Тінь сови - Шкляр Василь (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗

— Ти що, розсердилась на мене? — спитав Степан.

— Чого маю сердитись?

— За відьму.

— Клопіт мені великий.

— Я, знаєш, казав не про таку відьму, що ото страшна, з гачкуватим носом, верхи на мітлі їздить. А про молоденьку відьмочку, що кого хоч зі світу зведе очима своїми. Ти бачила кінофільм «Чаклунка»?

— Бачила.

— Ото я про таку.

— Але ж там її зі світу звели.

— Так, — сумно погодився Степан. — Лемішка їй попався, не захистив. Я не дав би волосинці впасти з її голови.

— Ти? — і вона забула про свою гординю, засміялася дзвінко і весело й нарешті подивилася на Степана.

— Я. — Він простив їй і сміх, нехай ліпше сміється і дивиться на нього, аніж має дивитися в небо. — Ось виходь за мене, а тоді й побачиш, як не віриш, — великодушно запропонував Степан.

— Що? Куди виходити?

— Заміж. За мене.

— Ой, держіть мене, упаду.

Степан злегенька притримав її за стан, і Катерина ляснула його по руці.

— Сама ж сказала, щоб тебе держати.

— Хіба ж я тебе просила?

— Більше нікого тут не було.

— У тебе що, не всі дома?

— Не знаю, я вдома давно не був.

— От зануда.

— Просто я не люблю, коли кажуть одне, а думають друге. Правду треба казати. Ось ти мені сподобалася, і я кажу, що ти мені подобаєшся і виходь за мене заміж.

— А може, ти мені не подобаєшся.

— Може. Але думаю, що це не так. Якщо навіть так, то сподобаюся пізніше. Все одно будеш моєю. Тут уже, як той казав, хоч круть, хоч верть.

— В черепочку смерть, — сказала вона.

— Я теж ворожбит, Катю. Мене моя баба навчила. Вона була з тих, що знаються на чарах. Не віриш? Коли вона помирала, то стелю зривали в хаті, ніяк не могла одійти. Мучилась, мучилась, а тоді попросила пробити діру в стелі. І відразу, коли це зробили, померла.

— Розкажи комусь іншому.

— Хай мене грім поб’є, якщо брешу. Ось подивись мені в очі. — Степан зупинився, і Катерина боязко глянула йому в очі, але страшного в них не було нічого — сині ласкавці виплескувалися на Катерину, теплі й лагідні, і все-таки бентега прохопила її груди — якась лоскітлива до млості.

Вона швидко відвела погляд і знов зацокала каблучками по тротуару, тільки вже не дивилась поверх усього, а опустила голову, зіщулилась, звела плечі, мовби хотіла приховати свої груди і той бентежний лоскіт, що прокинувся в них.

— Тепер віриш мені? — спитав Степан.

— Вірю.

Вони не пішли ні в яке кіно («То я так сказала, аби втекти», — зізналася Катерина) і допізна блукали порожніми темними вуличками, аж поки не вийшли до річки.

Тікич тут був широкий, бо недалечко його перегачувала гребля електростанції, там стояв таємничий кам’яний будинок, у якому горіло яскраве світло, а з людей нікого не було видно. Через те й таємничий, що весь час здавалося, ось-ось хтось туди зайде й запне вікно чорною шторою.

Там з гуркотом падала вода, розбиваючись об каміння, і, мабуть, шум водоспаду навіював усілякі химери, од яких у Катерини аж тіло бралося сиротами, однак щось і вабило її туди, манило тривожною загадковістю. Ще й від річки тягло вогкою прохолодою, Катерина аж тремтіла, тоді Степан зняв із себе піджак і накинув їй на голі плечі, що беззахисно світилися проти місяця.

Вона не встигла відмовитись, адже мусила сказати, що їй не холодно, а зодягнувши Степанів піджак, цим ніби давала якусь обіцянку, хоч Катерина нічого не могла йому обіцяти. Вона вже злилася на себе, що отак допізна ходила з цим майже незнайомим хлопцем, злилася на Степана, що причепився до неї, як реп’ях, і водить справді, мов приворожену. Вже не раз хотіла попрощатися й піти геть, але щось притягувало її до Степана, щось незбагненне, як оте загадкове світло у кам’яному будинку біля водоспаду.

Вона щільніше загорнулася в піджак, що беріг тепло його тіла, проте не зігрілася, ніяк не могла вгамувати трем, йшов зсередини її єства. Не знала, як звільнитись од нього, тому раптом сказала Степанові:

— Ходімо подивимось у те вікно.

