Чорний іній - Строкань Валентин (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Але склалося інакше.
Коли німці, перечекавши кілька хвилин і замінивши магазини, попрямували до ближнього узбіччя, явно збираючись повторити попередню процедуру по цей бік стежки, прямо навпроти Байди та Валєєва вся упряжка, десять здоровецьких псів, зненацька з диким гавкотом зірвалася з місця й, поваливши остол і зірвавши з нього віжки, понеслася вниз, у бік фіорду. Це сталося так раптово, що німці спершу отетеріли, а потім погонич, який оговтався, незграбно ковзаючи на кризі, з криком кинувся слідом. Радист закляк, вагаючись, чи залишатися йому біля офіцера, чи без команди кинутися на допомогу камрадові. Офіцер жестом послав його вперед. Сам він якусь мить постояв навпроти сховища десантників, пильно й люто вдивляючись у похмурий безмовний простір, немов шкодував, що не встиг прошити його довгими пружними трасами, наситити потужним спресованим звуком, поштовхами гарячого свинцю, тім самим випустивши пару. Він повільно повернувся, ще раз через плече кинув похмурий і, як здавалося Байді, погрозливий погляд та неквапно попрямував слідом за солдатами, що намагалися наздогнати упряжку.
Валєєв тихо засміявся у відповідь на запитальний погляд лейтенанта і пояснив:
— Нерпа. Собаки почули запах, вітер із затоки потягнув. Пильнувати треба, втекти можуть.
От і добре, вітер допоміг уникнути зайвих ускладнень. Байда згадав закінчення їхньої останньої з Щербом розмови: «Треба завадити їм викликати «похоронну команду». Так. Ти правильно зрозумів, Миколо. В цьому й полягає ваше з Ігнатом завдання».
Шлях на них чекав хоч і недалекий, але складний...
36
Скільки часу минуло відтоді, як його очі наштовхнулися на чорну зіницю автомата, він не знав. Годинник відібрали. Все забрали, гади, до останнього сірника. Що було далі, він пам'ятав погано, тому що свідомість його то потьмарювалася павутиною непритомності, то виносила на поверхню невиразні страхіття. У пам'яті лишилися якісь уривки реальності: фашисти послабили мотузки і витягають з невеликих пласких речмішків їжу; легке подзенькування фольги, в яку запаковують білий хліб; густий запах оливи. Сардини жеруть, тварюки! Поворушив важким розпухлим язиком у пересохлому роті. Здається, він застогнав, бо один з німців обернувся в його бік, уважно подивився зверху вниз і щось сказав двом іншим. Ті похмуро всміхнулися. Потім знову — чорне забуття...
Вони вже три години йшли пухким снігом, й Цвяхові з великими зусиллями вдавалося ковзання — лижі були пошматовані вкрай. Він ступав у зв'язці між двома німцями й ледве встигав за першим, через що задній кінець мотуза час від часу провисав, і тоді кремезний німець, що йшов позаду, горлав на нього. Останнім, окремо від них, тримався, напевно, офіцер, який сторожко стежив за їхньою ходою. Так вони йшли в сніговому безгомінні, тривожно озираючись на верхів'я льодовика, звідки їх наздоганяв густий туман.
Лижі, шурхіт снігу й ломота у всьому тілі... Цвях чекав. Він розумів, що на рівнині та за такої видимості шансів відірватися від німців він не мав. Йшли вони вглиб острова, північна частина якого була майже пласкою. Отже, його час іще не настав. Але він однаково з якоюсь надією раз у раз поглядав за спину. Велетенське біле пасмо рухалося за ними, і конвоїри озиралися все частіше. В їхніх очах читалося занепокоєння.
«Давай, давай, ганси... Жилки затрусилися? Добрячий острівець ви вибрали. Вітри міняють напрям чи не кожної секунди і без жодної логіки».
Однак його сподівання померхли, щойно перший німець зупинився і, простягнувши руки вперед, щось хрипко й весело прокричав.
За півкілометра попереду й ліворуч Цвях побачив якусь дерев'яну будівлю, схожу на присадкуватий зруб. Німці зійшлися в коло і обмінялися кількома короткими фразами, серед яких він вловив лише слово «червоні». Напевне, ця хатина й була метою їхнього походу, і вони побоювалися знайти тут «червоних» десантників. Веселість їхня швидко змінилася стурбованістю. Цвях чудово розумів її причину: з димаря вився легкий, але виразно помітний навіть на такій відстані димок. Там були люди! «А фріц, диви, як кліпала свої вирячив! Справжнісінький удав!» Удава Цвях ніколи не бачив, але зараз йому чомусь здалося, що очі в удава мають бути саме такі, як у цього фашистського офіцера. «Гаразд, не німці, тоді хто ж? Наші? Мисливці-норвежці зі шхуни? Але шхуна явно вже не першу зимівлю тут стовбичить, тих людей на острові вже давно нема. А мисливці — які зараз, у дідька, мисливці? Отже, наші? Батя? Ні, вони ближче до фріців дислокуються. Може, Смага? Адже ти їхній шлях так до кінця і не простежив... Може, їм вдалося чкурнути?.. Так чи так, але тепер вуха треба нашорошити. Дивись, не проґав, Іване. Все'дно — наглою смертю не помреш...»
