Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (библиотека книг TXT) 📗
— Якщо ви прийшли лише для того, щоб вивідати мої таємниці, то марно.
— Ні, я хочу удосконалити свою гру. І отримати якісь більші знання щойно тоді, коли ви переконаєтеся в мені.
Мількер надпив каву і задумався. Щось у цій дівчині підкупало його, бачив у її очах запал, чув у її голосі спрагу знань, але чогось йому ще не вистачало, віри в неї — чи що?
— Колись усе мистецтво належало богам, — промовив він, — це для богів будували храми, писали музику, малювали ікони, для богів танцювали і співали. А для кого хочете грати ви?
Дівчина, не вагаючись, відповіла:
— Для ангелів. Тільки не для тих, що намальовані у церквах чи на листівках, а для ангелів, яких ми носимо в собі. Бо людина носить у собі ангела, не ангела-охоронця, а ангела, який стогне, ув'язнений у сутінках душі кожного з нас, і якого рідко, дуже рідко нам вдається вивільнити з кайданів і дати йому свободу, щоб він злетів, вознісся, і тоді… тоді…
— …тоді разом з ним очищається і возвишається душа наша, душа кожного з нас, — продовжив Мількер і додав: — Ви цитуєте Мірчу Еліаде…
— Це і мої слова. Тобто вони стали моїми. Стали моїм кредо. Я за жодну ціну не хочу зрадити цього ангела.
— Якщо ви це кажете щиро… — опустив очі старий. — До того ж особа, котра читає Еліаде, не може оминути моєї уваги.
— Ох, повірте мені, — Ярка поклала свою долоню на його — свою тонку ніжну долоню з вузькими рожевими нігтиками на його суху і зморщену, на його кістляві пальці з видовженими, акуратно підстриженими нігтями, поклала і відчула холод його руки, пульсування синьої жилки і надію на те, що він починає їй довіряти.
— Я уже все вирішила для себе. Ви не пошкодуєте, що зробили мене своєю ученицею.
К
Праця в бібліотеці мені подобалася, я мав доволі вільного часу і міг порпатися серед старих книг та манускриптів або, прилаштувавшись на драбині, записувати якісь мудрації до своєї «Книги». Якось мені трапився трактат мало кому відомого, але видатного ученого Де Селбі про дзеркало. Здавалось би — дзеркало… А от нема жодного іншого предмета в нашому побуті загадковішого, таємничішого і підступнішого, я ще змалечку захоплювався ним і, розлігшись на підлозі та поставивши дзеркало проти себе, поволі опускав його верхню частину так, що підлога піді мною, здавалося, тікає кудись униз, і я от-от посунуся туди — у незвідану прірву, у щось жахливе і незворотнє, може, навіть у саме пекло, мене охоплював страх, я відчував, як ноги обволікає тепло, а за мить їх опече жар, і я хутенько піднімав дзеркало, тоді підлога піднімалася разом зі мною, а небавом я вже знову ризикував злетіти додолу, але вже коміть* головою. Так могло повторюватися безліч разів, але ще цікавіше було, коли я вимикав світло, дзеркало тоді демонструвало таємничі провалля, дивовижні скрадливі тіні, а за допомогою другого дзеркала я вже проникав у незглибимі лабіринти, в яких провалювався увесь, роздроблюючись на безліч парсун та маліючи до розмірів макового зернятка. Мені й зараз до вподоби ця забава, особливо, коли я дійшов висновку, що дзеркала демонструють зовнішність людини в молодшому віці, ніж це в дійсності. Адже світло поширюється з точно визначеною швидкістю, а звідси витікає, що, перш ніж у дзеркалі з'явиться відображення якогось предмета, необхідно, щоб промені світла спочатку впали на цей предмет, потім досягли поверхні дзеркала, відбилися від нього і повернулися до цього предмета, у даному випадку до очей людини, а це означає, що між тим моментом, коли людина кидає погляд на своє відображення у дзеркалі, і тим моментом, коли відбитий образ відображається в оці, минає цілком конкретний проміжок часу, який піддається виміру. Авжеж, проміжок цей такий малий, що ледве чи хтось став би розглядати цей феномен як проблему, гідну серйозного обговорення, якби я не знайшов підтвердження цієї теорії саме в Де Селбі, який домізкувався до таких самих висновків ще триста років тому. Тобто, завважте, я доглупався до цього самотужки, а на трактат Де Селбі натрапив геть пізніше. Учений пропонував відбити перше відображення в другому дзеркалі і вважав, що в цьому другому відображенні можна при ретельному обстеженні виявити відмінності у порівнянні з першим. Де Селбі навіть спорудив систему паралельних дзеркал, кожне з яких відбивало в нескінченному ряду його все маліюче й маліюче обличчя, поміщене між дзеркалами, відтак Де Селбі стверджує, що він дуже уважно «за допомогою потужного телескопа» роздивився відображення, віддалене неймовірно далеко від початкового в нескінченному ряду паралельних відображень. Опис того, що він побачив у телескоп, вражає, Де Селбі стверджує, що в міру того, як його відбиті обличчя йшли в нескінченність, вони ставали щораз молодшими й молодшими, а останнє відображення, яке йому вдалося роздивитися, — побачити його неозброєним оком і геть неможливо, — було обличчям хлопчика років дванадцяти «виняткової краси і шляхетства». Йому не вдалося дістатися до відображення, в якому він побачив би себе в колисці, — «через кривизну поверхні землі і обмежені можливості телескопа».
