Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗

Я вже казав, що полюбляю різні неймовірні пригоди.

Але якщо бути цілком відвертим, то головним чином люблю такі, що вже зі мною трапились або, можливо, колись трапляться. Трохи гірше стоїть справа з тими, які відбуваються саме зараз. Три хвилини тому в лісі було порожньо, гарно, тихо й трохи незвичайно. Аж зненацька сталося щось страшенно дивне. Навіть занадто дивне.

Я не належу до панікерів. Свого часу мене вчили, — і я не забув цього, — що найкращою обороною є напад і що навіть у найбільшій небезпеці треба бути спокійним.

І я був спокійним.

— Красно дякую, — кинув я в напрямку бука. — Отже, дев'ять годин п'ятдесят три хвилини?

— Ні! Чому ви так поволі думаєте? Ви знову спізнились. Зараз уже п'ятдесят чотири хвилини.

Я ще раз перевів стрілку годинника і трохи вимушено всміхнувся.

— Красно дякую, — повторив я. — Дозвольте запитати, з ким я розмовляю?

На хвилину задала тиша, потім голос озвався знову:

— Зараз, зараз. Про що ви питаєте?

Це вже почало мене дратувати.

— Питаю, хто говорить? — відповів я. — Хто говорить?! — вереснув несподівано для самого себе.

— Чому ви так верещите? — запитав трохи здивовано оксамитний баритон. — У лісі треба поводитись тихо. Хіба я вас налякав?

— Ви мене не налякали, тільки заморочили! — відказав я. — Я хочу з вами особисто познайомитись.

— Як усе гарно складається, — зрадів баритон, — я теж хочу познайомитися з вами.

— Особисто?

— Авжеж. Ось ми зараз познайомимось, — відповів баритон. — Тільки маю до вас ще два запитання.

— Слухаю вас, — посміхнувся я.

— По-перше, чи здорове у вас серце?

— Лікарі запевняють, що цілком здорове,

— А як у вас із тиском?

— Сто тридцять на вісімдесят.

— Дуже добрий тиск. У вашому віці…

— Хіба ви знаєте мій вік?

— Авжеж. З точністю до двадцяти чотирьох годин.

— Звідки?

— Чесно кажучи, з енциклопедії.

— Дуже приємно. А скільки вам років?

— Майже один рік.

Я відчув, що мені звело щелепи, як це буває в бульдогів, хоч я бульдогом ніколи не був. Зате був певен, що якийсь тип з гарним голосом і гидким характером хоче пошити мене в дурні, зробити з мене справжнього йолопа.

Я твердо пообіцяв собі, що за йолопа ще йому віддячу.

— Майже один рік? Це дуже цікаво.

— Авжеж.

— То чи можу я зрештою познайомитися з вами особисто?

— З рештою не можна. Скоріше з цілим.

— Отже, чекаю.

Чекав я не довше секунди.

Між корінням бука щось зашелестіло. Я дивився перед собою і в першу мить зовсім не помітив того Хтося, з яким мав зараз познайомитись особисто і цілком чемно. Трохи скоса глянув угору, як завжди, коли з ким-небудь знайомлюсь. Немає нікого. Знову втупився перед себе. Нікого. А потім десь біля свого лівого коліна почув благородний баритон:

— Мені дуже приємно. Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора.

Щойно я сказав, що в мене здорове серце й чудовий кров'яний тиск. А тим часом серце підстрибнуло десь аж у горло. Що ж до тиску, то в скронях стиснуло, наче ковальськими обценьками, а в вухах задзвонили два «Зигмунта» [1] — хоч я знаю тільки один. Спиною, по якій стікав холодний піт, я прихилився до дубового стовбура і почав помаленьку зсуватись на землю, аж поки сів на торішнє дубове листя й тільки тоді подивився просто в очі магістрові Діонізію Гібридонові,— подвійне ім'я — Вернигорі.

Наші погляди зустрілись, магістр жваво вклонився. Протягом наступних п'яти секунд я п'ять разів міцно заплющував і розплющував очі. На жаль, це теж нічого не допомогло. Мусив погодитися з фактом, що переді мною стоїть індивід (який відрекомендувався Діонізієм Гібридоном Вернигорою, магістром) зі смаглявим довгастим обличчям, глибокими чорними очима, орлиним носом, з сивими кущистими бровами, сивими вусами й підрізаною клинцем бородою. Цей індивід був на зріст не більше тридцяти сантиметрів, одягнений в червоний ковпак, темно-червону кирею, високі юхтові чоботи й сірий каптан під киреєю. Повторюю, обличчя він мав довгасте, очі чорні, волосся сиве; особливі прикмети: зріст у п'ять разів менший, ніж так званий низький зріст.

