Кола на воді - Печорна Олена (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Ліля. Пам’ятаю, як вперше її побачила, у тому ж самому кафе з найсмачнішим морозивом. Ліля була кругленька й щаслива, точно щаслива, бо з ямочками на щічках. Скільки ж їй було тоді? Ой! Багато. Цілих дев’ятнадцять. Доросла, аж страшно, до того ж, вже працювала – офіціанткою, а з нами, малявками, чомусь вирішила потоваришувати. Віка страшенно пишалася тією дружбою, як тільки з’являлися кишенькові, то одразу бігла купувати морозиво, навіть ангіну заробила, а морозива не кинула топтати. Вже Ліля й сварилася, нишком підливала трошки гарячого какао, щоб не таке холодне. А ми їли й не помічали, так кортіло зі старшою подружкою потеревенити. Хоча ні, Ліля не просто старша подружка, вона – СПРАВЖНЯ.
Вчора мене врятувала… Сиджу над смачнючим морозивом, а чогось на тата з тією його… модною дивлюся, а мама… вдома, і сльози душать, ось-ось поллються, як скажені, а плакати не можна… Ліля одразу ж все збагнула й з-за татового плеча давай мавпочку копіювати. У неї мавпочка завжди так смішно виходила. Директор побачив, сварився! А тільки відвернеться, Ліля його копіює. Ну хіба тут заплачеш? Краще вже морозиво їсти, от я за п’ять хвилин геть усе чисто вигребла, а потім добавки попросила, ще й ще. Раніше тато нізащо стільки не дозволив проковтнути, а вчора могла б скла наїстися – не помітив, притискався до Ренати та сяяв, мов нова копійка. От я і їла, а що? Не на дієті ж. Це Ліля на дієті, бо закохалася.
Ото мені кохання!!! Втовкла собі в голову, що Він припинив дзвонити, бо побачив, що товста. По-моєму, дитячий садок. До того любив, а зустрівся, помітив, що товста, – то вже одразу й ні. Та і яка вона товста? Красива. А зараз нічого не їсть, худюча, ямочки кудись зникли. Як це вона мене взагалі вчора помітила? Очевидно, зовсім кисла сиділа, бо Ліля, окрім свого кохання й кілограмів, нічогісінько довкола останні місяці не бачить. Немов захворіла. Ой! Віка вчора по телефону говорила про хворобу, ще назва така чудернацька… ано… анорексія. Ото словечко вигадали! Зараз подивлюся, що то таке.
Ой! Ой! Ой! То це люди з тими дієтами до такого стану себе доводять?!!! Фотографії – жах!!! Самі кістки, неначе на малюнках про голод. Бр-р-р. І невже то справді кохання?»
Анатолій загорнув щоденник. Пальці ще пам’ятали дотик до літер, написаних нею. Так дивно. Щоденник почав читати не спочатку, а одразу з останніх записів, то, виходить, та подорож у кафе відбулася… рік тому. Так. Влітку. То було неймовірне літо… його пристрасті. Десь одразу після десятиліття Оксанки він зважився зізнатись і розставити усі крапки над «і», хоча ні, розмалювати крапки, бо зробив це на диво легко, неначе зомбований.
Він пригадує той похід-знайомство. Ренаті якраз придбали нову сукню з останньої колекції… кого… Та біс його знає, вірніше, Рената знала, у неї стосовно тих шмоток пунктик, хоча… сукня та здавалася другою шкірою й відбивала памороки з першої ж секунди. Хотілось не просто дивитися на неї, близьку, тільки простягни руку, а зібрати в оберемок, затиснути міцно в собі й не відпускати до повного знесилення. Вона лише сміялася, красиво відкинувши голову на сидіння авто. Солодка. Бажана. Наречена. Дружиною мала стати за кілька днів, тому й не можна було відкладати знайомство з дочкою.
Заїхали. Оченята-квітки спалахнули на порозі так сонячно, що хотілось примружитись. Татко приїхав! Рученята на шиї й дихання – тепле-тепле. Татусю. Зібралась за мить, немов боялася, що утече чи забуде, а то з’являться справи – невідкладні, як завжди буває. Дивилась в очі, хапала за руку й аж підстрибувала, йдучи поруч. Татко. У машині понуро опустила світлу голівку і якось збоку зиркала то на нього, то на Ренату. Мовчала. Тільки «так» або «ні». Й пальці у вузол, ще б нігті почала гризти (робила це завше, коли нервувала), але втрималась, тільки зібрана-зібрана, мов на уроці без виконаного домашнього. Чому ж він не зупинив машину? Не обійняв гаряче, так, щоб зрозуміла: ЗАВЖДИ буде в його житті – щоб не сталося, скільки б жінок не змінилось, вона була, є і буде його дівчинкою-світлячком. Але ж ні, не зупинив. Перша реакція, нормально, скоро звикне. Дурниці. Які ж то дурниці – статті в рубриці «психологія». Рената складала журнали ті стосами й діловито помічала цілі абзаци, готувалася, але ж він… він чому не відчув?
