Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Медведя ледь не до культурного шоку проперло, як волохатий охоронець зображав своїми волохатими ж руками попочку Каті Саласкес. Класне ім’я, класна попочка, залишилося створити фан-клуб — і вперед, шоу-бізнес зачекався!
Але тієї ночі охоронцю не пощастило. Піддослідних серйозно стурбувало питання минущості їхнього людського життя й ненормованості графіку. Бідні хом'ячки в акваріумі. Шукали і шукали. Ну хоч якусь би стрілочку і циферку! При всій цій суєті їм дивовижним чином вдавалося виглядати на екранах флегматичними й безкінечно нудними.
Аж тут раптом хтось із фабрикантів таки знаходить мікрохвильову піч з електронними циферками на панельці.
— Опа, інтересна: ані правільна ідут? Уже трі ночі, что лі… — почухуючи дупу й лягаючи на диван, питає Маша.
— Я нє знаю… — протягує замріяний Андрєй.
— Да правільна, правільна!!! — кричить знімальна група по той бік моніторів. — Лажитєсь уже спать, сукі!!!
І ось, коли вже нарешті у своєму картонному домику повкладалися всі майбутні звйозди, а втомлені редактори й режисери також зібралися подрімати, СТАЛОСЯ СТРАШНЕ. Фабрикантка-мулатка, нереально товста й прищава (перед тим вона сорок хвилин обговорювала недоліки спонсорської косметики), вирішила, що спати їй таки скучно, тож вона собі встала і просто пішла будити інших, "штоби пагаваріть".
— Да штоп ти здохла!!! — хором вигукнув телевізійний пролетаріят і знову заходився детально фіксувати кожен їхній пук…
МЕНІ ТАКОЖ ПОТРІБНА РОБОТА
НЕ В ТЕЛЕВІЗОРІ
Водій автонавантажувача. Прекрасна вакансія для мене — людини з купою автономних комплексів і здатністю себе саму навантажувати. І водити за собою. Лідер, йоб її мать… Та-а-ак… Тепер вигадати роботку для Медведя. О. Гільйотинщик. Годиться за духом. І зарплата від 1500 грн. Копієчка в копієчку, як у піар-менеджера оперети. Насрати на те, хто ти зараз — лице МТВ, поп-співачка, митний брокер чи директор шлюбної агенції. Завтра за тобою плакатиме робота нарізальника скла і досвід Буковскі.
— Я от у парилку сходив і все зразу випарив, — каже мій дід.
Ех, мені би так. Бо щось я останнім часом забагато парюся і мало чого випарюю в результаті. Тук-тук-тук.
Якби в людей було трикамерне серце, воно би стукало, як пальці по клавіатурі, вибиваючи "тук-тук-тук". Ви спробуйте.
ПРИНЦЕСА ВАСЯ СПАТИМЕ В ПАЛАЦІ
— Ну шо, тьолки, — радо вітаю приїжджих я, — Ласкаво просимо до міста Кия-Щека-і-Хорива-та-Сестри-їх-Либідь. Поки погода літня, спати будемо в палатці.
— В палаці, в палаці! — Радіє Вася, що завітала до нас поки що лише з коротким офіційним візитом.
Медвідь мовчить і нєрвно курить. Знає, либонь, куди ми збираємося заманити Васю на цих її підборах, у цих її віях і нігтях нарощених. А от Вася не знає, того-то й радіє.
Вся справа в тому, що ми з Ведмедем і так уже з місяць безцеремонно живемо в хатці кучерявого хлопчика. Хатка в нього крихітна — два на два — і спальне місце в ній одне. Ми поділили його на трьох. На нас нахаб і на бідного хлопчика. Я би на його місці давно би холоднокровно нам з Ведемедьом отрути в гарячий чай підсипала. Чи скла товченого в десерт із кранчами… А він ні. Чомусь терпів. Мабуть, курив забагато маріхуани і чекав, поки ми пройдемо самі собою, як проходило в його житті все інше: проблеми, робота, шанси, можливості, жінки, друзі. Хлопчик був красивий і не мудрішав. Стукне мені 64, заведу собі точно такого ж, мо' когось з його дітей та онуків, дай йому Боже. Попереду ще маю час вивчитися на старєющую поп-звєзду.
Так чи інакше, під Васю в тій квартирі ліжкопойнту вже не було де намостити. Щодо можливості романтичного спання у ванній — так там не ванна, а кабінка душова, дизайнерська. Вася ж принцеса, а не конячка, щоби спати навстоячки. До того ж я люблю вносити у біографії людей непередбачувані ними самими можливості. Наразі здоровий сон у парку в наметі. В палатці, по-сусідському. Чи в палаці, по-Васіному.
