Чорний іній - Строкань Валентин (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
«Летючий голландець»? Який там з біса голландець? Ковчег? Геть здурів! Начебто шхуна... Рибалка? Мабуть, норвежець...»
Судно здавалося мертвим. Але ж це сховище! І якщо там збереглося хоч щось дерев'яне, то це — вогнище! Зболене серце відгукнулося гучними поштовхами, відповідаючи на фантастичну думку про тепло. Про «камрадів», які могли блукати десь поблизу, він не думав.
Всередині він виявив безліч дерев'яних уламків, і це потішило його так, наче ці дошки й друзки були незліченними скарбами. Це було життя! Спотикаючись і лаючись, він обнишпорив усі закапелки, але, крім ганчір'я, гумових чоботів та позеленілого полив'яного посуду нічого суттєвого не знайшов. На камбузі знайшов пригорщу друзок і почав поратися біля плити. Знайшовши анкерок із солярою, зрадів так солодко, як у дитинстві.
За кілька хвилин у топці заграв вогонь. Він сидів нерухомо прямо перед вогнем, не в змозі поворушити ні рукою, ні ногою, кожною клітиною вбираючи в себе благодатне тепло. Навіть голод не міг зігнати його з місця. Ткнув просто у вогонь заціпенілі негнучкі пальці. На нього стрімко навалилася знемога. Він раптом відчув гострий біль у передпліччях і попереку й подумав, що це реакція відталих м'язів на ті неймовірні зусилля, яких він доклав, аби вирвати, вивернути, виколоти свою зсудомлену плоть із смертельного крижаного кратера. Лежав би він зараз закоцюблим мішком кісток у проваллі, й ніхто в цілому світі не дізнався б, як він загинув і де. Він думав про це відчужено, спокійно, наче не про себе, а про когось стороннього.
«А тут іще цей фашист причепився... Вже, мабуть, і слідів ніяких не залишилося, замело вмить. Хуртовина за хуртовиною. Клятий острів! Холодний, білий, а може, й дуже мальовничий, як на екскурсантів, туристів. Ідеальний морг. Мрія патологоанатома! Не спати! Треба йти... Куди? І чому не можна спати?»
Його оповивав солодкий спокій. Повіки склепилися, обважніли, і він забувся.
Опам'ятався від того, що хтось грубо шарпав його за плече. Довго видирався з похмурих завулків напівпритомності. Свідомість відмовлялася оживати для дійсності, виповненої небезпекою, холоднечею, смертю.
«Тут нікого немає... нікого не може бути... я сам... сам. На всій землі». Він силкувався розплющити очі. Почув стогін. «Хто це?!» Й одразу зрозумів, що цей стогін вихопився з нього...»
— Німці!!! — багряним спалахом зблиснуло крізь розірваний сон. Він розплющив очі.
Чорний отвір автоматного дула дивився йому просто у вічі. Він відчув, як запульсувала кров у скронях. Стати на ноги йому не дали. Один з трьох кинув його долілиць, альпіністською мотузкою швидко зв'язав руки та ноги і недбало штовхнув на підлогу. Тільки тепер Цвях остаточно отямився. Забився у безсилій люті, намагаючись вивільнитись і марно напружуючи всі м'язи змученого тіла. І зразу ж отримав кілька жорстоких ударів по ребрах масивними черевиками. Після них угамувався, кашляючи, харкаючи кров'ю й задихаючись...
«От і познайомились. Вишукані в тебе, Іване, манери, прийняв гостей... Під дих, сволота, врізав...»
— Звідки він тут узявся, хотів би я знати? — впритул підходячи до притихлого Цвяха, запитав Айхлер. — Чи не той це тип, якого ви не долічилися, коли взяли у полон тих свиней, га, обер-фельдфебелю? Подивіться на нього уважніше.
— Хоч пика в нього чорна, як халяви моїх парадних чоботів, однак я напевне пам'ятаю, що його серед тих не було. Це точно, пане гауптмане.
— Гаразд. Серед полонених його і не могло бути... Поки що облиште його. Всім відпочивати! — гауптман віддав команду так, наче перед ним на плацу стояв взвод солдатів.
Фашисти обшукали Цвяха, відібравши все, що в нього було. Потім кинули в куток і дали спокій.
Він намагався послабити вузли, напружуючи м'язи то рук, то ніг, але мотузки були зав'язані майстерно.
«Як по-ідіотському попався! По-ідіотському... А тебе, дурню, що, — на цей острів висадили розуму набиратися?..»
Він закашлявся й затих.
«Життя тут напрочуд одноманітне, весь час доводиться з чогось викараскуватися.
Закурити б... Але він відсунув цю безглузду думку подалі. Ну що ж, наше завдання просте — чекати свого часу. І час цей обов'язково настане».
