Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Бог заповів, щоб на землі були раби і були пани, — тихо промовляв, схилившись над лежачим Аппієм Лукас. — Та це не означає, що Бог більше любить вас, панів. Рабу він доручив носити найважче — тягар покірності. Що може бути важчим від цього? То невже бог не повийен любити раба? І пан, який пихато зневажає покірність, хіба не йде проти Бога, хіба не карає цим себе?
Тихий голос, але жалить. Аппій пробував обуритися:
— Але хіба раб не лінивий, не брехливий, хіба він ніс би тягар, який заповів йому бог, коли б його не змушували силою? Покажи мені такого раба, який би смиренно скорявся, і я любитиму його!
— Я сам був рабом, — нагадував Лукас з лагідною прямотою, — і мене любили… Так, такі, як ти, пани. Інакше мене б не відпустили на волю.
— Я не мав рабів, схожих на тебе.
— Ти просто їх не помічав, — спокійно заперечував лікар. — їх мало. Так. Більшість рабів не несуть Боже, ось тому Бог і карає їх вашими руками. Ну, а скажи, пане, чи багато хто з вас чинить так, як заповідав Бог? Він заповідав — не вбий, а ви вбиваєте без жалю, навіть пишаєтеся своїм правам убивати. Заповідав — не кради, а ви крадете…
— Я жодного разу у житті ні в кого не крав! — обурився Аппій.
— Невже?.. — засумнівався Лукас. — Ти крав, сам того не відаючи, у свого раба — замість повної жмені оливок давав половину. Ти годував досита своїх волів, та лише не рабів, які на тебе працюють. Може, я брешу, благородний Статілій Аппій, твої раби завжди були ситі?..
І Статілій Аппій мовчав.
— Ось я й хочу сказати, що угодних богу панів так само мало, як і угодних богу рабів. Ніхто з них не любить ближнього свого, як самого себе.
Вузько посаджені уважні очі дивляться просто у вічі. Аппій мовчав і згадував, як на його плантаціях оскаженілі наглядачі виривають його іменем останній кусень хліба у голодних рабів. І раби втікають від нього, щоб бути спійманими і розіп’ятими на хресті… Він, чесний Статілій Аппій, нарікає на жорстокий світ, де люто владарює злобний Нерон, а як має почуватися раб у тому світі, володарем котрого є сам Аппій?..
І Лукас, ніби вгадуючи його думки, починав розповідати про вчителя — в Антіохії, Галатії, Фракії він створював громади, де є бідні, є багаті, є пани і є раби, але всі брати один одному, пан завжди пам’ятає — «…кожен одержить нагороду за працею своєю», а раб, який став братом своєму пану, не забуває, що ще більше і ревніше повинен служити йому.
День у день точилися розмови, день у день міцнішав у Аппія намір — створити у себе громаду, де він буде люблячим батьком своїх рабів. Але йому потрібен надійний помічник… Аппій почав умовляти Лукаса їхати з ним.
Обом було небезпечно залишатися у розпаленому злобою, суєтному Римі. Вони виїхали, як тільки Аппій став почуватися краще.
Їхали ясними осінніми днями Емілієвою дорогою, через горби Етрурії, низькими долинами, де ліниво котив свої води Ладус. І продовжували вести неквапливі бесіди. І здавалося Агатію тоді — все ясно і просто, попереду нове життя, попереду переродження.
Емілієва дорога закінчилася в Аквілеї, а з нею прийшов кінець ясності і простоті. Аппій одразу ж протверезів. Він намірявся майже всіх рабів наділити землею. І це мало бути лише початком майбутнього братства… Та наскільки, виявляється, все складно й заплутано, коли придивишся пильніше!
Серед найсильніших і здорових рабів повно невиправно зіпсованих. Усе життя їх лупцювали, щоб вони працювали без спочинку, не шкодували себе. І втовкли в них таку ненависть до праці, що радше здохнуть з голоду, ніж добровільно ворухнуть пальцем. Ніякими вмовляннями, обіцянками їх не спокусиш. Таким — землю?..
Більшість рабів ледве ноги волочать — виснажені. Ці з землею просто не впораються, коли навіть і захочуть.
Отже, лише купці рабів, які ще мають силу і терпіння, можна дати землю. Але й тут сумнів — чи давати їм хорошу землю, а чи ту, що гірша? На поганій землі ці кращі раби і урожай збиратимуть поганий — чи багато-то і з них візьмеш? А віддати їм кращі поля, залишившись самому з поганими працівниками на поганих землях, — зовсім нерозумно.
