Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
Коли Харитонов повернувся в будинок, Григорій усе ще читав листи. У його очах блищали сльози. Почувши кроки, він обернувся і, сумно дивлячись на того, хто ввійшов, сказав:
– Ось, про новини дізнався… виявляється, мої мати, старша дочка і Сталін померли… і нещодавно ми запустили в космос якийсь супутник, і в Москві пройшов усесвітній карнавал… а тут нічого не змінюється… нічого! Як же мені їм листи відправити, з відповідями?! Га?
– Піду я завтра, так захоплю з собою, – запропонував Василь, сідаючи за стіл. – Якщо яке містечко з поштою буде по дорозі – так і відправлю відразу.
Григорій кивнув, опустивши погляд на послання, що лежали перед ним.
– А чого йти хочеш? – запитав.
– Треба. Наказ, – тихо відповів Харитонов, на що хазяїн іще раз кивнув.
Минув іще деякий час, перш ніж Григорій, відклавши непрочитані листи на завтра, загасив лампу й поліз спати на піч. Василь вирішив влаштуватися на лаві, що звільнилася після того, як пішла Петрівна.
– Ну, нічого, – мовив із печі хазяїн, – запаси поповнились, я тобі завтра прощальну заутреню влаштую, і з собою візьмеш, що в речовий мішок влізе…
– Спасибі, – перевертаючись на жорсткуватій лаві, сказав Харитонов. – На добраніч.
– Добраніч… – позіхнув Григорій.
Ніч за вікном іще не настала, і вечірнє світло, що лилося з осяяного місяцем неба, проникало в кімнату й народжувало слабкі, ледве помітні тіні.
Харитонов уже спав, захоплений чужим, отриманим ним, певно, помилково, сном. У цьому сні незнайомі Харитонову люди щось святкували, розмовляючи незрозумілою іноземною мовою, і лише голос світловолосого хлопця, який не зводив погляду зі свічок, що горіли на торті, про щось нагадував.
Цей сон тривав дуже довго. Гості чинно сиділи за столом, повільно їли, пили вино, потім дружно дмухали на свічки, поки всі вони до єдиної не погасли, і раптом у темряві загуркотіло так, що задеренчали шибки широких вікон і блискавка освітила на мить перелякані бліді обличчя гостей і таке ж бліде, але абсолютно спокійне обличчя світловолосого хлопця. При спалаху ж другої блискавки на обличчі хлопця з'явилася холодна посмішка.
Харитонов заворушився на лаві, й тут його слух знову наповнився гуркотом. Він розплющив очі й побачив за вікном червону заграву. Сон миттєво пройшов, Василь встав і вийшов на ґанок. Григорій був уже там – стояв, безвільно притулившись до одвірка.
– Що це? – запитав Харитонов.
– Війна… – буркнув, як сплюнув, Григорій.
– Знову?!
Наступний снаряд розірвався метрів за двісті від будинку між лісом і злітною смугою. Грудки землі забарабанили по даху.
Харитонов пригнувся. Григорій залишився нерухомий. Він тільки головою повів у бік вибуху.
Буквально відразу ж гримнув наступний постріл, і снаряд розірвався на злітній смузі.
– Та вони ж стріляють по нас! – напівпошепки вичавив із себе Харитонов.
Григорій відсахнувся від одвірка і сів на дерев'яні сходи ґанку.
– Тепер доки всі снаряди не розстріляють – не заспокояться, – похмуро мовив він.
Обстріл тривав майже до світанку. Ще декілька снарядів розпороли бетонну смугу, деякі розірвалися в лісі за будинком, але хазяїн і Харитонов, нікуди не сховавшись, провели всю ніч на ґанку. Лише коли стрілянина затихла, а незабаром за тишею, що настала, над тайгою підвелося сонце, вони вийшли на смугу і мовчки попрямували по ній, розглядаючи глибокі воронки й уламки бетонних плит. Пройшовши трохи далі, вони побачили, що від пам'ятника «Усіма загиблим» залишилося тільки декілька обгорілих колод і уламки димаря руської печі.
– Усе! – сумно видихнув Григорій. – Нічого не залишилось…
Він розвернувся і пішов назад до будинку. Василь рушив услід. Він не хотів наздоганяти хазяїна, якого йому було надзвичайно шкода. Що користі від словесного співчуття, коли мрія, що майже здійснилася, перетворюється на прах?!
Увійшовши в кімнату, Харитонов застав Григорія за змащуванням автомата.
– Я їм зі мною повоюю… – примовляв Григорій, прочищаючи шомполом дуло.
– Але ж невідомо, хто це з гармати стріляв, – сказав Харитонов. – 3 ким же ти воюватимеш?
