Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
— Хай краще вони вкрадуть моє добре ім’я на місяць, — казав, жартуючи, Юрій Юрійович, коментуючи ситуацію, — ніж працюватимуть в газеті хоча б день.
Він ніколи не звертав уваги на подібні речі. Не злився, не виправдовувався, не мстився. Він завжди вибачав людям слабкості, наче вони діти. А ми всі діти і є, це правда. Цього виявлялося достатньо для нього, щоб зберігати внутрішню рівновагу. Чому так?
Просто Юрій Юрійович був переконаний у власній правоті, от і все.
Тобто все йшло чудово. А стало ще краще, можна навіть сказати, стало максимально чудово, враховуючи час, місце та історичні обставини, в яких розвивалися описані події: одного прекрасного осіннього дня до редакції завітала лаборантка з кафедри рідного Юрію Юрійовичу природничого факультету педагогічного університету, скромна тендітна білявка з величезними синіми очима й іронічною посмішкою. Дивно, але такі високоосвічені і неперевершено прекрасні дівчата й досі запросто ходять у нас по вулицях, притому з часом, що характерно, їх не меншає, незважаючи на демографічну кризу. І коли мене питають, чого я не виїхав за кордон або хоча б до Києва, то я відповідаю, що в моєму рідному місті дорога до раю значно коротша. Завкафедри послав Катерину, так її звали, з проханням розмістити якусь об’яву; і двох слів, які промовили рожеві дівочі губи, виявилося достатньо, щоб Юрій Юрійович закохався. Безумовно, це прийшла вона, доля: на красивих тонких ногах у синіх панчохах, із осиною талією та недописаною дисертацією. Все відповідало заданим параметрам, все співпадало у двох закоханих молодих людей: вік, бажання родини, любов до дітей — інколи навіть цього мінімуму достатньо для щасливого подружнього життя.
Юрій Юрійович вже давно добре заробляв, тому нарешті з’їхав від Герцога на квартиру, чому обидва були не дуже раді, але, як то кажуть, пора ж колись починати і самостійне життя. Звісно, що свій новий побут Юрій Юрійович організував ретельно, майже ідеально: він стільки років готувався до сімейного щастя і от нарешті наблизився, як ніколи, до своєї мрії. Він хотів мінімум трьох дітей, бажано двох хлопчиків і одну дівчинку, Катерина стримано погоджувалася, певне, її трохи лякала така-от завзятість обранця.
Звісно, між їхнім знайомством і тісним знайомством пройшов певний час — Юрій Юрійович не для того чекав свою принцесу, щоб кинутися з головою в бурхливий фонтан кохання і потонути там. Він боявся помилитися, більше того — він дуже боявся помилитися і тому залицявся за всіма класичними правилами: спочатку романтичні побачення, квіти, кава, кіно, потім ненав’язливе знайомство з батьками; за цим він запросив Катю додому, де приготував феноменальну вечерю і при романтичному світлі рожевого торшера прочитав оповідання «Як Йєбучок і Йіжилоп про час сперечалися», на третьому абзаці якого Катерина, втомлена тушкованим з гречкою кроликом, білим вином, тістечками з маком та безплідним очікуванням, заснула, як мала дитина, пустивши слиньку по лівій пухнастій щоці, чим неймовірно розчулила Юрія Юрійовича. Він милувався прекрасним тонконогим створінням природи півгодини, а потім, не роздягаючись, приліг поруч і заснув. Ранком вони прокинулися, неймовірно збентежені і засмучені. І чи варто тут натякати, що приводи для цього у молодих людей були зовсім різні: Катерина переживала, що такий молодий і хазяйновитий мужчина як Юрій Юрійович зовсім нехтує її жіночими достоїнствами і не приділяє їм жодної уваги — навіть на мить їй не спало на думку, що це могла бути елементарна вихованість; Юрій Юрійович же мучився від недочитанності оповідання. Зрештою, завдяки суто жіночій мудрості Каті після вранішньої кави сталося спочатку перше, а потім і друге, притому при декламуванні оповідання вона навіть не задрімала, що коштувало їй чималих зусиль.
Звісно, після всього, що поміж ними сталося, після того, як Катерина пройшла найважче випробування декламуванням оповідань, Юрій Юрійович не міг не зробити пропозицію одружитися, на що і дівчина, як і її батьки, залюбки погодилися.
Молоді закохані зустрічалися чи не кожного дня, але ночували разом лише у вікенд, бо інші вечори, як завжди, Юрій Юрійович присвячував газеті. Йому подобався сам процес вдосконалення, і це був саме той унікальний випадок, коли людина і робота підійшли один одному ідеально. Мабуть, це можна сказати і про стосунки з Катериною, якби не одне «але», однак про це я скажу трохи пізніше.
