Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗

На Аделю ці повернення навіюють страшну меланхолію. Здається, все її життя проминуло марно й безповоротно: цього літа з моєї вини (тому що я зіграла на її милосерді та наполягла на тому, аби залишити у нас Фелікса) вона не змогла виїхати на курорт, щоб набратись нових сил, напитись сонячного світла.

Аделя любила бувати в Карлсбаді, куди вчащала — як і чимало достойних мешканців Станиславова — майже щороку, поки був іще живий її батько, але вряди-годи доводилось їй бувати і в Дорі або Яремчому. Туди брали з собою й мене — «Стефі не завадить додати трохи рум’янцю, бо зовсім воскова стала на лицях» (до того ж, хтось завше мусить виносити ноцники!).

Я пригадую ті подорожі, як інші пригадують свою першу закоханість. У Дорі ми завше зупинялись у дивакуватої старої панни Зузанни Ференц, в її дерев’яній двоповерховій віллі зі стрімкою башточкою в самому центрі і смішними, немов мереживними, перилами по всьому периметру.

Панна Зуза, дрібна і суха, спритна жіночка з хитрими очима, яка все пахкала малою люлькою і коли говорила, то тільки щоб виказати своє невдоволення всім і відразу, оповідала, пишаючись, що її покійний брат, заможний господар, витратив на будівництво вілли цілих сім тисяч корон. Брат не мав родини — вони з Зузою були єдиною родиною одне в одного, тому вілла дісталась їй, і тепер панна Зуза могла приймати там гостей, «аби якось давати си раду».

Раду давала вона непогано — не мусила тримати жодної худоби, не мусила тяжко працювати. Любила різні прикраси й пацьорки, любила коралі, венецькі скельця, мосяжні ланцюги і хрестики, наперсточки й монети. Жила, як пані. Вдягалася в одяг із гарних тканин, спала на тонкій постелі, часто мила коси і довго, ніби бавлячись, могла їх заплітати.

Панна Зуза любила гратись мною, як лялькою. Я була служницею Анґерів, панні Зузі по господарству допомагало молоде подружжя місцевих гуцулів, аж раптом сама панна Зуза ставала моєю служницею: чесала мені коси, намотувала на шию намисто, годувала малиною та жирним сиром.

Була вона невимовно скупа і кожен гріш перелічувала по кілька разів. Перед нашим від’їздом справджувала, чи я не заберу з собою котроїсь із її шовкових хусток чи гребенів із білого напівпрозорого каменю.

Ми перестали їздити до панни Зузи після скандалу між нею та доктором Анґером, про який згодом розповіла Аделя. Панна Зуза хотіла відкупити мене у доктора і пропонувала за мене стільки грошей, як за добру кінну упряж, «їй дуже подобалось твоє волосся, Стефо, і те, що ти можеш годинами сидіти нерухомо і що виконуєш усі накази; вона не знає, яка ти прикра, Стефо, не знає, який ти маєш норов», — пояснювала мені Аделя.

Яка потужна хвиля гарячого щастя затопила мене від Аделиної розповіді про гнів доктора Анґера через пропозицію панни Зузи. Та як вона сміла таке казати! Та аби живу людину продавати за гроші! Та він би і пса свого так-во не віддав, а не те що Стефанію! Він Стефу порятував із вогню, він її виплекав від малої, Стефа завше була з ними і завше буде, вона так само невід’ємна від їхньої родини, як… як осей золотий дзиґарок, що дістався йому від батька!

«Невже так і сказав?» — не могла я повірити. Порівняв мене з золотим годинником! З найціннішою річчю, яку мав! Захищав мене, гнівався, лютував! Не хотів зі мною розлучатись. Любив мене! Доктор Анґер так палко мене любив!

«Стефцю, але ти мусиш розуміти, що то було би надто нерозсудливо отако тебе зараз віддавати, — тоном старої розважливої пані пояснювала мені Аделя, — скільки ми тебе всього вчили, скільки в тебе вкладено зусиль і праці! Як ти це собі бачиш — вчити зараз від початку якусь іншу служницю, хто би був дурний таке робити? Ти мусиш взяти собі близько до серця цю мою розповідь і пам’ятати, як тато тебе цінує!»

Я добре знала, що Аделя ревнувала, що вона хотіла зробити всю цю ситуацію дрібною, примітивною, заземлити її. Бо не через неї, не через рідну доню обличчя доктора Анґера полум’яніло пурпуровою барвою, не з її приводу він ледве стримував лайку, яка товклася об зуби, готова випорснути назовні, поки їхній віз підкидало на нерівному кам’янистому шляху до двірця.

