Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
Перед тим, як повернути до Вествуда, ми поминули кладовище, де, неуважно кермуючи, легко було заїхати на автомобільну стоянку. А часом траплялось і так, що, шукаючи тієї стоянки, дехто помилково забивався й між могили. Отакий конфуз.
Та не встиг я про це подумати, як і кладовище, і його автостоянка лишилися ген позаду, а ми були вже на півдорозі до моря.
Від Венеції і Віндворда машина помчала узбережжям далі на південь. Мов тихий дощичок, прошурхотіла шинами недалеко від мого скромного помешкання. В темряві тьмяно зблиснуло вікно, за яким була друкарська машинка, і я подумав: а може, й сам я тепер там, і все це мені тільки сниться? Лишилася позаду й будка з моїм «приватним» телефоном, а в ній, за дві тисячі миль, на другому кінці мовчазного дроту — Пег. «Пег, — подумав я, — якби ти могла мене зараз побачити!»
Рівно опівночі ми круто повернули й заїхали за ріг великого, білого, як кістка, маврітанського форту, і лімузин легенько, наче хвиля, всотана піском, зупинився; грюкнули передні дверцята, шофер, так і не озвавшись жодним словом за всю дорогу, шаснув у задні двері форту, і я його більш не бачив.
Цілу хвилину я сидів і чекав, що буде далі. Та нічого не діялось, і я, наче злодій, тихцем вислизнув з машини, почуваючись не знати в чому винним і міркуючи, чи не чкурнути мені звідти.
У горішніх вікнах будинку мелькала якась темна постать. Вікна одне по одному освітлювались, так наче шофер, який мене привіз, розгулював по всьому тому маврітанському форту на венеційських пісках.
Та я й далі стояв тихо. Подививсь на годинник. І саме в ту мить, як стрілка відлічила останню секунду останньої хвилини, над порталом спалахнуло світло.
Я підійшов до відчинених дверей і вступив у порожній вестибюль. Потім помітив у глибині одного з коридорів невеличку постать, що гасала по кухні, готуючи напої. Якась тендітна дівчина в одязі служниці. Вона махнула мені рукою і зникла.
Я ввійшов у вітальню, що являла собою справжній собачник подушок усіх можливих розмірів, від карликового шпіца до величезного данського дога. Я сів на найбільшу і вгруз у неї так само, як дедалі глибше вгрузала в тривогу моя душа.
Вбігла служниця, поставила переді мною два келихи на таці й подалася геть, так що я й не встиг її розглядіти. Лише кинула через плече: «Пийте!» — начебто з французькою вимовою.
То було прохолодне біле вино, до того ж добре, і воно прийшлось мені дуже до речі. Моя застуда діймала мене ще гірше. Я весь час чхав і шморгав носом.
У 2078 році розкопали давню гробницю — чи те, що вважалося за гробницю, — на Каліфорнійському узбережжі, де колись, за переказами, правили цариці й царі, що з часом зникли, неначе змиті відпливом. Як розповідали, декотрих із них було поховано разом з їхніми колісницями. Декого — з регаліями їхньої владності й величі. А дехто залишив по собі тільки власні зображення в чудернацьких бляшанках, і, коли ті зображення перемотували в промені світла, вони починали говорити й розігрувати на затягнутій матерією стіні чорно-білі тіньові вистави.
Та розкопана гробниця належала одній з таких цариць, і там не знайшли ні меблів, ні якоїсь порошинки — тільки безліч подушок посередині, а навколо, від підлоги до стелі, ряди й стоси отих бляшанок з етикетками, де вмістилися численні життя, що їх прожила та цариця, і жодне з її життів не було справжнім, хоча й здавалося правдоподібним. То були спаковані й законсервовані мрії. З тих бляшанок часом вихоплювались волання ув'язнених джинів, а часом у них тікали царівни, щоб навіки сховатися там від убивчої дійсності.
Якогось поглинутого пісками й водою року та гробниця мала таку адресу: штат Каліфорнія, місто Венеція, Оушен-Франт, Спідвей, 27. А царицю, що залишила по собі покій, заставлений від підлоги до стелі бляшанками з кіноплівкою, звали Констанс Реттіген.
І в цьому от покої я тепер і сидів, чекаючи й розмірковуючи.
Я сподівався, що вона не схожа на мумію з припалими порохом очима.
А тоді урвав свої сподівання.
З'явилася вона, друга єгипетська цариця. Але не велично-урочисто, не у вечірньому туалеті із сріблястої парчі, навіть не в ошатній сукні із шарфом і не в модно пошитих широких штанах.
