Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Навколо ще були якісь люди, але нас вони не чіпали, а мирно спали чи ловили рибу — не розгледіти, вночі об'єкти здаються дальшими. Соціопатія попускає.
— Ну шо, тьолкі, бахнемо? — ні, не водку розливаю я по пластикових невагомках. Я розливаю цілком питне аргентинське біле вино. І стакани в нас горді — імітація, канєшно, зате на око не відрізнити від скляних.
Васо п’є свій перший келих вже в наметі. І зразу вирубається, не знявши з себе косметику й підбори. Ми з Мішою вирішуємо, що:
— Нєплоха би і паткрєпіцца.
Ясно, що всі дрова і дальню їх рідню вже сто років тому повизбирували навкруги пікнічники, дачники, гопніки й рибалки. Нам залишається хіба сміття палити, що після них усіх лишилося, і сосиски на ньому смажити.
— Почекай, — каже Ведмідь, — у нас же є свічки.
Отут ми й навели красоту. Порозставляли всі наші свічки подвійним колом навкруг намету зі сплячою Васьою, взявши у спасенний круг всі наші супермаркетні кульочки та інші бебехи. Вичахаюча Білочка дрімала на сторожі біля намету.
— Нє, свічки не для красоти! — допетрую я Ведмежу ідею. — На них ми ковбасу посмажимо.
Ну, і посмажили. А вам, урбанізованим уїбанам, слабо?! Покинути нагріту хатку, випхатися глупої ночі в міський парк з наметом і смажити собі впольоване у супері треш-їдло?! Отож-бо. Нормальні люди заради таких радощів у гори на вашому місці їздять. І на нашому, кажись, теж.
Відтак ми ще довго п’ємо вино і задушевно розробляємо підступні плани нациганення собі квартири в центрі, паралельно милуючись вогнями Троєщини, манливими лише на такій відстані — як недосяжні й нахуй непотрібні нам зірки…
* * *
Через більш ніж півроку Вася, сидячи в цілком уже справжній нашій квартирі (не в центрі, правда, але біля величезного парку, що зберігся по інший бік міста), скаже мені:
— А пам’ятаєш, Карпа, як ти нас вивезла спати в палатці?
— Ну.
— З того часу в нас ума палатка!
ПОМОГІТЄ. МИ БЕЗДОМНІ
Атож. Ми були з Ведмедем бездомні. Півосені. І при цьому щодня брехали по телефону й Інтернету Васі про те, які в нас тут золоті гори стирчать за вікном і молочні ріки з кокаїновим піском течуть через дорогу. Щось таке, манячне. Заманювали Васю, одним словом. А самі просилися то до добрих друзів, то до ледь замаскованих ворогів — але ж ці нам висли купу грошей і не могли відмовити. Інакше ми би у них позабирали велосипеди, дивани та комп'ютери. Вони потай скреготіли зубами й пускали нас до себе спатки. Чесне слово — нас мучила совість. Нам дійсно хотілося швидше знайти собі хатку. Ну і ще їхній скрегіт зубовний заважав відпочивати.
Терпіти друзів інколи було ще важче, ніж ворогів. З ворогами можна було мовчати, ігноруючи їх, хіба що трохи ділитися з ними своєю їжею, бо ж нас із Медведем хоч в дитинстві добре виховували. З друзями цей номер не проходив. З друзями треба було говорити. Звісно, у нас було аж четверо друзів, з ким можна було дивитися мультики й патякати без особливих душевних втрат: Укорізнєнна Коала, Антон Прекрасний, Злюка і її Мущіна. Мене найбільше жаліли Злюка, ЇЇ Мущіна і Цуца, їхній спільний кіт. Тобто стан у мене був украй гівняний, якщо навіть коти жаліли і йшли мені на ручки, а не обсцикали мої капці й сумки, як у них то водиться. Медведю ж пощастило менше — поки його до себе не заманили Коала і Прекрасний, Медведя заманювала Рижа. Хороша, в принципі, дівчинка, з кінами й пральною машинкою. Тільки от любить говорити. Дуже любить говорити. ПІЗДЄЦ, БЛЯДЬ, як Рижа любить говорити! Рот їй не закривався ні на одну хвилину з усіх двадцяти чотирьох годин цілісної доби. Якщо Рижа якимось чудом засинала, в неї на комп'ютері однаково лишалося включеним якесь кіно, і його Рижа коментувала прямо зі сну.
