Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна (чтение книг .txt) 📗
Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого — може, далі само піде?
Скрутити в собі всі табу, всі заборони і викинути геть. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз — просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.
Інших варіантів я поки що не бачила.
Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.
Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспрессо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.
— Еспрессо… — сказала я. — І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.
Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.
Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…
Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою — в ній коливалась прозора коричнювата рідина — і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.
— Дякую.
Я взяла свій скарб — власне, таке я вперше тримала в руках! — і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.
Сіла.
Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» — колись сказав Вадим.)
Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.
Я чесно боролася з цим! І часто мала такий вигляд, як усі.
Одного разу навіть завела зошит, до якого старанно записувала лайки та їхнє значення, що ними так вправно оперували мої шкільні подруги — і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…
Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.
…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи підпалити сигарету? Вирішила зробити ковток.
Смак виявився ніяким…
…смак виявився ніяким.
Зовсім ніяким.
Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні — навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, - буде таким самим, іншим, тобто — ніяким. І такими самими — ніякими! — стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Усе втратить сенс.
Я знову подумала про те, що тепер мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, — можна все!
Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б — сигарет.
Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємося відвідати Єгипет) — і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.
Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» — почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)
Я ніколи не скакала на коні.
Ніколи не спускалася під воду.
Не ходила в гори.
Не була в Парижі.
Власне, взагалі ніде не була…
Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось іще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?
Я закашлялась.
Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.
Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава з пластикового стаканчика й цигарка — і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею: мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.
У мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…
Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень — надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.
Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа в нудотний пластик із коричневою рідиною під назвою «еспрессо».
Це — все!
Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.
Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…
…про те, що…
— Сумуєш?
— Що?…
Звідки він узявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.
— Нічо… — сказав він. — Тут вільно?
Я відразу ж хотіла встати і піти.
Адже ніколи не розмовляю з незнайомцями.
Точніше — з ось такими нахабними молодиками, від яких можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він — з тої компанії, що сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-не-будь?…
Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.
Ще день тому я б так і зробила…
— Вільно, — сказала я. — А ти чому пішов від своїх? Нудно?
— Ні, - відповів він. — Просто я за тобою спостерігав…
- І що? — Я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою «кінський хвіст», розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.
- І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?
— А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.
— А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.
— Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте — мабуть, веселе життя?
— А в тебе, мабуть, нудне?
— Слухай, я вже збиралася йти…
— Куди?
— Не знаю. Просто йти звідси.
— Тобто тобі байдуже куди?
Я замислилася лише на мить…
— Так…
— А як тебе звати?
Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я — Ія.
- Ія… — сказала я.
— Як? І-я? Що це за ім'я?
— Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса — Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала — в старому кіно. Не бачив?
— Я бачив «Гараж». Знаю таку.
— Ну от. Я теж — Ія.
— Класно. А я — Сюр.
— Що за дурня?
— Сюр. Так мене звуть. Це — перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, — він кивнув у бік хлопців, — Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.
— А що потім?
— О! Потім — різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька — родина. Малим близнюкам по два роки — треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…
— Контролером?
— Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата — закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.
— А ти?
— А я… ось тут із тобою балакаю.
— Навіщо?
— По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.
— А що, це якесь особливе місце?
— А ти не знаєш?
— Знаю, — чомусь сказала я.
Сьогодні в мене був особливий день — чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.
— Ти вмієш робити якусь жрачку? — запитав він.
— Яку саме?
— Ну, хоча б яєчню?
— Нема питань!
— Тоді пішли!
— Куди?
— Куди-куди. До Марека. Я ж сказав — ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?