Це відкриття мене потрясло до глибини душі, я подумав, що забутий трактат Де Селбі необхідно негайно опублікувати і розпочати промислове виробництво телескопів і доступної системи дзеркал, аби кожна людина могла зазирнути у свою юність, не обмежуючись лише фотографіями. Ба більше, розвернувши дзеркала в протилежному напрямку, можна було б зазирнути і у своє майбутнє, побачити, як змінюється вигляд тієї чи іншої людини, а завдяки цьому передбачити хвороби й смерть. Але ще дужче мене пройняло інше відкриття: якщо я до цієї теорії домислився сам і якщо людська душа перебуває увесь час у мандрах з тіла в тіло, то нема нічого дивного, що душа Де Селбі вселилася в мене. Коли ж я дочитав його трактат до кінця, то відкрив ще одну річ: Де Селбі у своїх дослідах опирався на висновки перського середньовічного ученого Альмутазіма, чиє ім'я перекладається як «Пошукувач крови», чи то пак «Кровошукач». І що ж? Я відразу відчув, як моя душа постаріла ще на кілька століть, і я вже ледь не заторохтів на фарсі, якби мене з такого реального наближення до Альмутазіма не вивела пані Конопелька, звелівши негайно навести порядок на стелажі № 188. Книги там лежали в безладі, переважно добряче розтріпані видання з бозна-яких часів, серед яких я натрапив на вісім вицвілих і висушених аркушів. Проглянувши нумерацію, я побачив, що бракує ще чотирьох, скидалося на те, що їх хтось вирвав з невідомої книги. Аркуші були списані нотами, а поміж нотами були якісь дивні знаки і малюнки — я упізнав корінь мандрагори, шибеницю з вішальником, ще там були рослини, птахи і звірі, але такі, яких у природі ніколи не існувало, і різні органи та частини людського тіла, окремі рисунки і тиснення були настільки мікроскопічні, що я вирішив ті аркуші прихопити з собою і спробувати роздивитися уважніше за допомогою лупи, а відтак сховав їх за пазухою і, ледве дочекавшись кінця роботи, погнав, але не додому, а до Йоська, бо він же в нас навчався у консерваторії, то мав би скоріше розібратися, що й до чого. У Йоська аж руки затряслися, коли він побачив ці стародавні ноти, і він тут-таки сів за піяніно та спробував їх награти, але вийшла якась жахлива какофонія, і Йосько сказав, що ці ноти, напевно, зашифровані, себто розташовані у зовсім іншому порядку, але в якому — загадка, хоча… тут він озброївся лупою і, придивившись уважніше, побачив між рядками нот напис латиною:
— Ця музика якимсь чином пов'язана з медициною. Тут написано, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла.
— Тональність звучання органа або частини тіла? — здивувався я. — Нічого безглуздішого не доводилося чути.
Однак Йосько поробив копії та знімки таємничих аркушів і заповзявся їх розшифрувати. Наступного дня я показав аркуші пані Конопельці, і вона дуже здивувалася:
