і неспішно попрямував через хол. Повітря у просторому особняку було важким від їдкого аромату його шкірних барвників та свічок з бджолиного воску, якими він стерилізував голки. Велетень пройшов коридором повз безцінні італійські старожитності — піранезійську гравюру, розкладне «крісло Савонароли» та срібну олійну лампу Буґаріні — і, поглянувши у високе, від стелі до підлоги, вікно, замилувався класичним міським краєвидом. На темному тлі зимового неба урочисто і поважно виблискував купол.

«Онде він криється, — подумав молодик. — Схований десь там, неподалік».

Мало хто знав про його існування... а ще менше людей знали про його вражаючу міць і про те, як винахідливо він захований. До цього дня це було найграндіознішою нерозгаданою таємницею його країни. Ті ж нечисленні, хто знав правду, ховали її під завісою символів, легенд та алегорій.

«І ось вони розчинили переді мною свої двері», — подумав Малах.

Три тижні тому під час ритуалу, свідком якого стали найвпливовіші чоловіки Америки, Малах дійшов до тридцять третього ступеня — найвищого рівня у найстарішому з існуючих у світі братств. Та, попри новий ранг Малаха, братчики нічого йому не сказали. І не скажуть — це він знав достеменно. Бо так заведено. Існували групи всередині груп, братства всередині братств. Навіть чекаючи роками, він може так і не заслужити на їхню повну довіру.

Втім, йому й не була потрібна довіра братчиків, щоб заволодіти їхнім найпотаємнішим секретом.

«Моя ініціація досягла мети».

І Малах, охоплений збудженням від того, що чекало на нього попереду, неквапливо рушив до спальні. Всюди по його просторій домівці з динаміків лунали вигадливі мелодії рідкісних записів кастратів, що виконували «Lux Aeterna» [3] з «Реквієму» Верді, — як згадка про колишнє життя. Малах торкнувся пульта, щоб увімкнути «Dies irae» [4]. І під брязкіт литавр із паралельними квінтами, легко відштовхуючись мускулистими ногами, він застрибав мармуровими сходами вгору, а його халат розвівався на ходу і клубочився, як легка хмарина.

Раптом він почув, як забурчав, протестуючи, його шлунок. Малах постився вже другий день, споживаючи лише воду і готуючи своє тіло відповідно до древніх традицій. «Твій голод буде вгамовано на світанку, — нагадав він собі. — І твій біль також».

Малах увійшов до своєї спальні, як до святилища — з побожним трепетом — і замкнув за собою двері. Йдучи до туалетного столика, він на мить зупинився, відчувши, що його немов манить до себе величезне позолочене дзеркало. Не в змозі протистояти спокусі, він повернувся і поглянув на своє відображення. Повільно, неначе розгортаючи безцінний подарунок, він скинув халат і подивився на своє оголене тіло. Його вигляд викликав у нього непідробне благоговіння.

«Я — шедевр».

Його масивне тіло було гладенько виголене. Малах спочатку опустив очі на свої ступні з татуюваннями у вигляді луски та пазурів яструба. Потім поглянув на м'язисті ноги, татуйовані як різьблені колони: ліва — спірально, а права — вертикальними смугами. Як дві колони в храмі Соломона: Воаз та Яхін. Його пах та живіт утворювали декоровану арку, а могутні груди прикрашав двоголовий фенікс. І оком у кожної повернутої в профіль голови слугував сосок Малахових грудей. Його плечі, шия, обличчя та голена голова були повністю вкриті вишуканими візерунками древніх символів та окультних знаків.

«Я — артефакт... розписаний предмет поклоніння».

Одному смертному вже довелося побачити голого Малаха. Це сталося вісімнадцять годин тому. Той чоловік закричав від страху:

— Господи милосердний, та ти ж демон!

— Якщо ти вважаєш мене демоном — будь ласка, я не заперечую, — відповів йому Малах. У його розумінні — як і в розумінні древніх — янголи і демони були ідентичними та взаємозамінними архетипами. Різниця полягала в полярності ставлення: янгол-хоронитель, що переміг у битві твого ворога, сприймався цим ворогом як демон-руйнівник.

Аж ось Малах торкнувся обличчя і спідлоба поглянув на маківку своєї голови. Там, всередині схожого на корону гало, світилося маленьке кружальце нетатуйованої плоті. Ця ретельно охоронювана ділянка залишалася єдиним неторкнутим шматочком Малахової шкіри. Це священне кружальце терпляче чекало донині... але цієї ночі і воно буде татуйоване. Хоча Малах іще не мав того, що потрібно для завершення шедевра, він знав, що ця мить швидко наближається.

Збуджений та піднесений від споглядання власного віддзеркалення, Малах уже відчував, як зростає його міць. Він надягнув халат, підійшов до вікна і знову поглянув на містичне місто, що розлягалося перед ним. «Він прихований десь там, неподалік».