Кафе. Оксанка обожнювала бувати там. Ще раніше, з Іриною, вони часто збирали останні копійки, чекали неділі й, радісно взявшись за руки, йшли туди втрьох. А Оксанка підстрибувала, як пружинка. Вище! Вище! Вище! Господи, не міг він відвезти їх в інше місце? У будь-яке інше, бо чого-чого, а таких солодких королівств – хоч греблю гати, тільки встигай обирати. А ні, бо… звичка. Й доня сиділа навпроти них, мов розіп’ята, нюхала морозиво, вперше, раніше такого ніколи не виробляла, а воно, бач, сльози ховала. Маленька моя, мужня дівчинка, ти до останнього трималася, щоб не зіпсувати зустріч з татом, якого раптом стала бачити так рідко, та й недільним вперто відмовлялася називати. Ну який недільний? Тато – це тато, а не вихідний день.
До кімнати зазирнула Рената, неначе відчула спогади, постояла навпроти у чомусь чудернацьки-прозорому, а потім метеликом присіла поруч.
– Що там у тебе?
Чоловік зітхнув, розгорнув щоденник на потрібній сторінці й мовчки простягнув. Вона прочитала швидко, пробіглась розфарбованими очима по дитячих літерах й ображено закусила губу:
– Дурниці. Це коли ж я на дієті сиділа?
Анатолій вихопив свій скарб, притулив до серця. Воно боліло, хотілось так само зробити боляче:
– А не завадило б посидіти.
Жінка округлила очі й зіскочила, немов вжалена, кинула блискавку ображеного погляду й гучно вдарила дверима. Все. Пішла шукати потрібну статтю в рубриці «психологія», а йому теж час – шукати.
Надворі було сонце нового дня. Скільки ж це він проспав? Довкола будинку, щасливо висолопивши язика, нарізав кола Бой, а помітивши чоловіка, підскочив й радісно заметляв хвостом.
– Привіт, друже. Як справи?
Пес голосно гавкнув.
– Добре? От молодчина.
З-за гаража вигулькнув Віталій, приязно подав руку для потискання:
– Анатолію Степановичу, як спалося?
– Помітно, що з ліжка виліз?
Охоронець посміхнувся:
– Вам сон прописувати потрібно – як ліки. А зараз куди?
– Виконуватиму наступне призначення лікаря. Треба поїсти… морозива.
– О!
– Так, найсмачнішого в місті.
«Казку» знайшов швидко. Тут все було, як колись, навіть келишки на довгих ніжках й дитячі малюнки у вишуканих рамах на кожній стіні. Смішне оздоблення, але правильне. Дитинство – то найдорожче. Замовив морозива, шукаючи поглядом ямочки на щічках, проте до столику підійшла яскрава блондинка й оголила неприродно білу посмішку. Подякував, заплющив очі й понюхав яскраві кульки солодкого дива. Дівчина сховала посмішку й заклопотано повернулась на місце, мовляв, ото диваки, винюхують щось. Взяв ложечку й спробував. Смачно. Недарма дівчатка тут усі кишенькові лишали. Замовив ще одну порцію, потім ще, ще і ще, доки нутро не промерзло. Ось так краще. Запитав про Лілю. Блондинка зморщила носика:
– Лілька? Так вона тут вже чотири місяці, як не працює. Звільнив директор, бо своїми кістками клієнтів розлякувала.
– Кістками?
Дівчина багатозначно підтягнула фартушок під соковитими персами:
– Атож. Їй в музеї працювати – у якості експоната кісткової системи людини. На таку глянеш, то і їсти перехочеться. Та й… почувала себе Лілька погано: волосся випадало, нігті кришилися, слабкість, а вона все рахує калорії й грами. Навіжена. Під кінець важила – сорок кеге від сили.
– А адресу знаєте?
Жіночі очі з цікавістю пройшлися з ніг до голови:
– А ви хто їй?
– Друг.
– Ясно. То вона у вас так втріскалась? Ну-ну. Сам морозиво порціями ковтає, а її на дієти підсадив. Ну не козли ви? У лікарні вона, психушці.
– Де?
– Кажу ж, лікується. Болячка та ніби психологічна. Вона їжі боятися стала! Прикинь?
