Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель (бесплатные полные книги txt) 📗

Жінки, не звиклі до такої красномовності, не відповідали й слова, а тільки спитали, чи не хоче він чогось з’їсти.

— Я з’їв би що завгодно, — відповів Дон Кіхот, — і, гадаю, це було б дуже до речі.

Трапилося так, що цього дня була п’ятниця, і в корчмі було лише кілька порцій риби, яку в Кастилії звуть тріскою, в Андалузії — бакалавриком, а по інших краях — попиком чи форелькою, і жінки спитали Дон Кіхота, чи не хоче він часом з’їсти форельки, бо іншої риби тут немає.

— Багато форельок можуть замінити одну форель, — відповів Дон Кіхот, — так само, як однаково, чи дадуть мені вісім реалів [17] дрібними грішми, чи одну монету на вісім реалів. Тим більше, що ці форельки можуть бути такі, як телятина, що краща від яловичини, або як молоде козеня, що ніжніше за цапа. Тільки давайте мерщій, бо подвиги та важку зброю не можна підняти, не дбаючи за шлунок.

Для прохолоди стіл поставили коло дверей корчми, і хазяїн подав йому порцію погано вимоченої та ще гірше звареної тріски і шматок хліба, такого чорного та цвілого, як його зброя.

Дуже смішно було бачити, як їв рицар, бо з шоломом на голові і піднятим забралом він не міг покласти в рот жодного шматочка, коли йому не клали його інші, що й робила одна з тих сеньйор. Не міг би він і напитися, якби корчмар не прикрутив очеретину та, поклавши один кінець її Дон Кіхотові в рот, не наливав з другого краю в неї вина. Він терпляче зносив усе, щоб не розрізати стрічок на шоломі.

На цей час підійшов до корчми свинар і, підходячи, чотири чи п’ять разів свиснув у свою очеретяну сопілку. Це остаточно переконало Дон Кіхота, що він потрапив у якийсь розкішний замок, де йому прислуговують із музикою, що тріска, то — форель, житній хліб — булка, а корчмар — власник замку, і тому він вважав, що йому пощастило з його наміром і що він зможе тут висвятитись на рицаря.

РОЗДІЛ III

Схвильований цими думками, Дон Кіхот поспішив швидше закінчити свою злиденну вечерю, покликав корчмаря, зачинився з ним у стайні, став перед ним навколішки і сказав:

— Не встану з цього місця, славний рицарю, поки ваша милість не дарує мені того, що я хочу просити в неї і що буде корисно й для вашої слави і для блага всього людства.

Корчмар, побачивши постояльця коло своїх ніг і почувши таку балаканину, збентежився, не знаючи, ні що зробити, ані що сказати, щоб той підвівся; і вони довго сперечалися, аж поки корчмар пообіцяв задовольнити його прохання.

— Я й не чекав іншого від вашої великодушності, мій сеньйоре, — відповів Дон Кіхот. — Отже, послуга, якої я просив у вас і яку ви, зі своєї ласки, мені обіцяли, полягає в тім, щоб завтра ранком ви висвятили мене на рицаря. Цієї ночі я нестиму почесну варту в каплиці [18] вашого замку, а завтра, кажу, здійсниться те, чого я так бажаю, — я матиму змогу вирушити в широкий світ, шукаючи пригод на користь усім тим, кому я потрібний. Це обов’язок усього рицарства, в тому числі й мандрівних рицарів, як я, що прагнуть таких подвигів.

