Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗

«І поклич господаря. Скажи йому, хто до нас завітав!»

Торн сплеснув руками, роздивляючись вітражну стелю. Кольорове скло відкидало барвисте проміння на його незвичайне обличчя, роблячи шевальє схожим на демона чи якогось духа.

«Це небачене диво! Ви живете у правдивій байці!»

Аделя взяла Торна за лікоть і заходилась докладно оповідати про будівництво її архітектурного дива — про те, як звичайний собі русин спробував втілити мрію своєї княгині, посеред нудного містечка з бридкими темними хатами вибудувавши чи то корабель, чи далекий острів з небаченими рослинами й звірами, чи венецьке палаццо, чи римський храм. Про те, як той русин, повернувшись із навчання у Віденській академії, все тужив за великими світами, все не міг знайти собі спокою, як чудовисько-кит, загнане у в’язницю тісної бухти серед понурих скель, аж доки не зустрів свою сирену, яка солодкими співами переконала його, що справжній мандрівник вміє подорожувати й зазнавати пригод у найтіснішім покої без вікон, і розгортати безмежне полотно світу, неба і води, різьблячи його з каменю…

Аделя щебетала, мов заворожена — і я не годна була зрозуміти, чи це Торн вплинув на неї своїми магічними штучками, чи вона, за своєю звичкою кокетки, намагається заманити його у власні тенета.

Ці думки витверезили мене — і тут же на зміну п’янкому станові мене охопило побоювання за Фелікса: адже Торн явно прийшов по нього, не інакше. Малому загрожувала небезпека!

Я кинулась на кухню, зазирнула у всі звичні місця й шпарини — Фелікса ніде не було. Шепотіла, кликала його, мало не плачучи, — тиша і пустка, жодного сліду хлопчика, наче й не з’являвся він тут ніколи.

Кинулась сходами до Петра — той якраз малював ескіз нового гробівця (хрест, густо оповитий плющем, покинуте пташине гніздо з пір’їнами в ньому — з певного часу Петро не міг наважитись різьбити постаті людей та ангелів).

«Стефо, що сталось? Пожежа?»

«Торн прийшов, — видихнула я. — Фелікс зник».

Петро кілька хвиль дивився на мене мовчки, тоді встав і рушив до дверей.

«Чекай, — зупинила його я і метнулась до шафи. — Свіжу сорочку вбери».

Петро слухняно скорився.

«Дитину знайди», — суворо кинув мені, поки я застібала ґудзики.

«Знайди! — засичала я, хижо на нього витріщившись. — Ти ніби не знаєш, як той малий кльоцок вміє ховатись. Де я його тобі тепер знайду! Аделя наказала мені ще й гощення нести…»

Петро почухав підборіддя.

«То й добре, — сказав мені набагато спокійніше. — Не шукай його. Так буде безпечніше. Роби, що Аделя сказала».

Я фоскнула [52] і побігла додолу сходами поперед нього на кухню. Петро, не поспішаючи, спустився і рушив до салону. Розмелюючи в млинку кавові зерна, я чула, як екзальтовано Аделя вигукує щось до Петра, а шевальє знову починає знайомство. Чула здивований голос мого господаря, їхнє приглушене бубоніння, а сама гарячково думала: чим же гостити пана Торна. Застали мене нині панове зненацька, я не сподівалась.

А тому, вирішила я, будемо обходитись тим малим, що маємо.

Постановивши так, я вийняла з п’єца виварку, в якій, іще теплі, лежали рядками голубці з тертою бульбою — рівненькі та круглобокі, мов поросята. Швиденько загріла до хрумкої іржавої скоринки кілька кілець кишки, а після них — учорашні кармонадлі [53]. У ту мить, коли я краяла шинку і сальцесон, до кухні увійшов Торн.

«Ммм, які смакоти, панно Чорненько!» — він схопив своїми вузькими пещеними долонями мою руку, вимащену смальцем, і ґалантно дзьобнув кінчиком носа.

«Та що це…» — я вирвала руку, витираючи її об спідницю, і відскочила від нього, ніби вжалена.

Торн, ані на мить не знітившись, не сфруструвавшись від такої пікантерії, розглядав моє королівство — аж надто зацікавлено та пильно, чого я спершу не зауважила, приходячи до тями після його химерної ескапади. Малими неспішними кроками він вимірював кухню, пильно приглядаючись до дзбанів, слоїків, мисок та мішків, нахилявся до самої підлоги, інспектуючи долівку під лавами і столом; вистукував кахлі п’єца і стіни, висував шухлядки, відчиняв дверцята буфета, навіть підняв порцелянову накривку цукернички — але з кожною хвилиною вигляд його робився дедалі піснішим. Фелікса шевальє не знаходив.

