Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
— Ви дуже добре знаєте, пане президенте, як керівництво нашої країни ставиться до тих процесів, що відбуваються зараз в Україні, — посол надпив чаю і приязно всміхнувся.
— Так, мені повідомляли, — президент уже обідав двадцять хвилин і увесь цей час змушений був вислуховувати надокучливого й нетактовного, як йому здавалося, американського посла.
— Зараз на кону стоїть навіть не ваше політичне майбутнє і не майбутнє окремих політичних груп, ні, мова йде про подальшу долю всієї держави. Чи ви це розумієте?
— Авжеж.
— Той поспіх, із яким проводиться приватизація найважливіших об'єктів вугільної, телекомунікаційної галузей, поза обленерго, м'яко кажучи, дивує.
— Вас особисто?
— Ні. Не мене особисто. Капітали, які зараз змагаються за право володіти виставленими на продаж підприємствами, у разі вдалого для себе розвитку подій заволодіють Україною, — він узяв шматочок лимона і вмокнув у цукор.
— Ви намагаєтеся якось уплинути на мене чи на результати приватизації?
— Ні. Боронь Боже, — він узяв губами лимон і почав його смоктати. — Річ у тім, що незабаром вибори, і зацікавлені люди там, за океаном, вирішують, кого підтримати під час перегонів. Ви добре знаєте, що ці вибори обіцяють бути недешевими.
— Втім, я…
— Знаю, знаю, — кинув лимон на тарілку. — Ви не висували свою кандидатуру. Та ми й не говоримо про щось конкретне, я просто намагаюся вималювати перспективи.
— Ви маєте конкретні пропозиції й офіційну думку США щодо приватизації?
— Ми не маємо наміру торкатися питань внутрішніх, це не в наших правилах, — він усміхнувся, — втім, ми були б зацікавлені в цілком чесній і прозорій приватизації, у тому, аби всі компанії, які претендують на ці об'єкти, мали рівні права.
— У нас є така структура, Фонд держмайна, вона саме тим і займається, що стежить за тим, аби приватизація проводилася чесно, — він уже поснідав і от-от збирався йти.
— Пане президенте, ми маємо тільки найкращі наміри й не бажаємо непорозумінь. Якщо я перейшов межі дозволеного…
— Що ви, що ви, у жодному разі. Мене тішить така увага з вашого боку, сподіваюся, непорозумінь між нами не буде.
— Авжеж, — посол устав, коли президент підвівся з-за столу й потиснув йому руку. Вони дивилися один одному в очі, посміхалися, і кожен думав про своє.
Президент вийшов у коридор, секретарка йшла поряд.
— Леді, мені потрібні списки всіх тих, хто бере участь у приватизації. Окрім того — обсяги капіталів, історія компаній, керівники, біографії всіх без винятку, інтереси на Заході та на Сході, головні партнери з бізнесу, участь цих компаній у політичних процесах: вибори, акції й так далі. І ще — на кого працюють, які цілі переслідують, можливі перспективи цих компаній на п'ять-десять років, чи є вірогідність банкрутства, вивезення капіталів за кордон, якщо йдеться про українські компанії. І, насамкінець, з'єднай мене з людиною, яку ти знайдеш за оцим номером, — дав свій мобільний. — Зателефонуєш і до мене його. Все. Урманіс нехай зателефонує. Я в кабінеті, чекаю звітів.
— Вибачте, а… — вона хотіла щось сказати, але президент пішов уперед і зник за поворотом.
Розділ 31 (Chapter 31)
Марк із якогось часу вже не реагував на біль. Звик чи просто такою сильною була його душевна концентрація, до власного тіла йому вже не було ніякого діла. Він вирішив їхати до мами.
Не бачив її давно, і йому просто захотілося побути поряд із нею, подивитися їй в очі й почути кілька слів, кілька найголовніших слів. Мама чекала, що він прийде. Як, власне, і всі мами: вони завжди чекають на нас, щодня, навіть тоді, коли точно знають, що ми не прийдемо, вони виглядають нас і вірять, що от-от відчиняться двері і ми ввійдемо.
— Марку, рідний, як ти? — Вона мала кращий вигляд, ніж тоді, коли він бачив її востаннє. Щоки взяв рум'янець, і голос став трохи живішим.
— Добре, дуже добре, — він нахилився і поцілував її в чоло.
— Як із роботою, виходить?
— Звісно. Що ти? — посміхнувся.
— А Даша? Ти з нею зустрічаєшся? — вона протерла скельця окулярів і уважно подивилася йому в очі.
— Так. Я люблю Дашу і телефонував їй учора ввечері. Я приніс тобі книжки, ти просила, казки, Павича, і ще новели Косинки, — він розщепив свою велику чорну сумку і дістав книги, поклав на столик поряд із ліжком.
— Я люблю Косинку, спасибі. І за казки теж, — вона глянула на книги й посміхнулася. Марку, мене оперуватимуть за три тижні.
— Серйозна операція? — він захвилювався і боявся за свою маму.
— Лікарі кажуть, що все буде добре. Власне, лікарі завжди так кажуть.
— А ти маєш їм вірити, мамо, ти маєш їм вірити й жити. Чуєш, мені треба, щоби ти жила, дуже треба, розумієш? — він розгладжував зморшки на її обличчі.
— А ти? Що робиш ти?
— Я? — він звів очі до стелі та на мить завмер. — Тобі не можна хвилюватися, мамо. Ну що я роблю? Я працюю. Записую програми. От і все.
— Ні, Марку, ти не кажеш мені правди, я ж бачу, — вона враз стала серйозною і якоюсь просвітленою.
— Мамо, — Марк уперся руками в коліна, — бувають моменти, коли потрібні сильні люди, дуже потрібні. Люди, які були б готові пожертвувати собою заради щастя інших, люди, які могли б просто піти до кінця. І знаєш що, в такі-от моменти дуже важко чекати, поки з'явиться хтось, хто вирішить піти до кінця. І тоді ти ставиш собі питання: а що роблю я? Відповідь така: нічого. Геть нічого ти не робиш. Ти просто чекаєш, що хтось прийде і врятує тебе, але ти добре знаєш, що він не прийде ніколи, цей хтось, бо ним є ти сам. Саме ти маєш узяти відповідальність на себе і стати сильним.
— Оце все, що ти хотів мені сказати?
— Так, мамо, оце і все, — він повернувся до вікна й заплющив очі.
— Добре, сину, добре. Ти так вирішив?
— Так.
— Я люблю тебе.
— Я теж люблю тебе, мамо.
— Що би ти не робив, я з тобою.
— Я знаю, і це дає мені сили, мамо. Я прийду, коли тебе оперуватимуть. І ще раніше прийду, на тому тижні. Не можу сказати тобі напевно: справ багато, але намагатимуся знайти час, щоби відвідати тебе.
— Добре, Марку. Іди вже, бо я маю полежати під крапельницею.
— До зустрічі, мамо, — він ніжно стиснув її руку і, залишивши на столику гроші, вийшов із палати.
Медсестру, яка доглядала за його мамою, він зустрів біля ліфта. Вона посміхнулася йому й відповіла на його привітання. Він узяв її за руку та відвів до вікна.
— Мила, постарайся, щоби з мамою все було добре, — він дістав гроші й поклав їй до кишені.
— Я… — вона змахнула рукою, але він приклав палець їй до вуст і підморгнув.
— Гроші всім потрібні. Чула, доглянь за мамою, — Марк сів до ліфта й поїхав униз, вона залишилася стояти в коридорі.
Розділ 32 (Chapter 32)
«Усі вони, вони слабші за нас, бо не мають ідеї, за яку готові були б віддати життя, за яку не боялися б умерти, заради якої могли б творити великі діла». Високий сивий чоловік стояв біля стіни й енергійно розмахував руками. Його голос змушував мовчати і слухати кожне слово, що злітало з його вуст. У залі було повно молоді, хлопці та дівчата стояли, сиділи й лежали. Вони були точно такі самі, як і ті молоді люди, які ходили містом, єдине, що робило їх особливими — їхні очі, вони змушували на мить завмирати й уважніше до них приглядатися. В тих поглядах було велике бажання змінити світ.
«Це покоління зробили таким, яким хотіли зробити, — безвольним і слабим, цьому поколінню сказали, які фільми дивитися, яку музику слухати, як одягатися, куди їздити відпочивати, кого любити й кому поклонятися, це покоління, яке легко здолати, яке ніколи не обстоюватиме право на власну думку, не битиметься за те, у що вірить. Ми не такі!» У залі почувся гомін і одностайні вигуки «егей». «Ми зрозуміли, що не все з того, чого нас учать, варте нашої уваги і не всі правила, за якими нас змушують жити, дійсно варті того, аби їх дотримуватися. Ми народжені бути особливими, ми народжені для великих цілей, ми подолали страх, знайшовши віру, і наш шлях до віри — це шлях, іти яким зважуються герої. Ми — герої в негероїчний час, ми борці в час компромісів і усних домовленостей, ми підемо на барикади у дні підкилимних ігор, і ми помремо на очах у всіх у час замовних убивств. Про нас пам'ятатимуть, нам віритимуть, про нас складатимуть пісні, ми — люди, які звелися з колін!» — Він підняв руку, і зал кілька разів голосно гаркнув, потім стало тихо.