Гауптман Айхлер намагався говорити чітко й спокійно. Після інциденту на льодовику він зумів повністю опанувати себе і обміркувати свої подальші дії. «Їм» не вдасться ані позбутися його, ані залякати. Під «ними» він розумів перш за все майора Гревера та обер-фельдфебеля. Не виключав і того, що після повернення на базу зіткнеться з виявами ворожості з боку інших. Але він був упевнений в собі завдяки тій силі, що стояла за ним. Тому зараз хоча й відчував деякі вагання, але віддавав накази голосом, який не мав жодної нотки невпевненості або сумніву. Сили він розподілив так: першим повинен був іти Фегман, за ним, у зв'язці з полоненим, — обер-фельдфебель і останнім, трохи віддалік, — він сам. Спершу він хотів було пустити полоненого поперед себе і прикриватися ним, мов щитом, але одразу ж передумав — невідомо, чого можна чекати від цього брудного виродка, хай з ним морочиться Ран, у нього це вийде краще. Та й полонений відволікатиме увагу фельдфебеля від нього, Айхлера. В тому, що Ран не полишив своїх чорних задумів щодо нього, гауптман не сумнівався. Тим часом від цього критичного моменту можна було чекати будь-чого. Тому й вирішив іти слідом за підлеглими глибоко в ар'єргарді, дотримуючись максимальної обережності. Вони перевірили зброю, Айхлер витяг і заздалегідь зарядив ракетницю: потрійна зелена — «хижа зайнята червоними» — та ще раз оглянув свою групу.
Кремезний німець без остраху стояв упритул до Цвяха, проте поводився обачно. Він закріплював якимось химерним морським вузлом мотуз на поясі Цвяха. Перевірив слабину, залишився задоволеним. Цвях перехопив холодний швидкий прижмур ворожих очей. Німець працював спокійно та впевнено, без тремтіння в пальцях. Він саме працював, — з повагою, яка несподівано прорвалася крізь ненависть, подумав Цвях.
Потім повільно й сторожко вони рушили до самотнього будиночку, зануреного в сніг ледь не по самісінький дах, щосекунди очікуючи звідти пострілів.
Вони наблизилися до будинку на критичну дистанцію і півколом розташувалися біля дверей. Німці залягли й приготувалися до стрільби, тільки Цвях залишився стояти — сам посеред густої чистої білини. Фельдфебель різко смикнув мотуз, і Цвяхові також довелося лягти. Потім фельдфебель присунувся ближче до нього, скоротивши відстань метрів до чотирьох, і, несхвально похитавши головою, погрозив пальцем. «Суворий вихователь, хай йому грець!..»
У хатині, здавалося, ніби й не жевріло життя, і, якби не дим, можна було б заприсягтися, що сюди ніхто не навідувався принаймні років із п'ять. Людських слідів навколо не було. Та й не дивно, хуртовина все замела, вирівняла. «А хатинка, мабуть, норвезька. В будь-якому разі, не слов'янська. Ми ставимо зруби з колод, а не з дошок. Зараз буде бій, а я?.. Треба на цього накинутися... але він грамотно ліг, дистанція завелика. Спробую ближче...»
Він почав потихеньку присуватися до фельдфебеля, що втупив у двері уважний, напружений погляд. Смерті в бою Цвях не боявся, але ж не в теперішньому його становищі. Безпорадним, мов худоба на прив'язі! Ні, не зараз!
Після нетривалого вичікування крайній ліворуч, що опинився зі всіх найближче до дверей, наважився відстібнути лижі, різко випростався й зигзагом кинувся до будівлі. Цвях чекав черги, як сигналу, і готувався до останнього стрибка. Але хижа зачаїлася — німець, зробивши дві короткі перебіжки, впав майже біля самісіньких дверей. Тепер він був у мертвому просторі, його вже не могли дістати з будинку. Останнім пружним зусиллям німець кинув тіло під схил даху і притиснувся спиною до сліпої стіни. Невже там — нікого?
