Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан (электронные книги бесплатно txt) 📗
У центрі зали аеропорту Шенон стояв стенд з копіями старовинних прикрас кельтів, нащадками яких вважає себе кожен справжній ірландець. Дивовижної краси мідянисті сережки, намиста, браслети і пряжки лише здавалися недбало розкинуті на червоному оксамиті. Насправді тільки уміла рука закоханої в свою праісторію людини могла зібрти таку міні-виставку. Прикраси загадкових кельтів у павутинні зеленавої патини ширили чар древньої країни зелених пагорбів і дух войовничих тисячоліть волелюбного народу.
Натовп із постсовдепівського літака завис біля барвистих вітрин дьюті-фрі. Тільки дві скромно одягнуті жіночки заворожено тупцяли перед кельтською виставкою і зосереджено вдивлялись у незнайомі літери. Оксана й Аліна стояли перед стендом і не помічали ні базарної метушні своїх співгромадян, ні одна одної, не чули оголошень. Їх манила, як магнітом, краса і справжність давнього нордичного мистецтва. Їм здавалось, що ця невелика виставка є вікном у свободу для їхніх понівечених жорстокою реальністю, але ще не зовсім затерплих душ…
Та от хтось із співгромадян їх гукнув – час вирушати в заокеанську дорогу. Як це чудово, що літак летів саме туди, куди летів – до невідомої далекої країни, в якій усе ще можна здійснити мрії. Обидві мимохіть посміхнулись одна одній – дві людини, на якусь мить об’єднані мистецтвом, і в задумі, кожна про своє, попрямували до літака.
У літаку совкове жлобство вистромило свою огидну пику, повернувши Оксану до реальності. П’яним гугнявим голосом товстогубий сусід попросив її пересісти на інше місце, бо йому конче треба було обговорити бізнес з новим партнером. Дихнувши драконівським перегаром, він грубо виштовхав Оксану в прохід до нового місця, яке було, звичайно ж, не біля вікна. Однак місце виявилось поруч з Аліною, і Оксана швидко заспокоїлась – тут було спокійніше і затишніше. Жіночки знову посміхнулись одна одній, але розмови не завели, обидві були не з говірких.
Упродовж восьмигодинного польоту вони таки познайомились, за обідом. Аліна запропонувала Оксані посидіти біля вікна кілька годин, доки вона дріматиме. Та радо погодилась – ніяк не могла надивитись на чарівні каньйони і провалля хмар дивовижних незбагненних форм. Коли ж літак у сизо-прозорому небі робив останній віраж уже над іншим континентом, над Нью-Йорком, обидві поприпадали до круглого віконечка і роздивлялись неповторне технологічне диво світу, що стало яскравим завершальним акордом їхньої подорожі за кордон. Місто здавалось їм і недоступними джунглями, і бажаним берегом усього нового й гарного водночас. Статуя Свободи, як найдавніша Мати-Богиня світу, впевнено і незаперечно запрошувала їх до нового життя…
Проходячи митницю незнайомої країни, жіночки вже підсвідомо тримались одна одної – таки легше, коли поруч хтось свій серед волооких негрів та індусів-прикордонників у малинових чалмах. Виявилось, що й Оксана, й Аліна їхали в те саме портове місто на східному узбережжі, де, за якоюсь примхою долі, жили тепер їхні діти. Вражена Аліниною інтелігентністю, Оксана залишила їй візитку доньки і попросила зателефонувати. Також вона розповіла їй про одну слов’янську церкву, що нібито була в центрі міста і яку вона збиралась відвідувати. На цьому й розійшлися, підхоплені дітьми в різні боки.
Минув майже рік. Аліна насолоджувалась кожним днем, проведеним з онуками. Єдине, що її насторожувало, прихід зими. Це означало, що їй доведеться довше сидіти вдома з близнятами замість прогулянок у парку. Тобто частіше доведеться ділити простір тісної квартири із сином і невісткою, особливо вечорами. Не все було ідеально.
Довго розмірковуючи, Аліна вирішила орендувати собі квартиру й забирати туди онуків на день, щоб менше заважати заклопотаним дітям. Надумавши це, жінка вирішила піти до церкви й поставити свічку святому Миколаєві, щоб допоміг їй здійснити сміливий задум. Прийшовши в неділю до незнайомої слов’янської церковці з єдиною думкою, як прокрутити свій зухвалий задум, – вона одразу ж упізнала Оксану. Аліна їй так ніколи й не дзвонила, спершу її закрутив вир заокеанського життя, а тоді подумала, що, може, та співвітчизниця з літака вже про неї й забула.