Корчмар був людина хитрувата і догадувався вже, що його постоялець несповна розуму. Почувши ж такі слова, він зовсім у цьому переконався, але, щоб посміятися, вирішив потурати його вигадкам. Отже, він сказав Дон Кіхотові, що той потрапив саме туди, куди хотів, і що його плани властиві та природні для такого великого рицаря, яким він здається зі свого молодецького вигляду. Замолоду, мовляв, він теж брався до цього почесного діла, мандруючи по світах та шукаючи пригод. Він не обминув ні Перчелеса біля Малаги, ні Ріаранських островів, ні севільського Компаса, ні сеговійського Асогехо, ні валенсійської Олівери, ні гранадської Рондільї, ні санлукарського узбережжя, ні кордовського Потро, ні толедських заїздів [19], ні інших різних місць, і скрізь вправлявся щодо швидкості ніг та спритності рук, робив дуже багато зла і, кінець кінцем, став відомим мало не по всіх судах в Іспанії. Нарешті, він оселився в цьому своєму замку і живе тут зі своїх та чужих прибутків, приймаючи в себе мандрівних рицарів усілякої гідності та якості виключно через симпатію до них і для того, щоб вони ділилися з ним тим, що в них є, на подяку за гарне до них ставлення. Він сказав також, що в цьому замку немає каплички, де можна було б нести почесну варту, бо її зруйновано, щоб збудувати нову, але він знає, що в разі потреби вартувати можна де завгодно, і цієї ночі Дон Кіхот може виконати свої обов’язки на замковім подвір’ї. Завтра ж відбудеться весь потрібний церемоніал, і він стане рицарем, та ще й таким великим, що більш великого від нього не може бути в світі.

Потім корчмар спитав Дон Кіхота, чи є при ньому гроші. Дон Кіхот сказав, що не має нічого, бо ж ніколи не читав, щоб мандрівні рицарі возили з собою гроші.

На це корчмар відповів, що Дон Кіхот помиляється, бо коли в рицарських історіях і не писано про це, то тільки тому, що авторам здавалося зайвим писати про такі зрозумілі речі, як потреба мати гроші та чисту сорочку; проте не можна думати, щоб вони їх не мали. Він, особисто, вважав за певне й доведене, що всі мандрівні рицарі мали при собі про всяк випадок добре напханий гаманець і возили з собою сорочки та маленьку скриньку з маззю, щоб лікувати свої рани, бо не завжди на полях та в пустинях, де вони билися, можна знайти когось, хто лікував би їх. У декого, щоправда, був приятель — учений чарівник, що приходив на поміч, посилаючи до них повітрям, на якій-небудь хмарі, дівчину або карлика зі склянкою цілющої води; випивши одну краплю її, вони відразу очунювали, наче ніколи не мали ніяких ран чи болячок. Але оскільки приятеля-чарівника в деяких рицарів не було, то їхні зброєносці мали з собою гроші й інші потрібні речі, а саме корпію [20] та мазі для лікування. А коли в рицарів не було і зброєносця (це траплялося дуже рідко), то вони возили все самі на коні в невеличких торбинках, ніби щось дуже важливе, бо для чогось іншого мандрівному рицарству не дуже годилося тягати з собою торбинки.

На цій підставі корчмар радив Дон Кіхотові не мандрувати надалі без грошей і без речей, про які він тільки що казав і які можуть стати в пригоді саме тоді, коли цього найменше сподіваєшся.

Дон Кіхот обіцяв точно виконати його поради і після цього дістав наказ стати на варту на великому подвір’ї біля корчми. Зібравши всю свою зброю і поклавши її на корито біля колодязя, Дон Кіхот устромив руку в щит, узяв спис і з молодецьким виглядом почав поволі походжати перед коритом.

Корчмар розповів усім, хто був у корчмі, про божевілля свого постояльця, про почесну варту зі зброєю та про висвячення на рицаря, якого той чекає.

Всі дивувалися з такого незвичайного божевілля і, коли пішли подивитися здаля на Дон Кіхота, побачили, як, не відходячи далеко від зброї, він то спокійно походжає, то втуплює очі в корито і спирається на спис.

Зайшла ніч; місяць світив ясно, і те, що робив новий рицар, було всім добре видно. Одному з погоничів у корчмі захотілося піти напоїти худобу, а для цього треба було зняти з корита зброю Дон Кіхота. Побачивши, що погонич підходить до корита, Дон Кіхот сказав йому голосно:

— Хто б ти не був, о, сміливий рицарю, що збираєшся доторкнутись до зброї найвідважнішого з мандрівних рицарів, які будь-коли підперізувалися мечем, поміркуй, що ти робиш, і не торкайся до неї, коли не хочеш заплатити життям за своє зухвальство. Погонич не звернув уваги на ці слова (а краще було б звернути, бо йшлося про його здоров’я) і, взявши зброю за ремені, швиргонув її далеко від себе. Побачивши це, Дон Кіхот звів очі до неба і, звернувшись думками до своєї Дульсінеї, сказав: