24:33:42 - Денисенко Лариса (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Потiм ми почули спiви. Десь спiвали пiд гитару. "Я тебя не скоро позабуду-уууу". - "Мммм, халi, мммм, iнхалi, мммм". А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногi птахи, лунало: "За тисячу рокiв ми побачимо свiтло нашої чудової батькiвщини, ми - доньки її та сини, за тисячу рокiв.
За тисячу рокiв, за тисячу рокiв". Птахи бубонiли. "Це що таке?", - поцiкавилась я. "П'янi телепнi". У Марлена завжди була проста вiдповiдь. Але не в Милицi. Милиця сказав, що п'янi телепнi не спiвають таких пiсень. "Ти або не бачив п'яних телепнiв, або це були стриманi п'янi телепнi". - "Лицарi мовчання", - сказав Максим та пiдморгнув менi. "Або Блазнi замовчування", - пiдхопив Марлен, якого нiколи не хвилювало, що вiн може бути поза темою i дечого не знати. "Ну, якщо дослухатися, то мукають крiшнаїти, а от про "не скоро позабуду" спiвають п'янi пiдлiтки". - "А тi птахи в колi, це що?", - запитала я. "Не знаю", - не встиг промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.
Якщо ви думаєте, що люди, якi бубонять щось увечерi на полях ботанiчних садiв ваших мiст та мiстечок, неагресивнi, раджу добряче подумати перед тим, як до них чiплятися. Особливо до тих, якi танцюють з палицями. Поки я думала, що зараз почнеться - воно й почалося, бо Марлен за звичкою пнув мене у спину: "Давай! Зараз ми їх будемо вражати". - "Тiльки не це". - "Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю". - "Добрий вечiр, - проказала я. - Я перепрошую, але ви маєте якесь вiдношення до церкви?"
До мене пiдiйшов маленький чолов'яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов'яга, бо запищало воно мишачим голосом: "А ну, пiшла звiдси. Будь ласочка! Второпала, коза?" - "А нi фiга", - вiдповiв замiсть мене Марлен. "Слухайте, дiти, - продовжувало пищати воно вже до хлопцiв, - сиротами важко жити. Повiрте менi. Заберiть звiдси своїх телепнiв-батькiв". - "А що ми вам зробили?", - подав голос Милиця. Пискля зiтхнуло: "Розумiння важко досягається. Друзi, треба прибратися. Тут засмiчено".
Не знаю, хто з нас першим побiг, але бiгли ми всi. А вони, люди-писклi-птахи, бiгли за нами. I добре бiгли. Ми бiгли пiд акомпанемент невгамовного "Я тебя нескоро позабудууууу". Помаранчевий мiсяць - великий, наколотий помаранч - реготав нам у спини. Таке треба знiмати в кiно. Це була велика гонитва. Дехто з нас вже захекувався.
На мить затримавши дихання, я збагнула, що то хекала я. "Блiн, закрито! Через паркан!" - верещав Марлен. I ми гайнули через паркан. Я подерла одяг. Я так i знала, що воно почнеться. Марленоманiя. В мене були подранi панчохи, спiдниця перетворилася на широкий пасок, зачiска була схожа на кущ. Той, в якому поралися тi, хто не боявся клiщiв та прохолодної погоди. I сама я так хекала, наче займалася тим в кущах дуже довго i старанно. Я помiтила, що прибiгла першою. Цiкаво, а де дiвся Марлен, який змусив мене сягнути через паркан? Я вiдхекувалася поруч з пластиковою кав'ярнею, де люди святкували те, що їм належить святкувати.
Я помiтила, як на мене дивляться три жiночки. "Ой, Зiно, дiвчинку, здається, спортили", - сказала одна з них та поправила пишну зачiску. "Точно, баби - зґвалтували. Йди сюди, бiднятко, випий горiлочки, вона все змиє, вона з усiм примирить, бiдна дитина". "Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже i новина має бути". Якраз в цей момент через паркан перелетiв Макс. "Тiкай!" - верескнула я, i собi побiгла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя вiд усiєї душi довбанула Милицю по спинi пластмасовим стiльцем. "Та ви чого?" - заволав Милиця, але пiддав жару. "Всiм сюди!" - почула я голос Марлена. Як вiн тут опинився? "Мерщiй, от проклятущi баби. Сховаємося вiд них у пiдземцi".
