Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан (электронные книги бесплатно txt) 📗

– Ну й що?

– А вгадай! Отримали у видавництві ілюстрації, подзвонили, розкритикували, сказали, що грошей поки що нема на заплановану книжку. Зависло.

– Буває. Поки сам собі не видаси, ніхто тобі не видасть, – Микола про своє…

Через годину, ще після пляшки пива, Художник підходить до одного з епатажних новоприбулих книготорговців. Роздивляється.

– Як бізнес? – питає.

– Потихеньку. Дитячі книжки найкраще беруть. Бачили можливості сучасної поліграфії? Були б такі, коли ми виростали… Це все – Ґудзикові-Пудзикові.

– А оця – про морське дно? – Художник бере в руки книжку, з того часу, як робив ілюстрації минулого літа, тема ця його цікавить.

– Це нова – на початку року вийшла. Розбирають, остання залишилась.

У Художника потихеньку закрадається холодок усередину, незважаючи на пекельну спеку… Нехотячи перегортає сторінку. Знайомі малюнки хитро дивляться на нього звідти. Ще одна сторінка – ще одна до болю рідна ідея. Композиція на розвороті, образ, що ніяк не вдавався протягом двох тижнів…

– Ну що, будеш брати? Це найкраще видавництво в Україні. Дуже модне, – крізь туман спантеличеності чує Художник. Усвідомлення, що дивиться на власні ілюстрації, недобре, але міцно вкорінюється.

– Буду, – повільно витягає з кишені дві останні двадцятки і розраховується.

Балтимор, вечір того ж дня, майстерня Художника

На підлозі розкладені оригінали його власних ілюстрацій, які гуляли видавництвами Києва з минулого літа, доки не матеріалізувались в офісі Ґудзика-Пудзика. У кріслі навпроти сидить інженер з Болівії – Хаїм Шварцберг і крутить у руках щойно придбану на фестивалі книжку незнайомою йому мовою. На столі стоїть пляшка «Житомирської» і дві стопки.

– You’ve got screwed, buddy. (Тебе, друже, надурили…)

– You think? I am not paranoic? After all – his pictures are good, so many details, new details… (Думаєш? У мене ще не всі з голови клепки повибивало? Непогані ж ілюстрації, багато нових деталей…)

Хаїм Шварцберг недовірливо хитає головою – він п’ятдесятилітній філософ із джунглів. Його батько – родом з Ізмаїла, Художник родом з Одещини, на цьому і зійшлись. Півгодини тому Хаїм повідомив Художникові, що знає дещо про українську історію. Виявилось – знає: козаки зупинили Наполеона й Гітлера.

– Це тебе в Болівії навчили? – питає господар майстерні, впізнаючи все більше й більше своїх ідей у новоспеченій книжці. – Що б у тебе в Болівії зробили за таке? – вказує на малюнки.

Хаїм, а по-американськи Джеммі, живописно починає змальовувати болівійські звичаї і їхні лапаські (Ла-Пас – столиця Болівії) варіації. Як усі народжені недалеко від пекучого екватора – емоційно розмахує руками, щось доводить. Гаряча кров. Художник слухає, але повз вуха. Може, просто перебрав пива на фестивалі. Єдине, що просотується у його притуманену свідомість, – це остання Хаїмова мудрість.

– Shit happens, buddy. (Всяко буває, друже…)

– Shit happens (Всяко…), – вже веселіше погоджується Художник.

Гей-тітоньки!

Дві київські тітоньки виграли в лотерею «зелену картку» – дозвіл на право проживання в Штатах. У першої донька вийшла заміж за американця, син другої з дружиною й онуками виїхав до США по роботі ще п’ять років тому. У посткомуністичному Києві обом тітонькам було самотньо й незатишно. Обидві розлучені й сумували за дітьми й онуками. Тому жінки вирішили їхати…

Старша з них, Оксана, все життя пропрацювала на Дарницькому комбінаті швачкою-мотористкою. Вона й сама була моторна і мала хороше здоров’я, та тільки іноді любила «закладати». Звичка дісталася їй у спадок від чоловіка, якого вона покинула ще десять років тому, коли донька закінчила школу і вступила до медінституту. Оксані тоді було сорок п’ять, і далі терпіти знущання постійно п’яного алконавта було не сила. Проте відлуння стресів, жах і безглуздість двадцятирічного подружнього життя її іноді накривали хвилею, і тоді вона починала себе жаліти і, відповідно, – «закладати». А загалом жінка була привітна, добра господиня, непосидюща і завжди елегантно вбрана київська тітонька.

