Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Так звані приватні університети, що орендують спортзали спорожнілих від депопуляції середніх шкіл, за куплені в Міносвіти ліцензії штампують юристів і банкірів, яких би вистачило на весь Євросоюз, із ШОСом разом узятий.
Виняткові умільці тої феноменальної національної традиції, яка у давнину була здатна блоху підкувати, а відтак інженери, технологи, здатні у космос людину відправити, — повимирали, як мамонти. А ті, що вижили, пішли торгувати ганчір’ям на базар. Найживучіші і талановиті подалися у світ широкий, де їх прийняли із розпростертими руками.
Кадри вирішують усе, коли вони є, а коли їх немає, настає не тільки «теорія катастроф», а цвинтарна практика, бо для теорії цієї Україна стала навчальним посібником, зі сторінок якого без упину скапує кров.
У Донецьку директор цвинтаря бідкається в інформаційному сюжеті на всю країну — більше немає місця для могил. Землю прихватизували ті живі, з вини яких убієнним немає місця для дострокового вічного спочинку.
А може, їх і не витягувати звідтам, із надр? Зайві затрати. У світі не прийнято посилати людей за вугіллям глибше, ніж на кілометр. Прийнято тільки на приватній шахті–могилі Героя України Звягільського. В ім’я зиску.
Чому всупереч штормовому попередженню у відкрите море на вірну погибель вийшли моряки? Звеліли власники. В ім’я зиску. «Загибель ескадри» — заради наживи. Нова версія хрестоматійної трагедії.
Держави, які несуть відповідальність за бодай мінімальну безпеку громадян, не віддають у хижацькі руки життєживильні соціоекономічні системи.
Але нині править ретельно виплеканий олігархат, для якого існує єдиний смисл — капіталонагромадження. Обленерго, облгази та всякі інші соціоструктури стали не більше, ніж насосами визиску. На місці інженерно–технологічного менеджменту з’явилися при пультах керування життєзабезпеченням мільйонів бритоголові «братки», здатні лише «помпувати бабло». Цей «менеджмент» виконує лише одну функцію — викачувати комунальні податки за світло і тепло у бездонні приватні кишені.
У приватизованій Україні щорічно виникає 500 надзвичайних ситуацій техногенного (неприродного) характеру. Братськими могилами стали 180 шахт, які понад 20 років існують без будь–якого технічного оновлення. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 мільйон тонн вугілля становить 3,1, в той час як у Росії — 1,1, а у США — 0,03.
На привласнених членами списку журналу «Форбс» об’єктах зосереджено 1,5 мільйона вибухонебезпечних виробництв та 13 мільйонів тонн небезпечних речовин.
Московський торговець яйцями Фаберже Ваксельбер, що виплодився на вулиці Бориславській у Дрогобичі, володіє тим самим облгазом, який зірвав будинок у Дніпропетровську. Інформація не більше, ніж до відома. А як же відповідальність перед людьми, полеглими і живими, відповідальність перед державою? Цього не передбачено.
Передбачено тоді, коли держава є, а коли її немає?
5 тисяч шахтарів, що не повернулися із забою. Світовий рекорд. Хто відповів? Перед законом? Перед Богом і людьми?
У державі–катастрофі винних немає, і жоден злочинець ще не зазнав покарання за цей мартиролог, жодна кримінальна справа, що їх пачками штампують у супроводі похоронних маршів, не доведена до кінця. Карати — не заведено. Прийнято тільки знищувати тисячами. Заради зиску.
Бо невелика біда — горе за втраченими товаришами можна втопити на матчі «Шахтаря» з «Міланом», на якому всілякі там чорні чи завезені із бразильських пляжів найманці випускають болільникам соціальний пар від невимовного болю. Але оті темношкірі «шахтарі» відрізняються від справжніх замурзаних шахтарів тим, що отримують за один матч зарплату в десятки разів вищу, ніж якийсь послідовник Стаханова за все своє, здебільшого коротке життя.
Помаранчевий вождь бив у груди і хвалився своїм революційним «подвигом» — він вигнав на вулицю 48 тисяч державних службовців. Професіоналів. А ким замінив?
«Кухарями» із оранжевими пов’язками, що, за твердженням Леніна, можуть запросто керувати державою?
