Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
— І ще про щось, — поквапливо перебив мене магістр.
— Нехай буде і про щось. Але звідки ви взяли все оте, що мені тут розказуєте? На біса мені ті віршики про гномів? Яким чудом ви взагалі з'явилися на світі?
— Знаєте, чудес немає. Право- на чудо треба чесно заробити. А чому вірші про гномів? Ану поміркуйте. Може, я просто люблю вірші? Або, може, хотів обдурити вас чи хотів на щось натякнути. Це по-перше.
— А по-друге?
— Ну, хоча б те, що я можу бути гномом епохи! Гномом періоду науково-технічної революції! Що ви на це скажете?
Я втратив нитку думки. Обидві мозкові півкулі вдали, що їх немає, що вони на прогулянці у Вольському Ліску, а решта — вже моя особиста справа. Мене знову затіпало від злості. Я погодився, що в період науково-технічної революції немає часу для і гномів. І вирішив ще раз перепитати магістра, наче співробітник паспортного відділу — ввічливо й серйозно.
— Давайте поміркуємо разом з самого початку. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора?
— Як було вже сказано.
— Вік?
— Одинадцять місяців двадцять вісім днів десять годин.
— Ім'я й прізвище вашого батька?
— Ім'я — Марек. Залишаю за собою право прізвища не називати.
— Нічого не вдієш. Ім'я й прізвище матері?
— На жаль.
— Що «на жаль»?
— На жаль, у мене не було матусі.
— Цікаво. Місце народження?
— Краків. Вулиця Дзержинського. Номера не називаю.
— Обличчя, як бачу, довгасте, очі темні, волосся сиве. Особливі прикмети? Далі: зріст?
— Скоріше низький.
— А точно?
— Двадцять сім сантиметрів.
— А я думав, що двадцять чотири.
— Відмовляюсь відповідати!
— А я прошу вас відповідати далі. Освіта?
— Вища.
— Яка саме?
— Шість відділів філологічного факультету: польський, слов'янський, романський, англійський, германський і східний!
— Досить скромно, — зауважив я. — Це вже все?
— Звичайно, ні.
У мене здавило в горлі, бо хоч магістр Верпигора вже не говорив голосом Гольоубека, в його словах я відчував непідробну щирість.
— Далі перераховувати факультети?
— Будь ласка.
— Отже, слухайте: медичний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, філософський, соціологічний, психологічний, юридичний, історичний, а також…
— Вибачте, — перебив я, і в ушах у мене знову забамкали два далекі дзвони. — А вас не цікавили політехнічні науки?
— Звичайно!
— Наприклад?
— Наприклад: електроніка, механіка, будівництво наземне…
— А водне?
— Водне також. Крім того: радіотехніка, агротехніка, астрономія, астронавтика, астрологія й кінологія.
— Я захоплююсь вами, — сказав я, відчуваючи, як у мене страшенно пересохло в горлі, і ледве чуючи власний голос— А крім перелічених спеціальностей ви ще чимось цікавитесь?
— Авжеж.
— Що ж це таке, наприклад?
— Наприклад, піднімання петельок на панчохах, квашення огірків, хімічне чищення одягу, строчіння.
— Це все? — вигукнув я.
— Мабуть, усе.
— А за який час, — питав я, ледве повертаючи язиком, — ви оволоділи цими знаннями?
— Наскільки пригадую, а пам'ять у мене добра, — відповів магістр, — все це ми завершили за дев'ять місяців вісімнадцять днів дев'ять годин і сорок одну хвилину,
Я мовчав.
У лісі було відносно тихо, відносно порожньо й трохи більш незвичайно, аніж мені того хотілося б. Мабуть, у мене був досить недвозначний вираз обличчя, бо магістр Діонізій, пильно придивившись до мене, зненацька посміхнувся, показавши низку таких блискучих і білих зубів, ніби кожен з них був зубом мудрості.
— Пане Єжи, — сказам він тихо, — я добре розумію, що ви ще нічого не втямили. Та це, власне, цілком зрозуміло.
— Магістре, — сумно посміхнувся я. — Щойно я повернувся з дуже важкої подорожі. Я прийшов сюди відпочити. А через вас серце в мене піднялося під саме горло, в ушах дзвонить, як на королівське весілля, і, напевно, в мене дурний вираз обличчя.
— Що правда, то правда! — щиро зрадів магістр. — Ну, а далі?