У пiдземцi ми зупинилися та почали уповiльнювати дихання. Я побачила це першою i першою почала реготати. "О, Боже мiй. Ви тiльки-но гляньте!" Вони дивилися на будку. В пiдземках часто стоять такi будки. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: "Не пiдходьте. Струм". На цiй будцi було написано: "Вiдповiдальний - Холявко". - "За що може вiдповiдати людина з таким прiзвищем?", - заходився в реготi Максим. "За будку? Може, там схованка?" - запропонував Милиця. "Та нi. Судячи iз зображення блискавок,
вiн вiдповiдальний за неї. За блискавку. Це - український бог. Такий собi Зевс Холявко".
В центрi великого мiста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжнiх. I то були ми. Ми смiялися бiля будки, сповненої блискавок, за якi нiс вiдповiдальнiсть Зевс Холявко. Ми були бруднi, подранi, молодi та веселi. Нам було добре, а помаранчевий мiсяць в той самий час хизувався своїм наливчастим тiлом. "Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, - подумала я. - Як менi поталанило в цьому життi. Всi вони були такi чудовi". "Слухай, а вiн завтра до нас завiтає?" - запитав Милиця. "А хто його знає. Вiн такий, непередбачуваний. Ти думаєш, що вiн поїхав додому, але це не факт". - "Хай би зайшов. Але не надовго, бо я вже не можу, в мене крепатура вiд нього. Ще трохи - i в мене почнеться марленофобiя", - говорить Макс. I ми знову регочемо.
х)
Аделiна повернулася, щоб повернути моє серце - так вона написала. Але й щоб вкрасти мої грошi - про це, втiм, вона також повiдомила. Вона нiколи не приховувала свої вчинки та намiри, правда, iнодi про них не повiдомляла. Три тисячi євро - не така вже велетенська сума грошей, i не вирiшальна для мене. Основнi кошти я тримав на банкiвському рахунку - з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рiднi грошi. Тi, якi менi дарували на рiзнi свята дiд, мати, батькiв брат. Тi, якi я сам вiдкладав для чогось. Для мрiї. Коли не знав, що менi потрiбно зараз, але був переконаний, що прийде час i менi чогось сильно кортiтиме. Грошi мрiйника.
А ще я думав, чи треба про це комусь говорити, чи нi? Про цi грошi знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати - це були мої особистi грошi. Крапка. Втiм, не все було так просто. По-перше, Аделiна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, i то вже незабаром, а по-друге, в неї був ключ вiд моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовнi речi та технiку, i не тiльки мої, а й батьковi, i Шу. Цiлком логiчно буде змiнити замки. Звiсно, що можна буде збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Все було б можна зробити тихо, якби менi так сильно не хотiлося, щоб мене хтось пожалiв. Нiколи б не подумав, що це менi буде потрiбно. Спiвчуття - менi? Та я нiколи не скавулю i завжди сам всiх пiдтримую.
Ранiше прояви спiвчуття мене принижували. I дратували. Що зi мною? Справдi, це був перший випадок, коли мене кинула жiнка. З кожним трапляється, я це розумiю. Чи думав я, що буду постiйно з нею разом? Iнколи я прагнув цього, iнколи не вiрив в це, часом мене це дивувало та лякало. Двiчi було так, що я затамовував подих i просив у Бога, щоб ця жiнка була зi мною довiку. Набагато частiше мiй мозок атакували питання: що я роблю з незнайомою людиною? В цьому лiжку, в своїх думках та своєму життi? Аделiна була специфiчною жiнкою, до того часу менi такi не зустрiчалися. З нею можна було говорити про серйознi речi, про хлоп'ячi забавки та турботи. Вона все це сприймала, розумiла та навiть давала поради. I слушнi! Чого їй бракувало? Чого вона залишила мене? Вона нiколи про це не скаже. Нiколи. Годi запитувати. Або вiдчувай сам, або це тобi не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосункiв. Навiщо забрала цi грошi? Вона ж знала, вiд кого цi грошi, i як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.