Я пам’ятала, що в парку є мальовничий куточок, відразу біля річки, куди я можу машиною під’їхати, натомість міліції впадло аж туди пхатися, щоби оштрафувати нас за проїзд під цеглу та встановлення наметів у громадських місцях. Білочці буде соромно, але вона і так уже червона — їй простіше.
Все, що треба для ночування в громадському місці, продається в будь-якому супермаркеті: спрей від комарів, сосиски, морква по-корейськи, чорний хліб, кабачкова ікра і свічки. Ну, типу біля річки, романтика, в неекологічні пластикові стаканчики ллється вино з дому вишуканого… На дрова грошей не вистачило. По правді, зашкалила жадібність:
— Назбираємо! — сказали ми з Ведмедем одна одній в очі, і в тих очах, мов у поставлених навпроти одне одного ворожбитських дзеркалах, заметалася, посивівши від нашої нахабності, пані Брехня.
В мене топографічний критинізм, будь здоров. Навіть удень. А вночі, помножений на темряву та страх перед істотами, які в ній ховаються — русалки, мавки, упирі, менти — він буяв, немов цвіт папороті, що квітла десь там же, поряд.
— Альо, альо!!! — гарчала я в трубку Кучерявому Хлопчику. — Де я, скажи мені? Ніхріна не роздупляю поночі, куди тут пиздячити.
— Ну, де ти? Ну, що ти бачиш? Бачиш доріжку з ліхтарями? — ангельське терпіння, має, а то. Ви би теж перетворилися на янгола, якби альтернативою спальному місцю в наметі в дальному кутку парку три далбайобки бачили спальне місце у вашій крихітній квартирці.
— Переїдеш місток, повертай відразу направо. Але відразу! Їдеш вздовж річки…
Коротше, я їхала. Повертала. Але ніяк не могла натрапити бодай на щось знайоме — вночі знайомі предмети набирають загрозливих обрисів. Ми на бездаховій Білочці, по самі яйця забрьохані в багнюку, по лицях нам хльостають гілки, навколо ухають пугачі і сміються мертві діти — мотор у Білочки працює зовсім тихо, тож усе гарно чути.
— Піздєц, тьолки, де ми? — риторичне питання. Ми вже давненько проїхали міст і повернули направо вздовж ріки… Дорога стає дедалі розбитішою і важкою для Білочки. Зате легкою для загибелі її ходової.
— Все, — кажу я Міші, зупиняючи Білку. — Давай тут станемо і підемо, глянемо, що там попереду. Бо щось мене цей парк задрав. Дурна кількість гектарів зловісного зеленого насадження. Ходім.
— Тобі не буде страшно? — це у Васі Ведмідь питає.
— Буде, — чесно каже Вася з мобільним в руці і в каблуках на ногах. До її охоронного боєкомплекту додається газовий балончик і кишеньковий ліхтарик, а ми, ввімкнувши дальні фари (о, а нашо Васі ліхтарик?), пішли удвох дивитися, що ж там таке є попереду.
Світла фар не вистарчало, шорстке листя нашіптувало нездійснені мрії померлих закоханих, темрява гусла, як бридкий холодний жирний суп в дитинстві, і тут перед нами виріс ТОЙ САМИЙ, СУКА, МІСТ, ЯКИЙ МИ ЩОЙНО ВЖЕ ПРОЇХАЛИ!!!!
Ми заверещали, мов залишені взимку на лродльонці учні другого класу, котрим явився привид голої вчительки російської мови з сорок другим розміром ноги.
— Сука, ужастік! — кричали ми, щосили біжучи назад до рятівної машини-Білочки, і кожна потай уявляла собі, що там лежить скривавлена Вася, а навколо неї згромадилися монстри. Або ні. Вася стала монстром, а навколо лежать скривавлені міліціонери, що спішили нас порятувати і оштрафувати заодно. Бо ми проїхали під "кірпіч".
Вася була живісінька. Але ж той міст а-ля відьма з блер нікуда не подівся. Був це справді той самий чи просто браг близнюк раніше переїханого нами моста, ми з'ясовувати не стали. Ми застрибнули в машину і кудись драпаляли, а гілки били нас по головах. Найбільше бідолашну Васю, бо ж вона сиділа високо й красиво ззаду, з ногами на сидінні, в той час як ми ховали обличчя за лобовим склом.
Ви не повірите, але ми таки знайшли гарне для намету місце. Здалеку було видно Московський проклятий міст і вогні Троєщини. Романтика.