— Далі? Може, ми домовимося з вами зустрітись наступного тижня? Будь ласка, ось моя візитна картка з адресою і номером телефону.
— На жаль.
— Чому «на жаль»?
— З цього нічого не вийде.
— Сьогодні ви не дасте мені спокою?
Під правою долонею я відчув чималий камінчик. Права мозкова півкуля крадькома спитала: «А може, варто поцілити магістра в тім'я або в епіфіз?» — «Не смій!» — закричала ліва півкуля, аж у вухах залящало.
Магістр приклав руку до серця і низько, але з гідністю, вклонився.
— Дуже прошу вибачити мені. Цілком очевидно й природно, що в будь-яку хвилину ви можете відмовитись від мого товариства. Жодні «на жаль» і «нічого не вийде» не мають ваги, якщо ви скажете «ні». Нічого проти вашої волі. Але я особисто прошу вас бути поблажливим і прихильним до мене. По суті, я виконую допоміжну роль. Я лише посланець.
— Чий?
— Мого… назвемо його так… батька. А також його брата.
— Тобто… назвемо його так… дядька?
— На початку можемо їх так називати, хоча з наукового погляду такі назви неправильні. Звичайно, про будь-яких тіток не може бути й мови.
— Тому що ви не мали матусі?
— Не мав, — розсердився він, — і ніколи не матиму.
Й дуже щиро розсміявся, бо магістр Вернигора грізно лупнув оком, наче заєць на заснулу ведмедицю. Я вже ні з чого не дивувався.
Більше того, — вся ця історія почала мене дуже цікавити. Якщо магістр (з другим прізвищем Вернигора) виконував тільки допоміжне завдання, — посередню роль між розвідником і посланцем, — то можна було сподіватись, що ті, хто його послав до мене, принаймні люди непересічні.
Я підвівся й по-дружньому всміхнувся до магістра.
— Магістре, — мовив я, — ведіть!
— Але ж, шановний пане редакторе, — збентежився магістр, — так не можна! Не годиться турбувати вас. Я зараз побіжу по…
— Любий пане Діонізію, — перебив я магістра, — будь ласка, запам'ятайте. По-перше, називайте мене «пан Єжи»! Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— По-друге, саме зараз мені хочеться прогулятись. Чи далеко йти до вашого татуся й дядечка?
— Дуже близько. Вони роблять спостереження і проводять виміри на вершині пагорба. Під тріангуляційною вежею.
— Чудово. Саме туди я збирався йти.
— Я побіжу першим! — сказав магістр.
Я хотів жартома запитати, чи він зможе хоч трохи випередити мене. Минула секунда, і вже не було кого питати. Знявся вихор, навколо зашуміло — і магістр зник з моїх очей, наче це був не лагідний Вольський Лісок, а Лиса Гора чи екран мультфільму, на якому навіть поважні гноми бігають часом із блискавичною швидкістю.
Я знав, у який бік треба простувати. Вийшов з лісу на галявину й подивився вгору. На вершину конічного пагорба.
Там я помітив дві хлопчачі постаті й біля їхніх колін червону плямку, тобто магістра. На мить спинився. Я дуже поблажливо ставлюсь до неймовірних пригод. Мені доводилось бувати свідком різних великих, більших і найбільших пригод.
Я пережив невдалий політ на Місяць і мав справу з чоловіком, у якого був псевдонім «Містер Ді», фокусником, порівняно з яким більшість найкращих ілюзіоністів світу здаються купкою переляканих малюків. Різне траплялося в моєму житті, і вже мало що може мене здивувати. Біля входу до Вольського Ліска я проминув будку з пивом. З-під неї вилетіло велике сонечко. Я виразно почув, як воно співало: «Йшла дівчина до лісочку». Однак удав, що не бачу й не чую його. Така вже в мене вдача.
А зараз, на стежці, що вела на пагорб, зупинився. Треба було зупинитись. Я не дуже довіряю так званим передчуттям. Але цього разу передчував, що можу вплутатись у велику гру. Та що говорити про передчуття, коли я вже зустрівся з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою? Сьогодні, коли я через багато місяців описую першу зустріч з ним, повинен признатись, що мене кілька разів проймало холодом, а один раз я навіть хотів спробувати знімати чари. На щастя, через хвилину (магістр саме інформував мене про свою освіту) мені спало на думку, ким може бути і ким, напевно, є двадця-тисемисантиметровий Вернигора.