Ще перше ніж господиня озвалась, я відчув, що вона стоїть у дверях. І кого ж я побачив? То була жінка сантиметрів сто п'ятдесят на зріст, у чорному купальному костюмі, неймовірно засмагла, вся за винятком обличчя — певно, вона закривала його, бо воно було вершково-біле. Волосся коротко підстрижене, шпакувато-русяве, скуйовджене, так наче його пробували зачесати гребінцем та так і покинули: е, мовляв, хай йому чорт. Тіло струнке, міцне й зграбне, і сухожилки на ногах начебто цілісінькі. Вона босоніж перебігла кімнату й стала, дивлячись на мене згори вниз променистими очима.
— Ви добрий плавець?
— Непоганий.
— Скільки разів перепливете мій басейн? — Вона кивнула головою на чимале смарагдове озеро за скляними дверима.
— Двадцять.
— А я сорок п'ять. Будь-який з моїх знайомих чоловіків повинен переплисти сорок разів, перш ніж я пущу його до себе в ліжко.
— Вважаймо, що я не витримав іспиту, — сказав я.
— Констанс Реттіген. — Вона схопила мою руку й міцно труснула.
— Я знаю.
Вона трохи відступила й зміряла мене поглядом.
— То це ви жуєте м'ятну гумку й заслуховуєтесь «Тоскою», — промовила вона.
— Ви говорили і з сліпим Генрі, і з Фанні Флоріанною?
— Ваша правда! Почекайте мене тут. Якщо я не поплаваю на ніч, то повалюсь на вас і засну.
І, перш ніж я встиг розтулити рота, вона метнулася за двері, пробігла краєм басейну й подалась до моря. А там поринула в першу ж хвилю й попливла ген з очей.
Я подумав, що вона, повернувшись, навряд чи захоче холодного вина. Отож рушив до кухні, де все сяяло білиною та блакиттю, й побачив автоматичну кавоварку, від якої навколо йшов гарячий дух свіжої кави, готової зустріти новий день. Я поглянув на свій дешевенький годинник: була вже майже перша. Тоді налив дві чашки кави, поніс на терасу над басейном з навдивовижу ясною блакитною водою й став чекати господиню.
— Так! — схвально вигукнула вона, підбігаючи й по-собачому струшуючи з себе воду на плитки тераси. Потім схопила чашку й, жадібно припавши до неї, напевне обпекла собі рота. Голосно хукаючи, сказала: — З цього починається мій день.
— А коли ви лягаєте спати?
— Іноді аж зі сходом сонця, як усі вампіри. Полудень не для мене.
— Як же ви так засмагли?
— Під кварцовою лампою в підвалі. Чому ви так дивитесь на мене?
— Тому, — відповів я, — що ви зовсім не така, як я думав. Я уявляв собі щось на зразок Норми Десмонд в отому першому фільмі. Ви його дивитесь?
— Ет, я пережила його. Половина фільму — це я, а решта — мура. Тій дурепі Нормі хочеться уславитись. А мені здебільшого хочеться забитись у нору й не витикатися. Все те я вже звідала: і продюсерів, що хапають тебе за коліна, й режисерів на пружинних матрацах, і боязких письменників, і легкодухих сценаристів. Я не хотіла вас образити. Ви ж письменник?
— Еге ж, письменник, то й що?
— А ви запальний, юначе. Тільки тримайтеся далі від кіно. Вас там зімнуть. Про що це я говорила?.. A-а, так… Більшість своїх розкішних туалетів я вже давним-давно віддала на голлівудські добродійні базари. Протягом року виїжджаю хіба що на одну прем'єру й, може, ще на два бенефіси. Десь раз на два місяці, як трапиться хтось із давніх приятелів, обідаю у Сарді чи в «Дербі», а потім знов усамітнююсь. Із Фанні бачуся майже щомісяця, звичайно о такій-от порі. Вона теж сова, як і ваша покірна слуга.
Господиня допила каву й витерлася величезним м'яким жовтим рушником, що добре пасував до її засмаги. Потім накинула його на плечі й знову зміряла мене уважним поглядом. Я також мав час роздивитися цю жінку, що була й не була Констанс Реттіген — велика володарка душ із мого дитинства. На екрані — шестиметрова скрадлива, підступна спокусниця чоловіків, темнокоса й чарівливо тендітна. Тут — обпалена сонцем мишка-пустельниця, метка і жвава, непевного віку, суміш кориці, мускатного горіха й меду. Ось з якою жінкою я стояв на нічному вітерці біля середземноморського плавального басейну перед її схожим на мечеть будинком. Я подивився на цей будинок і подумав: ні радіо, ні телебачення, ні газет. І вона знов виявила свої телепатичні здібності.
