Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Шукаю в тих–таки антично–демократичних літописах факти й події, які мали би знайти відгомін у нашій сучасній українській місіонерській дійсності, які би мали доказати, що ми демократи не у першому поколінні, а походимо від тих, хто, як і ми нині, ще до нашої ери спрямовував людство на путь істини.
Фактів і подій — тьма, але є один, який акурат підходить епіграфом до того торжества демократії, яким є нинішні парламентські вибори в Україні.
Епіграф цей, який підтверджує наше істинно європейське походження, такий: відомий своїми «демократичними» переконаннями римський імператор Калігула призначив у сенат... свого коня.
Споглядаючи списки народних слуг, які виміняли у рідного народу мандати на гречку, думаю, що цей античний факт яскраво підтверджує, «звідки єсть пішла» наша демократія.
Хоча коні, як відомо з часів Михайла Коцюбинського, у справах революційних — не винні. Бо якої шкоди міг завдати сенату гривастий друг самого імператора? Зрештою, злощасні витівки Калігули просто тьмяніють порівняно з фантазіями наших партійних «імператорів», які продовжили започатковану ним практику парламентаризму.
Одного разу я мав нагоду спостерігати з висоти 16–го поверху готелю «Київ», що якраз навпроти Верховної Ради, історичну картину, яка навіки вкарбувалася в пам’ять.
Новообрані депутати вперше приїхали на сесію у Київ. По–перше, прилегла до приміщення парламенту територія нагадувала знамениту чиказьку автомобільну виставку. «Слуги народу» припхалися до місця виконання виборчих програм, за які проголосували їхні вдячні виборці, на найкрутіших у світі іномарках, серед яких зацофаний мерс — це просто тачка, а не депутатський членовоз.
Від розмаїття вершинних досягнень світової автомобільної промисловості яблуку не було де впасти.
У кляті тоталітарні часи, коли зовсім недавно сюди звозили цеківськими «пазиками» депутаток–доярок і депутатів–комбайнерів, ніхто й передбачити не міг, що наше істинно демократичне народовладдя так далеко піде.
Тому й не передбачили короткозорі «комуняки» місця паркінгу для бригад капіталістичної праці, які прийдуть на зміну ударникам праці комуністичної.
Але — це навіть не головна проблема, з якою зіштовхнулися на зорі своєї парламентської діяльності новообрані народні обранці. Більшість із них, у відповідності з виучкою, приїхали у столицю справді зі своїми бригадами, у які входили по кільканадцять озброєних до зубів головорізів.
Депутати так і попхалися до дверей парламенту разом із цими квадратоголовими. Прапорщики при вході мусили викликати підмогу, щоб не впустити до сесійної зали цих бойовиків.
Намахавшись мандатами, депутати мусили змиритися і повірити на слово, що їх там, під куполом, не пристрелять.
І коли мажорні ноти Державного гімну сповістили, що Верховна Рада нового скликання розпочала роботу, довкруж пам’ятника генералу Ватутіну, якого не вберегли у фронтових умовах, юрмилися озброєні ватаги, що нудилися в очікуванні виходу «на волю» своїх омандачених бригадирів.
Правда, не вся таки братва залишилася на вулиці, ткнувшись носом об парламентські двері, — у партійні списки тримачі контрольних пакетів у наших найпопулярніших у народі партіях вписали своїх не тільки секретарок, а й бодігардів. Тепер уже колотнечі при вході не буде, бо заходитимуть «ворошиловські стрілки» із такими ж мандатами, як і їхні калігули.
Наш внесок у розвиток парламентаризму, біля витоків якого сидить на своєму білому сенаторі сам Калігула, на цьому, звичайно ж, не обмежується. У нашій демократичній лабораторії чи не вперше на планеті здійснюється унікальний експеримент — виведення із кримінальних злочинців справжніх носіїв демократичних цінностей та істинних слуг народу.
Для того й здійснював народ наш славний Помаранчеву революцію, щоб дати шанс усім, щоб той, хто був ніким, міг стати усім, а саме таким є у нас народний депутат.
Парламент, а за сумісництвом — виправна колонія! Хіба це не вершина демократизації, яка вершиться у нас семимильними кроками!