35
Вітер ущух, завірюха вгамувалася. Старший лейтенант Байда та сержант Валєєв вийшли нарешті з набридлого сховища. Дотримуючись максимальної обережності, щоб не помітили зі станції, спустилися метрів на п'ятсот униз. Біля чорної скелі, яка самотньо стовбичила серед снігових заметів і скидалася на кам'яний орган, вони перетнули санний шлях німців між метеостанцією та радіодивізіоном. Пройшли по вузькій попрузі голої, колючої й подертої криги, хоч майже поряд простяглася широка смуга пухкого снігу. Ця хуртовина начисто вимела сніг з однієї ділянки та завалила іншу. Вони пішли по кризі, щоб не залишати слідів.
— Поганий сніг, проклятий... Ми його називаємо «уброд». Сани в'язнуть, собаки в'язнуть... — сказав Валєєв. — Але гола крига — також погано.
— Уважніше, Ігнате. Стеж за санним шляхом, — нагадав Байда.
Немов у відповідь на пересторогу старшого лейтенанта Валєєв насторожився, стишив ходу. Байда також завмер, вслухаючись у легкий шерхіт снігу. Потому обидва стрімко ковзнули до найближчого серака, що скидався на крижаний гриб. Ледве встигли сховатися, як з'явилася упряжка, що повільно торувала дорогу у пухкому снігу. Собаки провалювалися по саме черево і насилу волокли сани з трьома їздцями. Попереду й праворуч від саней, поставивши ноги на полоз, сидів погонич з довгою тичиною. До десантників долітали уривки його команд. Позаду згорбився солдат з рацією за спиною; тонкою тичкою коливалася в такт собачим ривкам антена. А посередині сидів офіцер. Він приклав до очей бінокль і оглядав прилеглі до стежки ділянки, не звертаючи найменшої уваги на труднощі пересування.
«Ігнат почув їх раніше за мене. Недарма з шести років каюрить».
— Як ти їх почув, Ігнате?
— Почув. Цей... «хоп, хоп» кричав. Напевне, праворуч повертав. У нас кричать «подь, подь»...
Він кинув погляд у бік запряжки, й Байда прочитав у ньому зневагу фахівця до людей, що беруться не за свою справу.
— Упряжка цугова, по «уброду» зовсім погано йде. Собакам допомагати треба, на поганому покритті поряд з саньми бігти... а ці сидять, як... На собаках їздити — це не кататися... — він скрушно поцокав язиком.
Фашисти саме порівнялися з сераком, відстань була не більша, ніж тридцять метрів, і вони ще нижче похилили голови, намагаючись злитися із сніговою поверхнею. Але офіцер раптом ляснув по плечу погонича і той, просмикнувши тичину під саньми перед другим копилом і налягаючи на неї всією вагою тіла, віддав якусь команду собакам. Ті відразу зупинились. Офіцер встав з саней і, вказуючи рукою на протилежний бік стежки, покликав за собою радиста. Вдвох вони підійшли до краю уторованого собаками шляху і почали вдивлятися в засніжені зморшки.
«Лижня! Він помітив нашу лижню! — обпекла Байду тривожна думка. — Смуга чистого льоду неширока, а навколо неї — сніг. Але хто ж міг передбачити, що знайдеться придурок, який, їдучи стежкою, узбіччя в бінокль розглядатиме. Зрештою, іншого шляху нема, хіба що в повітрі летіти. Не пощастило. А цей німець — пальця назуби не клади!»
Офіцер покликав до себе погонича, й коли той, встромивши тичину в сніг і закріпивши на ній віжку, підбіг до нього, офіцер щось коротко пояснив обом. Вони взяли автомати напереваги. Наступної миті тишу розірвали густі черги. Кулі звихрили сніг біля недалекої брили, за якою ховалася лижня. Собаки здригнулися, і упряжка сколихнулася, проте залишилася на місці.
Вогнем нерви заспокоюють. А зі стежки сходити чомусь не наважуються... Невже він вважає, що ми ще тут? Лижня свіжа — це й немовляті зрозуміло, хуртовина лише півгодини як ущухла. Зараз вони перейдуть на протилежний бік, до нас, і почнуть шукати продовження лижні тут. Радист уже щось заґелґотів у свою «жабу». Викликає підкріплення? Прочісувати будуть? Якщо навмання — їм людей не вистачить. По лижні? То ми їх швидко зіб'ємо. Наш серак — найближчий...» Байда критично оглянув крижаний прихисток, немов оцінюючи його на міцність. В очах Валєєва прочитав ті ж самі сумніви. З двадцяти п'яти метрів німці швидко розтрощать на порох їхній прихисток. Бігти? Безглуздо, покладуть на третьому кроці. Що робити? Відповісти вогнем? Чи випередити?