Аппій вагався і нічого не робив.
Зате Лукас взявся до діла. Він вимагав, щоб наглядачі не лютували без причини. Кожен раб міг тепер поскаржитися на них господареві.
— Бог велить — господарю, люби своїх рабів, раби повинні любити свого господаря! — повчав новий управитель.
Скарги рабів до Аппія не доходили, від імені господаря їх розглядав Лукас. Він не забував, що сам колись був рабом, кожну скаргу розбирав по совісті, кривдників не милував. І наглядачі стали остерігатися, не вдавалися до кийків і просмолених вірьовок, не підганяли рабів. А раби замість вдячності почали гірше працювати, частіше й частіше поводилися нахабно.
Лукас, путящий лікар, полум’яний проповідник слова божого, виявився нікудишнім господарем. Ще трохи — і все почне тріщати і розвалиться. Аппій отямився і вирішив, поки не пізно, втрутитися.
Він відібрав молодих рабів, виділив їм землю, дозволив брати рабинь за дружин. Для решти повернув колишні строгості — кийки і просмолені вірьовки знову загуляли по худих схилених спинах.
Аппій чекав, що Лукас обуриться, готувався до серйозної розмови:
— Згоден слухати твої поради, але дай мені спокій з твоєю поміччю…
Лукас, колишній раб, був безголовим господарем, та зовсім не дурним чоловіком, він і сам збагнув, що загрався з рабами. Аппію не довелося переконувати його, навпаки, схаменувшись, Лукас сам обурився:
— Невдячні! Ви забули, що будь-яка влада від Бога! Хто не чує слів Божих, того напоумить кийок!
І дивно, Лукас упав в очах Аппія — не такий уже і мудрий, як виявилось, він, Аппій, прозірливіший.
На ланах почали виростати хижі, вкриті очеретом. У них жили ті, над якими не стояв наглядач з кийком. Кожен раб тепер міг заслужити таку свободу — варто лише увійти в довір’я господареві. А через кілька років більшість осяде на землі, заведуть сім’ї. Наглядачі будуть не потрібні, вмовкнуть зойки побитих, нікому не заманеться втікати, хрести з розіп’ятими тілами не виростуть більше вздовж доріг. Хіба це не нове життя?..
У ті дні Аппій тихо торжествував і, як ніколи, вірив у «люби ближнього свого».
Але те спокійне торжество недовго тривало. Земля, яку передали рабам, почала родити набагато гірше, ніж колись. Може, вийшло так, що раб без кийка — нікудишній працівник? Ні, раби-надільники трудились, не шкодуючи себе. Однак більшість рабів порпалися у землі мотикою — неможливо ж разом із землею подарувати кожному ще пару волів. Та й який сенс при малому полі тримати волів, вони зжеруть мізерне господарство раба. Земля, як рам’я старця, латка до латки, на неї йде багато сил, а половина, котру одержував із землі Аппій, була бідна.
І, як завжди, очікувалися купці, з якими торгували ще дід і батько Аппія. Відмовити їм — визнати себе зубожілим. Дід і батько Аппія постачали хліб і м’ясо римським легіонам, що квартирували у Паннонії. Тут, хоч сам з голоду здохни, а віддай сповна — Рим відмовок і слухати не схоче. Один вихід: не жаліти посаджених ка землю рабів, забирати у них усе, що мають.
Цього разу згідливий миротворець Лукас не витримав і почав угіерто відмовляти:
— Пане! Ти дав слово і не дотримуєш його. Найнікчемніший раб зневажатиме тебе.
Аппій суворо і холодно відповів:
— Коли втікають від небезпеки, коня не шкодують. Ти рятуєш коня і хочеш загибелі верхівця. Вибери, кому служити!
— Я давно вибрав, благородний Аппію, — служу богу, а перед богом усі рівні, верхівці і коні, пани і раби.
— А хто недавно говорив, що бог вимагає від рабів покірності? — нагадав Аппій.
— Так само як і від панів — милосердя.
І Аппій спалахнув.
— Хочу бути милосердним! Хочу! — З гнівом, з болем, з пристрастю. — Але тоді хтось повинен мати милосердя до мене. Хто мене врятує від кораблів, що восени прийдуть із Далмації, щоб забрати обіцяну вовну й оливкову олію? Хто врятує мене від римських закупчиків, від гніву легатів? Врятуй мене, і я вчиню, як ти скажеш.
