Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
На найближчому стовпі, напинаючи могутні мускули, реготав високий раб, буйний чуб ярої міді, сам увесь ковано-бронзовий, лише вишкір на безокому обличчі сліпучо білий. Він уже раз зірвався униз, розметав трьох катів, четвертому вчепився в горлянку, підоспів легіонер, ударив плазом меча по мідній голові, оглушив. Його знову підтягнули і прив’язали до стовпа. Зараз шалений раб знову отямився, вигинаючись, виривався й божевільно реготав, заглушуючи зойки і стогін. Раба цього звали Фортунат, цебто щасливий.
Лише тоді, коли сонце зійшло високо, розпекло землю, підтягнули на стовп останнього — золотушного хлопчину, 3 ним справився самотужки якийсь Кривий Сілан, що трощив винні погреби і там же його, сонного було схоплено. Сілан старався з усієї сили, вислужував прощення.
Посеред сплюндрованої садиби різноголосо вив і стогнав обтяжений плодами гай, реготав у муках Фортунат, відпочивали під стовпами раби-кати, які чесно виконали панську волю. Виблискуючи на сонці шоломами, на однаковій віддалі один від одного застигли воїни.
Аппій, спеленаний тогою, наче дрімав, обличчя темне й незряче, лише у пропеченому чолі таїлося життя — його перерізала напружена зморшка. Всі дивилися на нього, чекали повелінь. Аппій стомлено рухнувся, ледь чутно у вируючому ревищі сипло покликав:
— Лукасе.
Лукас стояв поруч, намагався нічого не бачити, але чув усе — і сміх божевільного Фортуната, і тоненький, ледве вловимий посеред загального оскаженіння плач щойно розіп’ятого золотушного хлопчика. Лукас не відгукнувся, але двоє охоронців грубо схопили його під руки, виволікли на очі панові.
— Кривого Сілана сюди, — спроквола наказав Аппій.
Кривий Сілан сам послужливо підійшов, ледве переставляючи ноги від страху, розчепірився — на зарослій фізіономії собача відданість.
— Лукасе, підніми голову, подивися на свого ближнього. — Осиплий голос Аппія не сердитий, а швидше втомлений, байдуже безбарвний.
Лукас потупився.
— Подивись на Сілана, Лукасе!
І Лукас підвів очі. Лише низький спадистий лоб не заріс волоссям, дві вивернуті ніздрі і каламутне око у червоній мокрій повіці проглядають крізь косматі зарості. Каламутне око затаїло в собі тупий страх і покірне чекання. І жилава зморщена шия, і випнуті голодні ключиці.
— Один стовп ще вільний, Лукасе. Сам вибери, кому на ньому висіти. Тобі чи йому? — Аппій кивнув на Сілана.
Каламутне око у червоній повіці лише моргнуло, але тупий страх у ньому не став ні більшим, ні тривожнішим, косми закривали лице і душу, якщо тільки була вона, душа, у цьому покрученому тілі.
— Перед тобою твій ближній, Лукасе. Подивись на нього уважніше. Він уміє жерти і пити, а ще копирсати землю з-під палиці. Лише з-під палиці, Лукасе. Він нікого не любить, ніколи нікого не жаліє, ні про що ніколи не думає, окрім свого кендюха. Ти так багато, Лукасе, говорив про любов до ближнього, так ось перед тобою ближній, доведи, що ти його любиш, що слова твої не облуда. Дай згоду, замість нього, висіти на стовпі. А він розіпне тебе, він охоче це зробить, бо хоче жити… Сілане, ти хочеш жити?
— Хочу, пане, — моргнувши червоною повікою, відповів Сілан.
— Вирішуй, Лукасе, а я почекаю. Не підганятиму тебе — поміркуй, добре поміркуй. Нам нікуди квапитися.
І Лукас, завмираючи, роздивлявся свого ближнього— здичавіла його заросла фізіономія, під низьким черепом не народжуються думки, тіло його розчавлене тяжкою працею, знівечене постійними побоями, він народжений у рабстві, не чув доброго слова, лише лайку, лише погрози, навіть мати, мабуть, ніколи не пестила його. І він сам, можна не сумніватися, жодного разу в житті не вимовив ласкавого слова, зате увесь час грубі прокльони, не вміє жаліти, напевне, навіть ненавидіти не вміє. Без ненависті він зараз розіп’яв на стовпі золотушного хлопчину, не здригнувшись, без ненависті, розіпне і його, Лукаса. Замість себе, щоб далі жити своїм проклятим безрадісним животінням. Він не приховує — хоче жити!
Аппій вдало вибрав ближнього — полюби, заміни себе на цю зрослу у жорстокості тварину. Себе, який здатний страждати за себе й інших, себе, який так тонко відчуває, багато знає. Ні! Ні!..
