Кола на воді - Печорна Олена (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
– Хороша наша, маленька, ніхто не помер. Його не було з самого початку. Розумієш? Тому… тому чоловіку під сорок. Він має сім’ю, доньку, а так… розважався. Чуєш? Розважався.
Леся кліпала часто-часто:
– Не вірю… ні… не може того бути, ВІН є.
– Бідненька наша, маленька…
Анатолій вийшов, тихо причинивши за собою двері. На порозі палив майор й роздивлявся будинок навпроти.
– Ну що?
– Не вірить.
– То нормально. Одразу хіба повіриш? Та тут все буде гаразд, оговтаються. Матір вже залишила бізнес і буде з дочкою. А що їм треба? Увага. А от сусідка… Вона ж роботи не кине.
Анатолій дивився на будинок-гриб й відчував, як відгомін чогось далекого торкається серця. Невже?
З будинку вийшла пара. Змучена жінка вела за руку понуре дівча. Воно ледве пересувало ноги й без упину плакало. Сльози котилися й котилися обличчям. Крізь них вона, мабуть, нічого не бачить довкола. Сама вода. Жінка порівнялась й видихнула:
– Спасибі… за Інну.
Майор кивнув.
– Нічого, це ж робота. А як ви?
Матір посміхнулася гірко, але… водночас з легкістю, неначе тягаря скинула:
– Теж нічого. Їдемо звідси… до матері у село. Все. Більше не можу. Хотілося життя кращого. Гадала – освіта для дочки, а воно, бач, ледь не втратила… Нехай тепер у селі, зате поруч.
Дівчина схлипувала й міцно стискала руку:
– Мамо, мамусечко, я ж… не думала… А Леся… Леся як?
Жінка обійняла тоненькі плечики:
– Не знаю, доню. Хоче – нехай у гості приїздить, але так воно буде краще.
Краще. Анатолій стояв навпроти свого дитинства й розумів, що краще не буває. Є так, як мало бути. Ось і він дістався до найпотаємнішого, най, най, най. Оголився, знявши шкіру й роки, і не знав, що з тим собою робити. Спогади розтривоженим роєм гули біля серця. Здавалось, ще хвилина – і сотні жал у тобі, а стільки отрути при сторонніх не витримати. Чоловік квапливо попрощався й пішов до машини. Крізь відчинене вікно підморгував будинок-гриб. І чим далі їхав Анатолій від нього, тим ближче той ставав.
Він знайшов старі фотографії, здмухнув пил й, не дивлячись, заховав. Потім. Від минулого все одно не втекти й не сховатись у шкарлупці дорослого дядечка. Зараз він чітко це розуміє, хоча мури зводив ретельно, аж надто, так, щоб у жодну шпаринку не влізли згадки вчорашнього дня. Та не вийшло. Час… бути собою, і для цього варто віднайти своє місце. Він знає, де це.
Віталій з Боєм провели до воріт, а Рената навіть не визирнула, можливо, нарешті заснула. Ранкове місто кипіло, захлинаючись новинами про знайдених. Звідусіль йшло полегшення й суцільні знаки оклику. Могли ви про таке подумати? Закохались дівчиська!!! Ото коханнячко! Анатолій відвертався. Дурниці. Дівчатка живі, значить, все можна виправити, і, здається, обидві родини вже знають – як. Було б тільки бажання, ну й терпіння. Минеться. Може, згадуватимуть колись сновидіння юнацьких ночей, посміхатимуться краєчками вуст, та й поготів. Згадуватимуть…
Парк. Він впустив його у себе швидко, оточив й посміхнувся: прийшов. На лаві дрімав Степан Олексійович, та так солодко, що Анатолію стало шкода будити старенького, тому прикрив свіжою газетою сиві вуса й швидко пішов далі, немов боявся спинитися. Глибше, знайомою стежкою. Патрульних істотно поменшало, хоча то там, то там серед зелені вигулькували зосереджені постаті. Тихо. Лише вода говорить. Дійшов до озера, присів на вологий пісок, схрестив під собою ноги. Ніхто не заперечив, значить, вже знають в обличчя. Над головою зібралася мошкара, утворюючи золотисту хмаринку. Чоловік махнув рукою, розганяючи живе повітря, й ненароком зазирнув до води, миттєво відсахнувся й, затамувавши подих, знову зазирнув. По спині зрадницьки поповзла донизу цівочка поту.
Очі. Вони не вразили – налякали. Висмоктані якісь. Неживі. Ніби в очі мерця дивишся, а не у свої власні. Невже справді то він? Він. Господи, страшно як! Живий мрець, а сьогодні ж був біля дитинства. Стояв навпроти будинку-гриба й розумів, що не втече. Воно повернулося. Дістав старезні фотокартки, міцніше затис між долонь. Боявся дивитись, майже так само, як у воду. Бо хто там? Маленький хлопчик – загублений серед сірості.