Любив він мене, любив!

Я, звісно, з того часу за кожної нагоди, коли ми з Аделею сварились, починала збирати речі, щоб «їхати до панни Зузи». Це неабияк мою Аделю денервувало.

Сама ж, розуміючи, що нікуди від Анґерів не подінусь, що я до них навіки пришита, знаходила прихисток у спогадах про наші перші вакації в Дорі, ще коли ми з Аделею були малими дівчатами, спраглими до пригод і вражень.

Я подумки піднімалась звивистою стежкою догори, окидаючи зором широку панораму з копицями сіна і загорожами, з сизими вершинами, які дихали сонним спокоєм, аж туди, де синіла смуга лісу, пригадуючи собі холодне вологе гірське повітря, просякнуте запахом чебрецю та кізяків.

Біля будинку нас завжди вітав паннин Зузин пес, Джок, наполовину вовк. Він не вмів ластитись — від радості хапав кисть руки зубами і легенько стискав, дошкульно, але не так, щоб поранити.

Вілла мала два поверхи, великий зал і вісім кімнат. Навколо заліг кошлатий вишневий сад, розбавлений кількома яблунями, сливами, айвовими деревами. За садом монотонно бубоніли буки з грабами, клени і тиси, до них домішувалось віддалене шипіння водоспаду. Зузанна розповідала про піруети брунатно-зелених плямистих пстругів, які пізньої-пізньої осені вихоплювалися зі швидкої течії, переверталися в повітрі, вигинаючись всім тілом, виблискуючи на світлі, мовби виконуючи якийсь урочистий, тривожний ритуал. У спеку Осип, той гуцул, який допомагав Зузі по господарству, виймав пстругів з-під корчів і каміння, де ті заціпеніло чекали настання бодай якоїсь полегші. Джок теж умів ловити рибу. Він прокушував її іклами наскрізь і не відпускав, аж доки не припинялись конвульсії і дрижання. Ніхто не міг видерти рибину з Джокової пащі, вже мертву, він гидливо випльовував її на пласкі каменюки і з байдужим виразом відвертав свою красиву голову

Джок супроводжував нас із Аделею під час прогулянок: ми перестрибували з кореня на корінь, що випиналися з землі, вилися, наче тіла допотопних гадів, а поруч, то забігаючи на кілька кроків уперед, то трохи відстаючи, пружно біг великий сріблястий пес — майже плив над землею, ледь-ледь торкаючи її подушками лап.

Ми мандрували лісом, почуваючись там, як у коридорах свого м’якого безмежного палацу, то сонячного і світлого, прошитого наскрізь золотими колонами проміння, то холодного, темного й вологого, набубнявілого грибами, товстими та пишними мохами, або зачаєного й притишеного, засипаного сотнею шарів глиці, шурхотінням нявок у кущах ліщини, чи хитрого і грайливого, зі скрипінням, пугуканням і тріщанням, чи спокійного і сонного, зворушливого, розцяткованого несміливими рожевими суницями, помережаного сивою павутинкою з тремтливими крапельками роси.

Ми з Аделею рухалися своїми маршрутами, часто уникаючи лісових стежок, які протоптали люди. Особливе задоволення відчували, майже бігом видряпуючись нагору крутим схилом: вологі буроземи, вкриті зіпрілим листям, втікали з-під ніг, доводилось хапатися за стовбури дерев, за кущі і трави, іноді лізти на чотирьох, що особливо подобалось Джокові. Захекані, ми звалювались у рясній гущавині на бамбетлі [49] з моху, серед афинів та ожин, серед пір’їстої рясної папороті, і висьорбували росу й залишки дощових опадів з опалих кленових листків. Тоді ми разом уголос мріяли, що живемо у вусі доброго велетня, надійно захищені смереками та модринами, якими поросла його кам’яна голова. Ми розмовляли з ним, звертаючись до нього «вуйцю», й уважно прислухались до його сопіння, буркотіння й реготу, до клекотіння травних соків у підземному шлунку від торішнього баноша [50], який все не міг перетравитись.

Якось ми задрімали в гнізді з моху й папороті — і раптом прямо над собою, на всіяній круглими шишками-капустинами гілці модрини, я побачила уважну і спокійну рись, яка і собі пильно й зосереджено дивилася на нас. Вона зручно розклала на дереві своє видовжене тіло, ґраційно випроставши перед собою лапи, і нашорошила вуха з китичками. Лише ці вуха, і ще ледь помітне посмикування хвоста, видавали настороженість тварини, все інше в ній говорило про розслабленість і панування над ситуацією.