Проте Оксана її не забула і навіть виглядала в церкві щонеділі. І ходила вона в цю церкву з надією, що зустріне там колись Аліну. Жіночка за звичкою звинуватила себе в тому, що не взяла тоді в літаку Алінину адресу. Та вперше перетнутий «кордон у закордон» на борту авіаліній України їх чимось поєднав, і маленька слов’янська церква портового міста залишалась єдиним місцем можливої зустрічі.
Оксана одразу ж упізнала Аліну і підійшла до неї сама. Жінки розговорились. Поділились враженнями про своє нове життя у новій країні. Виявилось, що Алінині проблеми були дуже схожі до Оксаниних проблем. Хай як безмежно вони любили своїх дітей, та обидві відчували, що краще було б їм жити окремо, бути вільнішими і трохи звільнити дітей. Слова ОСОБИСТА СВОБОДА були всюдисущими в цій країні й проникали навіть у підсвідомість новоприбулих…
Аліна поділилась своїм задумом переїхати на окрему квартиру. Оксана одразу ж підключилась: «А якщо нам знайти маленький будиночок на двох? Замість того, щоб знімати окремі квартири і платити вдвічі дорожче, ми могли б орендувати трикімнатний будиночок і поділити кошти…» Звичайно, Оксана не заперечуватиме, коли Аліна вдень там доглядатиме онуків. Вона сама мріє про онуків… А якби вони знайшли такий будиночок десь тут, коло церкви, то Оксана могла б ходити сюди навіть серед тижня… Усе життя мріяла – жити біля церкви!
Жіночкам було легко говорити про такі, здавалося б, нездійсненні в їхньому попередньому засмиканому житті речі. У новій країні, в новому місті – щоб дві жінки-емігрантки, які ще до пуття й мови не вивчили – жили окремо? Легко знаходилось пояснення: «Скажемо, що ми сестри, і мову вивчити буде стимул». Перспектива здобуття ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ закрутила їм голови, за планами вони й не помітили, як звечоріло… Обидві стужились за звичайним людським спілкуванням, на яке протягом усього життя їм обом не дуже щастило…
Через два місяці Оксана й Аліна перебрались у маленький трикімнатний будиночок навпроти сірої кам’яної церкви. Вдалось їм це без особливих труднощів: і діти не заперечували, і будиночок знайшовся саме такий, про який вони мріяли – маленький, акуратний, поблизу парку і набережної.
Етнічно неоднорідні мешканці Н-ської вулиці усіх соціальних статусів не дуже повірили, що Оксана з Аліною сестри – надто вже вони були між собою несхожі. А сусід індус, працівник відомої в місті комп’ютерної контори, жартома охрестив їх «gay ladies» – гей-тітоньки. Прізвисько причепилось.
Спочатку Аліну, яка розуміла незнайому мову трохи краще, – це обурювало і бентежило. Жіночки навіть віддалились одна від одної, переживаючи через недоречний жарт ліберального індуса… Та згодом почали помічати, що молоді й літні сусіди називали їх «gay ladies» без осуду чи злості. Меншини завжди вважались хорошими сусідами, на відміну від наркоманів чи п’яниць. Так аура портового міста поступово почала витісняти з київських жіночок стереотипи щодо сексуальної орієнтації…
З іншого боку, їм так добре було в маленькому будиночку вдвох, як рідко коли бувало в їхніх попередніх життях. Тітоньки не сварились між собою, а якщо виникало якесь напруження, мирно розходились по своїх кімнатах. Вони поділили хатні обов’язки – по черзі готували обід і прибирали. Кулінарія навіть була для них таким собі мирним змаганням. Усі витрати на оренду й рахунки ділили навпіл, а решту своїх невеликих доходів витрачали на себе. Дедалі частіше вони дивились телевізор разом у спільній кімнаті, тому, що їм це подобалось. Так нечасто раніше в житті випадало робити те, що було до вподоби…
Згодом і Аліна й Оксана вже не звертали увагу на те, що Н-ська вулиця вперто і миролюбно називає їх «gay ladies». Молодь давно звикла, що в такому будинку живуть дві надзвичайно добропорядні й спокійні «гей-тітоньки», які щонеділі частують сусідів пиріжками. Різнорідному соціально й етнічно населенню великого портового міста потрібні були позитивні емоції, а приязні київські тітоньки ніби стали прикладом ідилічного існування осіб однієї статі під спільним дахом. Навіть коли не йшлося про жодну фізичну близькість… А коли йшлося, то хто тим переймався в портовому місті з його ліберальними порядками? Це була спілка двох істот, які натерпілись за своє життя, дбаючи про інших, і віднедавна насолоджуються кожною хвилиною спокою, розмови, товариства і порозуміння.