Сірості було багато. Вона була скрізь. Сірість кожного прожитого дня й сірість завтрашнього. Дуже довго він думав, що світ увесь такий, навіть коли на дитячих малюнках. У школі, коли давали завдання відтворити будинок своєї мрії, він завжди малював той, у якому народився, і не тому, що прагнув жити в такому, скоріш, навпаки, просто не знав, що існують інші кольори. Чоловік забрав тремтячі пальці й подивився на верхню світлину, чорно-білу, хоча ні, сіру, і серед сірості насувається чорна пляма – не така вже й велика, а колись… здавалася всесвітом.
Ось ці стіни, криві, неначе недбало складені гральні карти, дихнеш – і обваляться. Вікна – маленькі, через що підсліпуваті, з давно протрухлими підвіконнями, на них так хотілося посидіти, але робити цього було не можна, бо ризикував не просто впасти, а зруйнувати дочиста конструкцію. Дах. Точно. Ось цей вигин. Чим тобі не шапка гриба? Старого, чи то пак – древнього, найдревнішого. Такий, певно, бачив багато, і все побачене осідало на стінах, всотувалося, й часом, особливо вночі, здавалося, що будинок оживає, крекче – зовсім як старий дід. А може, то були домовики? Так-так, не один (хоча господар, зазвичай, має бути один) і навіть не два, а одразу кілька – на всі життя, що минули в цих стінах. Анатолій провів пальцем по чорній плямі. Пам’ятає. Все-все пам’ятає до дрібниць, навіть запах – кислуватий та вологий, так часом пахне дерево після дощу або… дріжджі, які ростуть. Він теж ріс у тому будинку – цілком не пристосованому для дитинства, і так рік за роком. Скільки ж всього? Десять? Так. Одинадцятий він святкував вже у будинку для сиріт. Якраз там були різні кольори, але іменинник позбувся б усенької райдуги, тільки б повернутись назад.
Знову глибокий вдих. Погляд пірнає у наступну світлину, й та одразу затягує, не видихнути і не вдихнути. На ній Очі. Теж сірі. Красиві. Таких більше ніде не бачив. Великі-великі, схожі на… На що ж вони схожі? Не пояснити й не відтворити. Ця фотографія – лише натяк, ярличок для пам’яті, решта – глибоко в ньому, у кожній клітині, генетичному коді, голосі крові – неважливо, головне, що ті очі є – доки дихатиме, будуть. Як і ніжний овал, правильний ніс, бліда шкіра, що ніби світиться зсередини. Губи. Теплі, з присмаком ягід та сонця. Дивно, мама ж не любила ні того, ні іншого. Чи любила? Він не знав. Це й була найболючіша рана. Не знав. Так любив її, а що любила вона – загадка, величезна така, неосяжна таємниця, яку скільки не намагайся – не розгадати, бо лежить під землею, там, де й доня, хоча ні, в іншому місті. Далеко звідси. Він тоді тікав якнайдалі. Чи життя гнало – як обірваний пелюсток – лети-и-и! Де ж то було?
– Татку, а чому в мене лише одна бабуся, коли у Віки дві?
– Бо моєї мами не стало, коли я був маленький.
– Як?
– Вона померла.
– Померла?
Оксанка зосереджується на цьому новому слові, навіть кусає нижню губу задумливо. Скільки їй? Три? Чотири? Волоссячко ще зовсім дитяче, таке, як у курчаток навесні.
– То бабуні нема?
– Так.
– А куди вона померла?
– Нікуди.
Дівчинка радісно плеще в долоньки й підстрибує:
– Значить, вона скрізь.
Скрізь. Матір втекла до міста. Це дід так казав. Дременула. Анатолій зітхнув. А може, бігла до мрії? Вона заслуговувала на мрію й на почуття, що летять-летять-летять – не спинити й не втримати. Можливо, вони були, принаймні Анатолію хотілося вірити, бо інакше… він просто помилка. У подолі принесла. Знову ж дід. Невідомо від кого. То таки було правда. Невідомо. Не зізналась, навіть не натякнула ніколи. Неначе для його появи батько був і не обов’язковий. Ти мій – і годі. Якби ж то. Може, він їй і належав (часом здавалося, що цій жінці з сірою безоднею належать абсолютно всі без винятку, принаймні прагнуть належати), а от вона… Вона ніколи не була його… Нічия. Не вміла вона належати – як вітер, повітря, вода. Не скажеш же на них МОЄ? Тут моє, а тут вже й нема того. Піди – упіймай.