— Магістр Вернигора? — простогнав я тихо.

— Так! Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора.

— А… чи це я вас бачу?

— Авжеж, пане Єжи. Ви мене бачите й чуєте.

Я глибоко зітхнув. Струснув головою. Мимоволі так гупнув потилицею об стовбур дуба, що дерево аж затремтіло, лісом прокотилась луна, а я протягом хвилини бачив двох магістрів Вернигір.

— Ви один чи вдвох? — спитав я граматично неправильно, але різко.

— Я один. Проте це не означає, що я сам.

Вдруге і вже дуже обережно я струснув головою. Серце поволі поверталося на своє місце, дзвони перестали дзвонити. Мій організм ніби призвичаївся до магістрового вигляду. Зате моя свідомість ще не прояснилась. Права мозкова півкуля запитала: «Цей сивий малюк з цирку втік, чи що?» А ліва відповіла: «Це виключено, історія не знає таких карликуватих карликів, ми давно про них уже чули б!» Після цього обидві півкулі ніби трохи заспокоїлись. Замовкли. Я теж мовчав.

— Бачу, ви ніяк не можете повірити в те, що я існую, — незадоволено промовив Вернигора.

— Так. Мені це складно.

— Звикнете.

— Сподіваюсь, — збентежено погодився я, бо магістр почав дивитись на мене згори вниз, хоч насправді й далі дивився знизу. Я намагався зібратися з думками. Ліва півкуля запитала: «Як назвати цю істоту?» А права запитала: «І як її класифікувати?» Потім обидві разом відповіли: «А біс його знає!»

Магістр співчутливо похитав головою.

— Дорогий пане Єжи, — сказав він, — у вас уповільнений рефлекс. На рингу перший-ліпший нездара зробив би з вас ганчірку. Будь ласка, не перепиняйте мене. Я не вникаю в те, скільки книжок ви написали. Скільки гарних і скільки поганих. Ви кажете, що це добре. Я не замислююсь, чи добре, чи погано. Зате я глибоко впевнений, що перш ніж почати писати, ви повинні були багато книжок перечитати. Ви згодні з цим?

— Цілком.

— Крім того, — насупив брови магістр, — я вважаю своїм обов'язком нагадати вам один поетичний твір, який ви, мабуть, читали замолоду. Дозвольте?

— Будь ласка.

Магістр став у відповідну позу (ліва рука за спиною, права на грудях) і зворушливим голосом Густава Гольоубека [2] продекламував:

Я встиг отямитись, заспокоїти серце, кровоносну систему, врівноважити мозкові півкулі. Голос мій залунав спокійно і впевнено.

— Магістре, — мовив я різко, — Мені здається, що ви кажете неправду. Навіть більше: я тверджу, що ви зовсім не якийсь гном з вірша чи казки.

— Може, й так.

— І вже цілком напевно ви не маєте нічого спільного з сиріткою Марисею і гномами.

— На якій підставі ви так твердите?

— Бо сирітка Марися тепер мала б дев'яносто кілограмів, ще більше років, астму і десь із сімнадцять правнуків. А король Блищик разом з усім фольклорним ансамблем своїх гномів ще майже п'ятдесят років тому підписав угоду з Діснейлендом і емігрував до Голлівуду. Чи ж не так?

— Не заперечую. Саме так.

— Зовсім не так! — вигукнув я. — Ви ніколи не належали до того народного ансамблю.

— Чому ви дійшли такого висновку?

— Чверть години тому ви сказали, що вам не минуло й року. А наймолодшому з ансамблю «Король Блищик і його хлопці» тепер було б значно більше, ніж сто років. Може, я помиляюсь?

— Може, й не помиляєтесь.

— Отже, будь ласка, поясніть мені, яким дивом встигли ви, молодший, ніж однорічний гном, відростити бороду, посиніти, отримати науковий ступінь магістра, здобути певні знання про се й про те…