Приблизно в той самий час Герцог одружився, а я розлучився. Зі мною все зрозуміло, я просто був не її випадок, тож розійшлися ми тихо і мирно, як інтелігентні люди: я у припадку суворого алкогольного похмілля розламав сокирою ліжко, а вона розбила всю мою колекцію фарфору, яку я тільки-но починав збирати, і викинула мені вслід у вікно чемодан із речами, який я, вистрибуючи з другого поверху, якось забув захопити.
У Герцога ж історія вийшла вельми небанально-кухонна. Якось після чергової гулянки він, відбиваючись від настирливих домагань кучерявої у кількох місцях брюнетки, у серцях кинув:
— Як мене все вже задовбало!
Дівчина, ображена таким нехтуванням своєї персони, помстилася досить своєрідно:
— Одружитися тобі потрібно, Герцогу! От хто тебе задовбе! — сказала вона і вшилася, залишивши у ванній кімнаті золоті сережки. Герцог потім виправдовувався і казав, що вона, мовляв, знана відьма і таке інше, і сережки, зрозуміло, лишила навмисне.
Так чи інакше, але Герцог став задумуватися над цієї кучерявою вранішньою реплікою, а згодом, коли вже почав розкручувати свій бізнес і відкрив магазин канцелярських товарів, дійсно одружився. Обраницю він зустрів на дискотеці; вона виглядала зовнішньо благополучною дівчиною, мала на сім років менше від Герцога і у перший рік їхнього спільного життя поводилася скромно і сумирно. Але потім із дівчиною трапилося, очевидно, щось страшне і невідворотне, інакше нічим іншим пояснити зміну в її поведінці неможливо. Вона раптом із енергійним остервенінням почала готувати Герцогу оселедця під шубою чи не кожного дня, мотивуючи такий свій наполегливий і одноманітний гастрономічний вибір спогадами про глибоке дитинство. Спочатку Герцог радувався і облизувався, бо кому ж не до смаку таке чудове блюдо, але згодом під час прийому їжі почав впадати в прострацію. Риба хоч під пальто, хоч під курткою-«аляскою», хоч під тією ж таки шубою навіть за найкращим рецептом набридла йому вже через два тижні. Він став погано спати, під очима з’явилися синяки, він нервував через дрібниці і кричав на підлеглих, чого за ним раніше ніколи не спостерігалося, але від поїдання оселедця демонстративно не відмовлявся, розуміючи, що не має права програвати цей двобій і сподіваючись на просвітління дружини. Але просвітління не наступало, його організм взагалі відмовлявся від їжі, а дружина лише пурхала метеликом по кухні і загадково посміхалася. Тут Герцог зрозумів, що їхні стосунки кардинально змінилися, точніше, перейшли в іншу фазу подружнього життя, тому, як правильний бізнесмен, він задав правильне запитання своїй дружині — вже не як партнеру, а як податковому інспектору: «Що і скільки?», на що дружина, залившись дівочим рум’янцем і опустивши грайливі оченята долу, відповіла: «Шубу. І бажано норкову!»
Після придбання шуби раціон Герцога значно збагатився. А оселедця під шубою за мовчазною згодою вони не їли навіть на Новий рік.
Звісно, що після такого неординарного шантажу будь-яке нове блюдо на столі, а потрібно сказати, що дружина готувала прекрасно, Герцог підозріло роздивлявся, побоюючись натяків на якісь більш грандіозні придбання типу ще одного автомобіля. Проте, як він не намагався, назв, пов’язаних з машинами, крім «викрутки», з їжі або напоїв пригадати не міг.
Думаю, його дружина мала якийсь свій хитрий план щодо цього, але, на жаль, не встигла його здійснити — завадили чашки (це був улюблений сервіз Герцога), різнокольорові, нехитро, але надійно зроблені, приємні у використанні. За рік подружнього життя з шести чашок чомусь стрімко залишилося в живих тільки дві, але наразі Герцогу вистачало і двох. І от настав той критичний момент, коли мама дружини, яку прийнято називати тещею, подарувала їм новий сервіз для щоденного користування. Сервіз одразу Герцогу не сподобався: незручні, шершаві, без смаку розписані під золото; він одразу попередив дружину, що продовжуватиме чаювати зі своїх. Проте дружина, без сумніву, засліплена попереднім своїм успіхом на ниві надбання норкової шуби, кожного разу ховала його чашки куди подалі, виправдовуючись тим, що «вічно все забуває». Герцог не здавався, знаходячи чашки навіть у ванній кімнаті під раковиною, наливав у них чай або каву і демонстративно пив. Не допомагало — чашки продовжували зникати. На п’ятий день «чашкової війни» Герцог зрозумів, що все кінчено, на шостий — подав на розлучення. Так Герцог трохи більше ніж за рік закохався, одружився, перестав любити оселедця під шубою і свою дружину, став членом організації захисту тварин, яка виступає проти вбивства живих істот задля використання їхніх міхів на шуби і зберіг дві свої улюблені чашки від потурання. З однієї він і досі п’є чай, інша розбилася. Зрештою, колись розіб’ється і остання, але дружину-то вже не повернути!