– І ті й інші гарні! – не обертаючись, зло мовив Григорій. – І ті, хто гармату їм скинув, – теж наволочі! Знав би, що так буде, я б краще їм свій продзапас віддав! А тепер що? Пам'ятника немає, смуги, вважай, теж немає, у вибоїнах уся… Більше мені тут робити нічого, залишається тільки з ними воювати…
Важко зітхнувши, Василь узяв свій речовий мішок у сінях, заповнив його запропонованими Григорієм продуктами з пакунка, а в подяку на прохання хазяїна відмотав тому метрів сто бікфордового шнура, після чого свіжовідрізаний кінець його знову міцно прив'язав до лямки і, попрощавшись, вийшов із будинку. Хотілося побажати Григорію насамкінець чого-небудь хорошого, але бажати йому перемоги в цій війні було безглуздо – перемогти він міг, тільки вбивши всіх інших. Іншим же Харитонов добра і зовсім не бажав, проте не бажав і смерті.
– Гей! – донісся до нього окрик Григорія.
Харитонов зупинився і побачив хазяїна понівеченої злітної смуги, що біг до нього.
Підбігши, Григорій простягнув Харитонову кілька пачок сигарет «Друг».
– На, згодяться, – сказав він, відсапавшись, потім ляпнув Василя по плечу і попрямував назад.
Харитонов дивився йому в спину і тяжко роздумував, що б таке йому крикнути на прощання, чого все-таки побажати. І коли Григорій був уже на порозі свого будинку і збирався ввійти всередину, Харитонов не витримав і що було сил заволав: «Е-ге-гей!!» і замахав рукою.
Григорій обернувся й у відповідь теж підвів руку, махнув нею раз і зайшов у будинок.
14
Машина різко уповільнила хід, але не зупинилася.
Водій чортихнувся. Його рука потягнулася до важеля ручного гальма.
– Що це? – сонно запитав Горич, тільки-но розплющивши очі.
– Не знаю… – Водій відчув метал набалдашника, зробленого із зенітної гільзи.
– Увімкни фари! – порадив Горич.
У світлі фар відбилася вода.
Машина зупинилася.
І обоє в кабіні затамували подих, завмерли, прислухаючись до цього для них давно вже померлого звуку. Але вода, потривожена колесами машини, незабаром заспокоїлася, хоча й Горич, і водій продовжували чути вже не звучний плескіт.
Шофер, що не відривав погляду від освітленої фарами рефлектуючої поверхні, уявляв собі, як він неспішно йде по воді вздовж пущеного горизонтально променя. Йде і відчуває, як промокають його чоботи. Але йде не по дну, а по поверхні, від чого залишаються за ним сліди круглими патьоками, як виникають навколо поплавця під час клювання. І ось в якийсь момент він помічає, що вода під ногами закінчилась і він вийшов на берег, красивий піщаний берег, на якому валяються молюски, відшліфовані водою шматки дерева та уламок весла якогось затонулого човна. І тільки тут він зупинився, відчувши щось дивне. Озирнувся. І побачив, що промінь прожектора більше не світить йому в спину. Не видно того променя. Але над світом, над цим берегом, освітлюючи все викинуте морем, встає сонце.
І зустрівшись із сонцем поглядом, шофер долонею затулив очі, що заболіли від яскравого світла. І відвернувся він від сонця, сів на пісок. Згадав крізь заплющені очі Горича, що залишився в машині, згадав похованого в далекій минулій темряві пасажира, що так і не дожив до світанку. Згадав своє життя, більшу частину якого було викреслено мороком. Очі перестали боліти, і шофер, жмурячись, трохи відтулив їх і втупився в прибережний пісок. Захотілося побудувати щось із цього піску, і він занурив у нього свої долоні. Зробив піщану стіну, потім другу. Через декілька хвилин із піщану вийшла фортеця, обернена своїм бойовим боком до води, немов очікуючи звідти появи ворога. Шофер оглядівся навкруги і нічого, крім води та піску, не побачив. Саме тут світ ділився на дві свої половини: воду і твердь. А шофер сидів на їх межі та все ще радів тому, що дістався берега, над яким встає сонце. І сонце тепер напевно було вгорі, на небі. Очей він більше не підводив, але бачив свою тінь, яка лежала на піску і частково вкривала щойно побудовану ним фортецю. Сили помалу почали повертатися до шофера, і якби була перед ним яка-небудь дорога – він би продовжив свій шлях, але дороги не було. З одного боку хлюпала вода, з іншого – всі простори було зайнято білим піском, що іскрився на сонці. Якийсь невиразний сумнів почав проникати в думки шофера. Все ще розглядаючи фортецю, він відчув наближення нового відчаю. Те, що він сприйняв за здійснення свого бажання, виявилося лише черговою помилкою. Так, він вийшов із темряви на сонячне світло. Ввесь морок залишився у минулому, але сонце, що здійнялося над світом, нічого йому не освітило, не надало його життю ні сенсу, ні мети. І навіть, здавалось, ускладнило подальший шлях, адже не бачачи нічого навколо, просто не хотілося нікуди йти, тоді як у темряві йти набагато легше вже через те, що можна уявити собі багато невидимих і неіснуючих цілей і рухатися до них на дотик. Темрява допомагає сподіватися, приховуючи від очей можливість розчарування, а світло… воно, як правда, приводить іноді в безвихідь, спочатку засліпивши, потім відкривши перед людиною безцільні далекі простори.
