Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT, .FB2) 📗

Віолончеліст поглянув на годинника й побачив, що давно час обідати. Пес уже з десяток останніх хвилин думав про те саме, він сів обік господаря, поклав голову йому на коліно й терпляче чекав, поки той повернеться до реального світу. Поблизу був ресторанчик, де подавали перекладанці та всякі інші легкі перекуски подібного ж ґатунку. Приходячи до цього парку згаяти ранок, віолончеліст неодмінно туди показувався й щоразу робив однакове замовлення. Два перекладанці з тунцем під майонезом і келих вина для себе, один перекладанець із напівсирим м’ясом для пса. За гарної погоди, як оце сьогодні, вони сідали на траву й мали спільну бесіду під час їжі. Пес завжди залишав найкраще на кінець, починав він із по­їдання шматків хліба й тільки по тому ласував м’ясом, жуючи без поспіху, з розсудом, смакуючи соки. Неуважний віолончеліст їв як прийдеться, він думав про бахову сюїту в ре-мажорі, про її прелюдію, певний з біса підступний фраґмент, на якому він уже не раз зупинявся, вагався, сумнівався, а нічого гіршого музикантові в житті трапитися не може. Доївши, вони вляглися один обік одного, віолончеліст задрімав, а пес і собі заснув був іще за хвилину до того. Коли вони прокинулися та рушили додому, смерть пішла разом із ними. Поки пес гуляв на подвір’ї, щоб випорожнити кишки, віолончеліст поставив на пюпітр бахову сюїту, розгорнув її на місці притички, на тому гаспидському п’яніссімо, й безжальний сумнів повернувся. Смерті зробилося його шкода. Йому ж, сер­дешному, така вже сумна правда, не стане часу доскочити свого, їм, зрештою, часу бракує завжди, навіть тим, хто підійшов упритул, іще йти та йти. Тоді смерть уперше звернула увагу на те, що помешкання не прикрашав жоден портрет жінки, за винятком літньої пані, судячи з усього, матері, в товаристві чоловіка, який мусив бути батьком.

Я маю до тебе велике прохання, промовила смерть. Коса, як завжди, не відповіла, що вона почула сказане засвідчив хіба її ледь помітний бренькіт, загальний вияв фізичного дискомфорту, адже з отих вуст іще ніколи не злітали слова на кшталт прохання, а вже велике, то й поготів. Я мушу на тиждень відбавитися, вела далі смерть, і хочу, щоб ти мене заступила й заопікувалася відсиланням листів, звичайно, я не прошу тебе їх писати, тільки висилати, тобі треба буде тільки подумки видавати такий нібито наказ і трішечки тріпотіти лезом усередині, наче почуттям, емоцією, якимось знаком того, що ти жива, цього буде досить, щоб листи вирушили до своїх адресатів. Коса й надалі мовчала, але мовчанкою запитальною. Річ у тім, що я не можу раз у раз смикатися туди-сюди заради поштових справ, пояснила смерть, я маю цілковито зосередитися на розв’язанні проблеми з віолончелістом, знайти спосіб доправити йому того нещасного листа. Коса й надалі перебувала в очікуванні. Смерть вела далі, Я придумала таке, я за одним заходом напишу усі листи на цілий тиждень наперед, поки буду відсутня, на що я йду тільки з огляду на винятковість ситуації, і, як я вже сказала, тобі доведеться тільки їх висилати, навіть не треба буде покидати твого місця біля стіни, й завваж, що я виявляю товариськість, прошу тебе про дружню послугу, тоді як могла б просто й без надуми віддати тобі наказ, адже той факт, що я останнім часом тобою вже не кори­стуюся, аж ніяк не означає, що ти мені більше не служиш. Зрезиґнована мовчанка коси підтверджувала, що так воно й є. Тож ми домовилися, підсумувала смерть, цей день у мене піде на написання листів, за моїми підрахунками, їх буде десь зо дві з половиною