Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

віддати заміж за нього царівну Анну. Співправителіімператори

своєю чергою погодились, але тільки тоді,

коли Володимир прийме християнство.

Шеститисячне військо київських русичів виходить

негайно на поміч Константинополю – князь розумів,

що правління Василія і Костянтина тримається на волосинці.

У вирішальній битві квітневого дня, що істинно

для Варди Фоки був нещасливим тринадцятим, київські

мечі посікли бунтівників, військо Фоки розгромлене й

розсіяне.

Здавалося, саме час поєднатися родинам і обом високим

сторонам дотриматися слова. Та от яка дипломатична

дивина: Анна не піде під вінець і не прибуде до

Володимира, доки той не прийме християнство, а князь

не приймає християнства, доки до нього не прибуде царівна.

Заплутаний вузол істинно вінценосної гордині Володимир

наважився так само розрубати мечем: київські

вої беруть в облогу твердиню на морі Корсунь. Протопіп

Анастас підказує князеві, як залишити місто без

води. І Корсунь капітулює. З поверженої твердині князь

шле в Константинополь ультиматум: «Якщо не віддасте

її за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому

місту».

Василій ІІ і Костянтин розуміли, що то не порожні

слова: чубаті намети війська Київської Русі все ще стоя

ли під Константинополем. І брати просять сестру сідати

на корабель. Але вирішальними для Анни стали їхні слова:

може, наверне тобою Бог Руську землю до покаяння,

може, замість ідолів Русь пізнає Христа…

У сльозах сідала царівна на корабель, та ще більша

розпука чекала, коли Анна ще не встигла й ногою ступити

на суходіл: нехрещений варварський князь на додачу

осліп. «Негайно розвертати корабель», – змигнуло

найперше, але тверде переконання. «Господи, прости

мене, де моя тут вина, – відіславши служниць, молилася

Анна пошерхлими, сухими і зачерствілими з розпачу

вустами. – Я відмовила найзнаменитішим королевичам,

а ти присудив мені заміжжя за якимось сліпцем…

Боже, верни мене до рідного міста, напоуми братів моїх,

напоуми». І раптом серед молитви промайнула в неї неймовірна

думка: а якщо й справді Бог напоумив братів,

вклавши особливий, провідчий зміст у їхні напутні слова:

«Може, верне тобою Бог Руську землю до Істини?».

І вона, царівна, така сама раба Божа, як і всі сущі, лише

через гординю людську противиться писаній Отцем

долі? Може, то саме їй провіщено нести світло Христової

віри у ті далекі й незнані краї, за ревучі річкові пороги,

у праліси, у місто на пагорбах, де після Андрія Первозванного

навряд чи й ступала нога посланця з вісткою

Світла та Істини?

Ні, вона не накаже кораблям розвертатися, раз судилося

так, то вороття не буде.

– Негайно гінця до князя Київської Русі, – розпорядилася

твердо і впевнено. – Передати, як не охреститься

князь, то не уникнути йому недуги своєї.

І стала терпеливо чекати відповіді. Схвильований і

збентежений, чекав слова князівського весь почет царівни

– вони на порозі дива, чи то все будень, і кораблі

попливуть знову в Константинополь?

А як вернулися спітнілі й захекані гінці, Анна не насмілилася

навіть слова вимовити, тільки поглядом поспитала.

– Якщо справді станеться так, просив відказати

князь, то істинно великий Бог Християнський, – відповіли

посланці.

…Князя Володимира при велелюдді хрестили й вінчали

з Анною єпископ Корсунський і священики з Константинополя.

І як тільки зазвучали слова молитви, що

1414

Хрещення

Володимира.

Фрагмент фрески

роботи

В. М. Васнєцова

відлунювала під високим церковним куполом, мов та

молитва линула не з єпископських вуст, а з блакитної

високості, мабуть, уперше в житті князя охопив незрозумілий

страх. Він навіть зіщулився, він боявся, що осьось

розверзнуться з тріском, як рветься міцне полотно,

над ним ображені небеса, і блискавиці одна за одною

почнуть низати грішну землю і цілитимуть саме в нього,

що зрікся і зрадив прадавніх богів. У ньому дивно змішалися

почуття провини з очікуванням чогось нового,

страх з надією на світле, добре й незвідане, докори сумління

з непевним, наївним і палко очікуваним сподіванням,

якщо це й справді шлях Істини. Досі йому було зрозуміле

хвилювання бою, коли страх єднався з ризиком

та азартом, і це поєднання лише п’янило – щонайбільше

тяжка рана чи смерть чекати могли на полі битви.

Але смерть Душі, незвідана темінь у пазурах злих духів,

довічний морок і муки в царстві чорному, де безкінечно

терзатиметься Душа…

Хоча було парко, його трусило, мов у крижаній купелі,

пухирцями гусячими всіялося тіло і він, аби притишити

хвилювання, яке чомусь вважав малодушністю,

стиснув пальці у кулак так, що аж нігті до крові впивалися

у долоні – та й це не стало у помочі.

– Хреститься раб Божий Василій, – лунали над головою

молитви священиків, і вся душа його опиралася

молитві, бо нове ім’я ніяк ще не міг припасувати до себе,

він ніколи і ні в кого не був рабом, він князь великої держави,

він Володимир, що володіє істинно незміримими

землями та неблизькими світами. І так само десь у гли

15

бині душі він розумів, що така думка є просто спокусою,

випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного

безмежного неба, проти цієї безмірної величі він

менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу

піщинку супроти всього неба і його Господаря

– і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння

облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце

неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов

на нього.

…Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку

на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки

дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі

брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком,

він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого

вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто-

яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж

дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив

знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими,

і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як

захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне

Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав

на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир,

і хрестилася його дружина.

Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч

князя Володимира, Анна тепер без страху кинула

погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані

пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне

місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до

неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона

не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то

були вже не варвари, то такі само, як і вона, християни,

разом з ними в далеку Русь з цього міста (Херсонесом