«Пані Аделя розповідала мені, — вів він при цьому світську бесіду, — що ви, панночко Чорненько, розгадали одну з моїх ілюзій. Гостроту вашого розуму відразу пізнати на обличчі, цього я не приховую. І з панею вам пощастило — так цінувати свою служницю!»

«То правда, пане, — видобула з себе я. — Негоже було б скаржитись».

Торн узяв із тареля плястерок [54] шинки і вкинув собі до рота.

«То, панно Чорненько, чи бажаєте ви знати таємницю людей, що сидять на повітрі?»

Мені пригадався виступ Торнових акторів на Сильвестра — крихітне дитя, що зав’язувало своє тільце ґудзом і вміщалось у циліндрі (а тепер виявилось хлопчиком, який живе в нашому домі і тепер ховається в якійсь шпарці від хижого ілюзіоніста), химерні танці набитих клоччям опудал і старіння людини, що відбувалось на очах у глядачів. Мене раптом затрясло, гірка слина наповнила рот, а в очах зробилося жовто: знову і знову я чула у вухах харчання і хрип старої людини, що сиділа на самому повітрі, і бачила, як порохнявим мішком її тіло гепає долу, позбувшись духа.

Торн пильно стежив за емоціями на моєму обличчі — те, що він бачив, здавалось, невимовно його тішило.

«Панно Чорненько, чи відомо вам, що все наше життя — це ілюзія? — промуркотів він, торкаючись навіщось моєї щоки кінчиками пальців. — Проте найприємнішою ілюзією є магія», — закінчив шевальє своє повідомлення і показав прозорий шматочок цибулі, що приклеївся до мого обличчя.

«Ви ж пам’ятаєте, що люди, які сиділи на повітрі, дотикали зігнутою ногою костура, який дивом стирчав із землі. Сей костур насправді — палиця, яка з’єднує дві надійні пластини: одна, прикрита барвистим килимом, служить підставкою, інша, схована у пишному вбранні артиста, водночас є для нього вигідним сидінням, яке дозволяє хоч цілими днями „висіти“ отак у повітрі», — Торн реготав, оголивши рівні білі зуби.

«Панно Чорненько, Стефо, у цьому немає жодного обману — люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок, Стефцю».

Я взяла до рук глибокий таріль із голубцями, непривітно насупила брови.

«Не морочте мені голову, шевальє Торн, — сухо мовила я, вказуючи головою на двері. — Я вже мушу нести гощення. На вас чекають в салоні. А я — темна проста жінка, не розумію вашої вигадливої мови».

«Але ж прошу вас, панно Чорненько, навіщо ви так себе обмовляєте? — з удаваним смутком зиркнув на мене він. — Адже я знаю, що панна асистувала з дитинства славному докторові Анґеру, гортала перед сном атласи й енциклопедії, читала наукові трактати…»

«Здебільшого — любовні романи».

«…Що панна ознайомлена з теорією про тілесні соки фон Рокитанського і добре розуміється на тваринному магнетизмі Месмера…»

«То радше саме пан є спеціалістом із тваринного магнетизму».

«Але ж ми не про те. Я тільки хотів розповісти про той прикрий випадок, свідком якого ви стали. Коли просто під час вистави на сцені померла хлопчикова мати — просто на очах у свого сина. Я підібрав її давно колись у столиці Бірманського королівства, показуючи свої недоладні тоді ще штукенції королеві міста Мандалая — Міндонові Міну династії Конбаун; вона стала частиною моєї трупи. Мала тіло маленьке, тонке, небувало гнучке, слухняне, здатне перетворюватися на що завгодно, — і чорні коси, які заплітала вигадливою короною. Справжня знахідка для мого мистецтва — тільки страшенно непосидюча: постійно втікала від мене з черговим своїм коханцем — а тоді поверталася знову. Так котрогось разу принесла нам у подолі цього… Фелікса. І ми прийняли його, як власну дитину, — на мить замовкнувши, гість несподівано забелькотів собі під ніс. — Але, цілком можливо, я помилився, і вона була молодою дружиною корчмаря з-під Сваляви, яку я звабив, щоб мене супроводжувала. Бо що би на неї чекало там, серед тих пияків».