тисячі, уявляєш, зароблю собі, мабуть, розтяг зв’язок у зап’ястку, листи я тобі залишу на столі, розкладені по окремих стосиках, починаючи з лівого боку й закінчуючи правим, будь уважною, бо влаштуєш мені ще одну пекельну замороку, якщо люди одержать свої повідомлення невчасно, чи вже зарано, чи запізно. Хто мовчить, як кажуть, той не перечить. Коса мовчала, а отже, не перечила. Загорнута у своє простирадло, з відкинутою назад відлогою, щоб мати ліпший огляд, смерть засіла за роботу. Вона писала й писала, минали години, а вона все писала, крім листів, були ще й конверти, також треба було згинати й заклеювати, можна було б запитати, як їй це вдавалося, коли вона не має ні язика, ні звідки на нього могла б натекти слина, але так воно було, шановне панство, за старих добрих часів кустарництва, коли ми ще жили в печерах тільки-но заповіданої модерної доби, тепер конверти бувають самоклейні, треба тільки зняти з відповідного місця паперову смужку, й готово, з багатьох колишніх застосовань язика про це можна сказати, що воно належить історії. Розтягу зв’язок у зап’ястку смерть собі не заробила, але тільки тому, що вона й так уже має його споконвіку. То просто вислови, що не сходять нам із язика, ми їх і надалі уживаємо, хоча вони давно вже втратили своє первісне значення, й не помічаємо, що, наприклад, у випадку тієї смерти, яка ходить поміж нас у подобі скелета, розтяг зв’язок був присутній від народження, й рентґен ясно це показує. Прощальний помах руки, й двісті вісімдесят скількись там сьогоднішніх конвертів зникли в гіперпросторі, бо коса почне виконувати щойно доручену їй функцію переправляти листи на пошту тільки від завтра. Не проказавши ні до побачення, ні бувай, смерть підвелася зі стільця, попрямувала до єдиних наявних у залі дверей, отих вузеньких, на які ми, не маючи зеленого уявлення про їхнє призначення, вже стільки разів звертали увагу, відчинила їх, переступила поріг і знову зачинила за собою. Від зворушення косу по всій довжині леза, аж до самісінького кінчика, пройняв циганський піт. На її пам’яті ці двері ще ніколи не використовувано.

Проминули всі потрібні години для того, щоб сонце зійшло надворі, та не тут, не в цій білій і холодній залі, де бліді лампи, завжди засвічені, здавалося, мали завдання розганяти тіні перед мертвяком, який боїться темряви. Видавати подумки наказ на зникнення з підземелля другого стосу листів ще зарано, тож коса може ще трохи поспати. Таке зазвичай кажуть мордовані нічницями, кому за цілу ніч не вдалося склепити очей, але вони сподіваються накликати на себе сон, просячи в нього ще трохи часу, зовсім трішечки, дарма що їм не даровано ні хвилини спочинку. На самоті впродовж усіх цих годин, коса шукала пояснення дивного виходу смерти через сліпі двері, зацвяховані, здавалося, відтоді, як їх навішено, й до суду-віку. Насамкінець їй набридло ламати собі голову, раніше чи пізніше вона довідається, що` за тим усім стоїть, бо між смертю та косою секретів бути практично не може, як нема їх між серпом і рукою, що його стискає. На годиннику процокотіло десь із пів години, аж двері відчинилися й на порозі з’явилася жіноча постать. Коса чула, що таке буває, що смерть може перетворюватися на людську істоту, переважно на жіночу, з міркувань родової приналежности, але думала, що йдеться про одну з незліченних вигадок, мітів чи леґенд, на кшталт відродження фенікса з попелу, носіння дров мешканцем місяця, покараним за те, що працював у святковий день, витягнення з болота бароном мюнхгаузеном за волосся себе самого разом з конем, безсмертя вбиваного й перевбиваного