Тому й немає перед ким відповідати за створені кимось персонально катастрофи. Немає держави, яка пред’явила б таку відповідальність. Вона також знищена — кадрово, у живій її силі.
І коли у стані крайнього відчаю громадянство, вражене катастрофізмом, каже, що нехай вони там казяться зі своїми рейтингами і коаліціями, а ми будемо виживати один по одному, — воно, громадянство, гірко помиляється. Бо не буває так, що ми — самі по собі, а вони — самі по собі.
Вони нищать цивілізаційну матрицю, у якій закодоване наше життя. Єдине і неповторне. Катастрофізм, що чатує на нас на кожному кроці, — це наслідок їхнього сказу. Наслідок того дефіциту елементарних фахових навичок, який, у відповідності з теорією, неминуче породжує катастрофу.
«Теорія катастроф — це система уявлень про зміни живого світу в часі під впливом подій, що призводять до масового вимирання організмів». Француз Жорж Кюв’є, що жив у часи Наполеона і винайшов цю теорію, й уявлення не мав, що його доктрина у сфері палеонтології так намертво ляже на українську реальну соціологію.
Але якщо «масове вимирання організмів» досягне апогею, з кого збиратимуть мито і перекачуватимуть в офшори власники обленерго і облгазів, власники шахт, газет і пароплавів? Ні за які гроші не полізе в шахту румун Луческу, який з презирства до аборигенів уперто не хоче розмовляти однією з ними мовою.
На Titaniky було точнісінько так само, як і на Ukrainiky — численний перший і другий клас бідних і середніх верств та перший елітарний клас. Гучно розрекламований плаваючий гігант зібрав у своїх пишних першокласних каютах діловий цвіт тодішньої Атлантики. Мільйонери найвищого рівня Європи й Америки.
Що було, коли сталася трагедія? Найбагатший на кораблі американський магнат Ісидор Штраус, незважаючи на похилий вік, допомагав людям перебиратися на рятівні шлюпки, на яких йому самому не вистачило місця. Його дружина Іда також повернулася із шлюпки, щоб зустріти смерть разом із чоловіком від зіткнення зі смертоносним айсбергом.
Галузевий попередник Ахметова і Звягільського, тодішній найбагатший на планеті вугільний король Гугенґейм і його камердинер Віктор Джигліо, так само виконавши обов’язок перед жінками, дітьми і стариками, залишились без місця у човнах. В останні хвилини життя вони наділи вечірні костюми і як джентльмени пішли на зустріч зі смертю.
На Titaniky затонуло діамантів та всілякого іншого багатства на суму 4 мільйони фунтів стерлінгів. Нині — це сотні мільйонів. Ніхто їх не рятував. Усі мільйони пропали на дні океану.
Загинули — благородно і героїчно — усі присутні на кораблі мільйонери. Врятувалися на обмеженій кількості шлюпок лише люди із другого і третього класу. Загинув увесь перший клас. Такою була еліта на Titaniky. Справжня, чистокровна еліта. Воістину титанічна могутнім духом і найвищими чеснотами.
На Ukrainiky на капітанському містку стовбичить ненаситна, нікчемна і нездарна шпана у піратсько–кримінальних обладунках. Попереду — айсберг...
КІНЬ КАЛІГУЛИ
Україна, як відомо, невтомно очолює сходження посттоталітарних совків до вершин демократії. Офіційна доктрина як усередині, так особливо поза нами, полягає в тому, що після того, що названо «майданом», із авторитарної зони ми враз перетворилися на ліберальний заповідник, у якому процвітає животворяще древо демократії.
Ще вчора нами лякали дітей у зманіжених європейських салонах, а нині ми — світоч, що прокладає шлях свободи на пострадянській пустелі.
Важка ця шапка Мономаха — роль регіонального лідера, застрільника демократичної моди, але раз так звелів указівний перст, ми готові виконувати високу місію — бути континентальною лабораторією, з якої навколишні неофіти повинні черпати невичерпну науку жити за всеперемагаючими ідеалами демократії.
А вона, як відомо, сягає своїм корінням в античний світ Древньої Еллади і Стародавнього Риму, де вперше зародилися теорія і практика народовладдя. Тому свою місію регіонального лідера нам належить розпочинати не інакше, ніж із цих нетлінних часів, із самих витоків...