Коли ж донька покинула медінститут і зібралася заміж за студента консерваторії Пітера, худого і завше сумного американця-гітариста, Оксана не запила, а на останні збереження закатала таке весілля, що про нього ще й досі пам’ятають усі родичі. Після від’їзду доньки Оксана захопилась спочатку езотерикою (зі збанкрутілої фабрики на той час уже звільнилась), потім почала щонеділі ходити до церкви і почитувати релігійну літературу.

Інша переможниця лотереї на «зелену картку» недавно відбула свій п’ятдесятилітній ювілей. Тридцять років вона провчителювала і тільки-но вийшла на ранню пенсію. Зарплати не платили, а мігрені перетворювали кожен день роботи в середній школі на суцільні тортури. Тому Аліна вирішила, що півжиття роботи на освітній ниві їй вистачить, і вже час серйозно подбати про власне здоров’я. Аби заробити, вона в’язала пухові светри і оптом здавала їх на базар через сваху. Жінка не мала бізнесової жилки, тому родичка обдирала її, як липку, проте на життя їй вистачало. Інколи син Микола передавав з Америки якісь гроші.

Аліна жила сама в центрі, в однокімнатній квартирі з телефоном. Нещодавно вона також спробувала нову професію – автовідповідача. З дев’ятої до п’ятої сиділа вдома й записувала повідомлення, за що їй досить справно платила «сірувата» фірма з нерухомості. Чоловік від неї пішов ще три роки тому до молодшої, але цьому вона була навіть рада. З двадцяти років спільного життя – останні вісім перетворилися на пекло. Чим складнішою ставала ситуація в країні, тим паскуднішим – характер чоловіка. Її Гриша був із того розряду худосочних псевдоінтелігентів, які свою нікчемність «зганяють» на домашніх – жінках і дітях.

Найбільше Аліна сумувала навіть не за сином, а за онуками. Двоє хлопчиків-близнят снились їй чомусь завжди у гумовому човні, який відносило в море. Вони розпачливо кликали: «Бабуню, рятуйте!» Майже щоночі Аліна прокидалась у гарячці від жаху й до ранку не могла заснути. Тому, коли несподівано знайшла в поштовій скриньці лист, що виграла «зелену картку», одразу ж зателефонувала синові й повідомила, що починає оформляти документи. Син обіцяв допомогти, бо досі мусив наймати дітям дорогу няньку.

Чиновники ще надовго запустили Аліну лабіринтами кабінетів, та врешті вона продала квартиру й отримала дозвіл на виїзд. Ще залишилась маса нерозв’язаних справ, але син уже зарезервував квиток на десяте жовтня – треба було летіти.

Щойно Оксана з’ясувала, що воно таке ПМП, – енергійно взялася оформляти всі документи і вже за півроку купила собі авіаквиток на десяте жовтня. Так несподівано і спокійна Оксана, і засмикана зборами Аліна тієї осені опинились на літаку авіаліній України рейсу Київ – Нью-Йорк.

У літаку Оксана примостилась біля вікна в самому хвості, Аліна ж – десь у середині салону. Тієї миті, коли шасі відірвались від землі, обидві жінки відчули, може, вперше в житті, якийсь незбагненно глибокий простір – СВОБОДУ непідвладну земним законам, метушні й часу. Літак підняв їх у високе незвідане піднебесся. Скупчення хмар навіювали такі гарні думки й переживання, яких жодна з них уже давно не відчувала. Кольори хмар за вікном змінювались від сніжно-білого до рожево-перламутрового і підносили дух мандрівниць ще вище у зоряний простір.

У Дубліні старий літачок робив посадку й дозаправку. Натовпові окрилених і трохи підпоєних українців, яким випало перетнути залізну завісу совєтських кордонів (що завжди тривожило і надихало), дозволили вийти у вестибюль. Дублінський аеропорт був першим «закордоном» і для Оксани, й для Аліни. Вони повільно шпацерували по залі, зачудовано дослухались іншомовних оголошень, непомітно розглядали людей, вдихали незнайомі запахи і були у повній ейфорії. Життя давно не здавалось таким яскравим.