семигородського дракули, з яким можна покінчити, та й то не зовсім напевно, тільки простромивши йому серце кілком, зойки славно­звісного каменя в давній Ірландії на доторк справжнього короля, епірський ключ, що гасив запалені походні й запалював погашені [11], жінок, які бризкали кров’ю з місячного на ріллю, щоб збільшити плодючість засіяного лану, мура`х завбільшки зо псів і псів завбільшки з мурах, воскресіння на третій день, бо на другий його не могло бути. Яка ти гарна, завважила коса, й то була чиста правда, смерть виглядала дуже гарно й молодо, десь на тридцять шість чи тридцять сім років, за оцінкою антропологів, Ти врешті промовила, вихопилося в смерті, Далебі, не без належної на те підстави, бо ж не щодня бачиш смерть, перебрану на когось, ворогом чийого роду вона є, Тобто не тому, що мене маєш за гарну, І через це теж, і через це теж, але промовила б я була й у тому разі, якби ти явилася вбраною в чорне гладухою, як перед месьє марселем прустом, Я не гладуха й не вбрана в чорне, а ти й зеленого уявлення не маєш про те, ким був марсель пруст, З очевидних причин ко`си, чи вже на стинання голів, чи на косіння трави, ніколи не мали нагоди навчитися читати, але пам’ять ми всі маємо добру, вони пам’ятають живицю, я кров, мені не раз випадало чути прустове ім’я, й я пов’язала між собою факти, то був великий письменник, із числа найвидатніших за всі часи, і його формуляр мав би зберігатися в старих архівах, Авжеж, але не в моїх, бо вбивала його не я, То він, виходить, був не з цієї країни, отой месьє марсель пруст, запитала коса, Ні, з іншої країни, що зветься франція, відповіла смерть, і в її словах чулися певні нотки смутку, Хай на потіху, що це не ти його вбила, кралечко моїх очей, тобі прийде боже благословення, спробувала розрадити її коса, Я не сумую за тим, що не я його вбила, Тоді за чим, Не можу цього пояснити. Коса недовірливо подивилася на смерть і постановила змінити тему, Де ти знайшла те, що на тобі, запитала вона, Там за дверима є з чого вибрати, то такий собі склад чи театральний ґардероб, сотні шаф, сотні манекенів, тисячі вішаків, Заведи мене туди, попрохала коса, То буде без сенсу, ти ж анітрохи не розумієшся на модах і на стилях, Неозброєним оком видно, що ти на них розумієшся не набагато краще, думаю, різні частини твого вбрання не надто пасують одна до одної, Ти ніколи не виходиш із цього підземелля, тому й не знаєш, що` тепер носять, А я тобі скажу, що оця твоя блуза дуже мені нагадує ті, які я пригадую з часів своєї роботи, Моди мають тенденцію до круговороту, вони минають і вертаються, вертаються й минають, якби я тобі розповіла, що тепер бачу на вулицях, Вірю тобі на слово, Ти гадаєш, що блузка не пасує до барви штанів і взуття, Мабуть, пасує, мусила згодитися коса, А до цього капелюшка, що я маю на голові, Теж пасує, А до шкіряної курточки, Так само, А до цієї торбинки через плече, Не скажу про неї нічого лихого, А до цих сережок у вухах, Здаюся, Я невідпорна, визнай це, То вже на кого як із чоловіків, одного тим звабиш, другого ні, В усякому разі, ти не заперечуєш моєї сьогоднішньої краси, Я це перша тобі сказала, не прохана й не питана, Тоді що ж, щасти тобі, я повернуся в неділю, щонайпізніше в понеділок, не забувай щодня висилати листи, то, мабуть, не буде затяжка робота для когось, хто цілими днями підпирає стіну, А того листа ти береш із собою, запитала коса, постановивши пропустити глузи повз вуха, Авжеж, я поклала його всередину, відказала смерть, торкнувшися торбинки кінчиками тонких і задбаних пальчиків, що їх так і кортіло б поцілувати.