Тих дослідників, які вивчають парламентську генетику в Україні, які цікавляться родоводом нашого політичного класу і репрезентованої у партсписках еліти нації, адресую до відомого російського фільму «Жмурки», у якому в дусі капіталістичного реалізму показано, звідки беруться наші славні проводирі, що крокують на Печерські пагорби буквально по трупах.
Грані національного парламентаризму, який досяг у нас на цих виборах апогею, — воістину незліченні. У розвинутих демократіях, як відомо, у парламент обирають тих, хто добре думає, а у нас — хто добре співає. Йдеться про те, що ми збагачуємо світовий демократичний досвід нашою неповторною українською специфікою.
Загалом записати у парламентарії естрадну співачку — це те саме, що записати її у склад футбольної команди, на матчі якої не ходять глядачі. Але у футболі цього ніколи не зроблять, бо там треба не просто заманювати глядачів, а голи забивати.
Але ж парламент є для того, щоб у ньому писали закони! Кого це хвилює? Управління державою — справа не така серйозна, як футбол, тут можна поглузувати над цією державою.
Загалом усі оті партійно–спискові артисти, боксери, футболісти, журналісти та іже з ними виконують роль, вибачте, черв’ячків, на які повинна клюнути така, вибачте, дурна риба, як виборець.
Політики у нас цілком заслужено — люди непопулярні, тому вони й позичають тої популярності у зовсім іншого ремесла. Можна ще й так сказати: ті самі естрадні ін’єкції до списків — це як «віагра» для партій–імпотентів.
Так що в порівнянні з нашою невичерпною парламентською творчістю пустун Калігула відпочиває. Хоча ми беремо початок із його античних демократичних часів, із немеркнучого вчинку цього світоча свободи. Тому цілком справедливо буде, коли першим рішенням нашого парламенту буде спорудження пам’ятника римському імператору.
Ідемо ж у Європу! І нехай кожен народний обранець відчуває себе під сідницею батька–засновника тої демократії, яку так зразково демонструє всіляким там білорусам і узбекам наша Україна!
І хоча фейлетон — найадекватніший жанр для відображення такого потворного виплоду, як українська політика, спробую перемкнути жанровий регістр на поважніший і як камертон взяти мудрість уже не «батька української демократії» Калігули, а, скажімо, геніального Ґете.
Свого часу він напружував свою інтелектуальну прозірливість, замислюючись: яка із форм рабства є найважчою? І знайшов відповідь: це тоді, коли раб думає, що він вільний.
«Визволений» Майданом «маленький українець» думає, що він став вільним. Вільним бути купленим за гречку.
МИ І ВОНИ
Для чого нам вони — для чого людям влада?
Для забезпечення стандартів життєвого середовища загального призначення.
Бо забезпечити сім’ю стабільною зарплатою повинен глава сім’ї, а забезпечити цю зарплату стабільним курсом повинен Глава держави.
Бо забезпечити сім’ю дахом над головою повинен глава сім’ї, а забезпечити недоторканність цього даху, здобутого на умовах іпотеки, повинен Глава держави.
Перелік поділу індивідуальних та всезагальних параметрів суспільного існування громадянина можна продовжувати ще довго, але саме в наданні спільних для всіх умов цього існування й полягає призначення влади.
І коли глава сім’ї приносить до хати ту саму суму паперових еквівалентів, але у зв’язку з обвалом курсу національної валюти у два рази меншу, то винуватий не глава сім’ї, а Глава держави.
Українському псевдодемосу останніми роками дуже наполегливо пояснювали, що суть демократії — у довжині виборчого бюлетеня й у тривалості прямого ефіру тотального виливання помиїв на голови цього квазідемосу.
Насправді суть демократії полягає в тому, яке покарання настане для Глави держави, коли з його вини зарплата глави сім’ї стане удвічі меншою, що сталося під шумок світової кризи в Україні за президента Ющенка, коли національна валюта обвалилася у півтора раза.
Є така приблизна кардіограма здорового демократичного суспільного тіла. Якщо влада змушена погіршити стандарти життя на 1–2 відсотки, вона зобов’язана ретельно пояснити громадянам, чому вона справді мусить це робити.