Будинок стояв по той бік греблі, туди вів вузенький місток з бетону й заліза, так високо піднятий над водою, що страшно дивитися вниз — тягла до себе темна сила прірви, у якій ревів і пінився водоспад. Швидко перейшли місток, підступилися до освітленого вікна й зазирнули всередину.

Усе, що Катерина там побачила, розчарувало б її, — якісь важкі залізні машинерії, генератори, чи що, — якби не старий стіл у кутку, а біля нього — таке ж старе, зачовгане крісло. І це ще не зачепило б її, та на столі, ближче до крісла, стояла попільничка, і над нею тоненькою цівочкою вився дим од залишеного кимось недопалка. Хтось щойно сидів у цьому кріслі, сидів, курив, щось думав і, можливо, дивився, як переходять вони місток. Та хто ж, сторож, напевне, підказував здоровий глузд, а уява малювала таке, що Катерина боялася дихнути. Може, через те, що тричі дивилася фільм «Людина-амфібія», тепер їй увижалося, як із води опівночі вийшов чоловік з риб’ячою лускою на тілі, зайшов у будинок перепочити, закурив, а тут нагодились вони, і чоловік, який ніколи не являвся людям на очі, знов кинувся у воду, навіть не встиг погасити сигарету.

Зненацька в темноті, при самісінькій греблі, куди не сягало місячне світло, ляснув голосний сплеск, Катерина здригнулася і припала до Степана. Він відчув у себе на грудях, які холодні в неї руки.

— Короп, — сказав Степан. — То короп скинувся.

— Я так злякалася.

— Не бійся. Дивись, які кола пішли. Короп гуляє.

Вона дивилася на темні брижі, що йшли від греблі на місячну доріжку, і тут спохопилася, відштовхнулася холодними долонями від Степана й сказала:

— Ходімо звідси. Вже пізно.

Вони знов перейшли місток над ревиськом водоспаду, Катерина озирнулася й тільки зараз помітила стару облущену табличку: «Стороннім вхід заборонено».

Більше вона не оглядалась. Боялася, що раптом побачить, як із будинку виходить сторож, і тоді щезне її таємниця.

Як тільки зайшли у першу ж вуличку, Катерина зняла з себе піджак і віддала Степанові.

— Мені вже не холодно.

А перед центром містечка, освітленим неоновими ліхтарями, сказала:

— Далі я сама піду.

І поцокала каблучками, дивлячись поверх дерев, поверх ліхтарів і всього, що стояло на землі.

Ноги в неї були довгі й тонкі, але ж і сама була тоненька, така тонесенька, що Степанові болісно стислося серце.

Після того скільки не підступався до Катерини, з якого боку не підходив, а вона ні та й ні. Щось ніби й тягнуло її до Степана, тільки ж дівчата сміятимуться: скільки хлопців за нею увивається, а вибрала цього «підстреленого». Люська Офіцерша так і сказала:

— Та він же в тих куценьких штанях як підстрелений ходить. Я, Катю, з твоїм багатством за офіцера вийшла б. — Люська завжди мріяла про офіцера, через те й засиділася в дівках, бо де тих офіцерів набереш у містечку, як тут немає військової частини. Тому й причепилося до неї «Офіцерша», хоч Люська, мабуть, уже вискочила б і за дідька лисого.

— Не треба мені нікого, — огризалася Катерина, — рано ще про це думати.

І Степанові так сказала:

— Рано мені ще з хлопцями ходити. Та й ти навіть армії ще не відбув.

— Восени забриють, — сказав Степан. — Прийдеш проводжати?

— Побачимо.

Вони стояли перед гуртожитком, Катерині здавалося, що на них усі дивляться, зирять навіть із вікон, регочуть, а Люська Офіцерша свариться пальцем. І вона попросила:

— Не ходи за мною.

— Добре, — сказав Степан, — не буду.

І пішов.

Вона дивилася йому вслід і стільки смутку побачила в його згорбленій поставі, стільки гіркої безнадії ніс він на похилених плечах, що Катерина не витримала.

— Степане! — гукнула.

Він зупинився, поволі озирнувся, ніби не вірив, що вона кличе його, сховав свою печаль у кволу усмішку.

— Чуєш, Степане? Принеси мені штани, я відкочу і підрублю в майстерні, там, бачу, запас є.

Степан чи образився, чи ні, але штанів не приніс, довго не з’являвся Катерині на очі (вечорами ходить на залізничну станцію, розповідали хлопці, розвантажує вагони), і коли через місяць стрілись на вулиці, Катерина його насилу впізнала. Схуд, геть спав з лиця, зате був у новому костюмі, новій сорочці, черевиках, тільки галстука бракувало, та от біда — хоч ти вмри, — знов усе те висіло на ньому й теліпалося: видно, за роботою втратив зо два розміри, а в магазині не дуже примірявся.