— Ну що ж, Лукасе? — спитав Аппій.
Каламутне око у червоній повіці свердлило Лукаса. Кривий косматий Сілан нічого не розумів, як нічого не могли збагнути, напевне, й інші. Сілан просто боявся і чекав кінця, як чекає баран, якого привели до різника.
На обпалено темному обличчі Аппія ожила бридлива усмішечка. Аппій не сумнівався у відповіді.
Лукас мовчав… Усім зрозуміло — не рівноцінний обмін! А для Аппія то вже в першу чергу. Лукас мовчав.
Він скаже «ні», і тоді виявиться, що Аппій мав рацію: він, Лукас, обманював — люби ближнього, як самого себе. Себе він любить набагато більше, ніж Кривого Сілана. І Аппій торжествуватиме: він усе ж виторгував собі виправдання, житиме, як і жив, вдовольнятиме свою жадібність і буде вважати, що інакше не можна. Сумління чисте. Його сумління буде чисте, а сумління Лукаса не дасть йому спокою — продав все святе, продав те, чим жив! Люби ближнього? Та навіть себе поважати перестанеш — брехливий, слабодухий, продажний. З року в рік презирство до себе, з року в рік до себе ненависть! Аппій пропонує — врятуй життя, пошли на смерть, замість себе, іншого. Але й життя потім не буде, а лише муки одні…
— Стовп вільний, Лукасе, — з тією ж бридливою усмішечкою нагадав Аппій. — Кого ж ти вибереш для нього?
Лукас випростався і бридливий вираз злиняв з Аппієвого лиця.
— Скажи йому, — повів Лукас гострим підборіддям у бік Кривого Сілана, — нехай приступає до своєї роботи.
І повільно побрів до стовпа.
Аппій розгублено мовчав. Кривий Сілан не рушав з місця, стріляв єдиним оком то Лукасу в спину, то на пана — нічого не тямлячи, він чекав знаку. Не заросла фізіономія, а все його тіло виражало готовність.
Лукас дійшов до стовпа, обернувся до людей, сіре вузьке обЯиччя, палаючі очі, випрямлені плечі. А поруч з ним корчився у моторошному реготі криваво-бронзовий Фортунат. І багатоустий стогін рвався до неба.
Якусь хвилину Лукас стояв, обводячи зором наїжаченого, мов заслабла птаха, Аппія, розчепіреного поруч Кривого Сілана, насторожену позаду них юрбу, боязко принишклу біля стовпів купку рабів-катів, суворо застиглих, парадно сяючих панцирами легіонерів в оточенні.
— Лю-ди!
Несподівано пронизливий голос Лукаса викликав у юрбі легку дрож.
— Лю-ди! — Лукас показав довгою виснаженою рукою на волаючі стовпи. — Вам цього хочеться?! Опам’ятайтеся, люди, — ви вигубите одне одного! Вам і зараз несила жити. Єдине спасіння, люди, — лю-би-ти! Перед смертю закликаю вас — любіть! Мудрий нерозумного, багатий бідного, сильний слабого! Любіть, як брати! Офіруйте всім заради любові, як я зараз офірую собою!
Лукас кричав, а поряд у конвульсіях знемагав від реготу Фортунат. І недоладна, худюча постать Лукаса, його різкий голос, що зривався, приглушувався гучними зойками, видавався настільки безглуздим, недоречним, що всі почали здивовано перезиратися. Ніхто, крім Аппія, не розумів, що, власне, діється, чому цей високий чоловік опинився біля стовпа і про що він там розпинається — про якусь любов. Біля стовпів із страченими.
Здивування повинно було якось розрядитися. Реготав Фортунат, і його знущальний сміх передавався іншим. Хтось за спиною наїжаченого Аппія істерично вереснув, хтось розсипався дрібненьким смішком, і всі заворушилися, загойдалися — прорвало! Сміялися, розгойдуючись, у юрбі. Присідали, ляскаючи себе по колінах, раби-кати. Тряслися у своїх панцирах незворушні легіонери. Ошкірився у косматій бороді беззубий рот Кривого Сілана, видавив з себе кашляючі звуки. А найголосніше реготав Фортунат. І стогнали розіп’яті на стовпах.
Лукас, який збуджено витягнувся і, здавалося, став від того ще довшим і недоладнішим, озирався з гримасою жаху. Нарешті він похитнувся, схопився за голову, повільно осунувся. А всі дивилися на нього і заходилися від сміху.
Не сміявся лише Аппій, дивився запалими очима на скоцюрбленого біля стовпа Лукаса. Всі вторували божевільному Фортунату. З видимим зусиллям Аппій ступив уперед, волочачи по землі тогу, підійшов, постояв над зігнутим Лукасом, торкнув його плеча.