Медвідь потерпав. Ну, ти ж не скажеш ЗАТКНИСЬ людині, в котрої ти спиш і користуєшся її пральною машинкою. (При всій нашій тотальній бездомності Ведмідь мав нахабство виявитися педантом і чистюлею — ношений один день одяг обтяжував його нечистістю сильніше за найгіршу карму.)
Ведмідь шаленів. Йому треба було ходити на безплатну роботу на один канал (вдень) і на символічно платну на інший канал (вночі). Коли ж у Ведмедя з’являлося хоч трохи часу на сон — від закінчення денної зміни до початку нічної, — цей час блискавично виїдала Рижа. Вона питала, наприклад, чи дивився Ведмідь якийсь фільм. Якщо дивився, Рижа починала цей фільмі із Ведмедем обговорювати. Якщо не дивився, Рижа розказувала фільм у подробицях і з мораллю. Ну, і так з усім іншим. В результаті Ведмідь уже так її боявся, що, як звалив, то й по речі повертатися не став — мав одну перезмінку і чесно її прав щодня. І майже носом не крутив. Біда навчила.
ПОЯВА ДАРТ ВЕЙДЕРА
Коли в нас іще не було нашої чотирьохкімнатної пустоти, ми, як я вже казала, тусували, хто де міг. По якихось моїх ексах, по друзях моїх ексів, по ворогах моїх ексів (оці нас приймали найтепліше) чи просто по друзях наших друзів. От ми з Вовіком якось варили чайок і ночували на підлозі крихітної гостинки у Вишневому. На підлозі, бо там теж ніяк не кінчався вічний стан ремонту. З готових речей була дзеркальна шафа-купе (збагачує фактичний простір ілюзорним) і велетенська, схожа на космічний корабель чи батискаф передкустовського періоду, душова кабіна-джакузі-сауна-ігровий-автомат. Призом від останнього мені, як правило, випадала холодна вода на голову, бо я в упор не могла зрозуміти, за яким принципом працюють всі ці лампочки й кнопочки. Бездушна машина примудрялася подавати холодну воду зверху чи кип’яток з усіх боків знизу, як правило, в той момент, копи я була повністю вдягненою — і це ще більш посилювало мою сенсорно-звукову афектацію.
Спали ми не просто на голій підлозі, а на матраці. Його слід було надувати щовечора, а ще після нього боліла спина. Як відомо, можна вибрати друга чи по духу брата, але ніяк не спальне місце, коли тобі в принципі ніде спати. І тут уже працює класична мудрість When one does not have what one loves One must love what one has,[3] що по-нашому значить "не вийобуйся". За кілька днів спання на синьому резиновому диві з велюровим ефектом покриття нам стало здаватися, що ліпшого й бути не може. Особливо для зйомної хати: здув-надув. Знову вранці здув, а ввечері надув. Схоже на віддзеркалення режиму навколосвітньої подорожі повітряною кулею.
— Карочє, треба й нам такий, — порішили ми з Вовіком, що теж милився жити в нашій гіпотетичній новій хаті. Наразі зняти хоч якесь житло в місті Київ здавалося неможливим. Щорічний дурнуватий осінній бум на квартири (студенти, мовляв, приїздять — та звідки в студентів стільки грошей на рент?!) плюс туристи-майданники з данєцка та інших кольорових сіл. Поки їм знімали квартири налякані позачерговими виборами 007-го року партійки, знайти щось у центрі було так само легко, як переконати дядю з джипа пересісти на велосипед заради світлої мети всього людства — покращення загальної екологічної ситуації. Допомогти не могли ні знайомі ріелтори, ні телевізор як місце роботи — не було в центрі квартир і все. Або за них просили місячну ціну, що тютілька в тютільку дорівнювала моїй тодішній зарплатні. Отже, коли ми нарешті знайшли свою чотирьохкімнатну пустоту й панічно швидко підписали на неї контракт (пики в нас були такі розпачливі, що хлопчик у копі-центрі навіть безплатно роздрукував мій ідентифікаційний код, дай Боже хлопчику здоров'я), одразу ж почалося виття гнізда.
— Кажись, у Льоші є ще один такий матрац… — випрямляючи спину на гостинній надутій гумі, облизувався Вовчик. Ведмідь тоді спав або поряд, творячи комплект "лєнін с намі", або їхав до мого екса, з котрим його поєднувала взаємна ненависть і місце роботи, що до того ж було близенько від кваритири красивого екса.
Ці їхні спільні спання вилилися в те, що співробітники вже не сумнівалися в їхньому "зустрічанні". Ведмідь ледь не впав замертво, коли про це почув. А проте розчулився, коли ненависний йому екс якось прикрив Ведмедя вночі спальником…
